Самійло Кішка (друге гетьманування)

Адріан Кащенко

Нові утиски поляків

Скаравши Северина Наливайка на смерть, польський сейм проголосив козаків ворогами Польщі й позбавив їх прав, наданих Війську Запорозькому королем Стефаном Баторієм. У запорожців було забрано місто Трахтемирів; козацькі грунти попривласнювали собі сусідні пани, а кварцяному війську наказали, обороняючи польські маєтки, вбивати запорожців без будь-якого суду.

Недоля, що спіткала козацтво на Солониці, тяжко відбилася на всьому житті України. Унія й католицтво почали пускати своє коріння глибше й глибше, ніж досі. Православні метрополії, погромлені, занепали зовсім, а в їхні церкви стали призначатися попи за гроші й тільки ті, що не дбали про духовні потреби народу, а лише про власну кишеню. Селянство було поневолене до того, що пани звали його бидлом, тобто тварюкою, а міщанство, позбавлене багатьох прав, украй збідніло. Українська шляхта в Галичині й на Поділлі вся без винятку переходила до католицтва, й така зрада вірі батьків, з боку колишніх князівських та боярських руських родин, мала місце й на Волині, Київщині й навіть на Лівобережжі України. Ті ж верстви української шляхти, які трималися ще давнини й покладали надію на те, що їм у змаганні з польщизною допоможе козацтво, після Солониці занепали духом, передбачаючи наближення повної руїни української культури й православної віри.

Після тяжкої поразки під Солоницею козаки два роки бунтували, ворогували між собою й навіть билися. Поміркована частина намагалася покірливістю повернути собі ласку польського народу, щоб знову придбати втрачені права; запорожці ж ні в чому не хотіли відступати від своїх давніх прав та звичаїв і називали городових козаків зрадниками. Зі своїм гетьманом Полоусом січовики навіть ходили війною на реєстровців та вчинили над ними криваву розправу.

О цій тяжкій годині мов сонце освітило козацтво – повернувся з турецької неволі гетьман Самійло Кішка, організатор перших запорозьких походів на море. Доки на Україні минали славні часи Богданка й Підкови й лиховісні роки Наливайка й Лободи, Самійло Кішка, захоплений у полон, плавав на турецькій галері, прикутий ланцюгами до гребки, й не бачив нічого, окрім води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або проїздила повз острів Тендра, тільки тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпро й Січ-мати, але важкі ланцюги нагадували йому, що він для України вже вмер.

Проте хоч яка нестерпна була турецька неволя і хоч як вона довго тривала, але не вбила вона в серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту, і він врятувався з каторги сам, та ще й своїх товаришів визволив і привів на Україну. Як думав народ про життя Самійла під турком і про те, як він звідти врятувався, нехай розкаже читачеві народна дума:

Ой, із города, із Трапезунта, виступала галера,

Трьома цвітами процвітала, мальована.

Ой, первим цвітом процвітана –

Златосиніми киндяками побивана;

А другим цвітом процвітана –

Гарматами риштована;

Третім цвітом процвітана –

Турецькою білою габою покровена.

То в тій галері Алкан-баша,

Трапезонтськеє княжа, гуляє,

Ізбраного люду собі має:

Сімсот турків, яничар чотириста

Та бідного невольника півчвартаста

Без старшини військової.

Перший старший між ними пробуває

Кішка Самійло, гетьман запорозький;

Другий – Марко Рудий, суддя військовий;

Третій – Мусій Грач, військовий трубач;

Четвертий – лях-потурнак,

Клюшник галерський, сотник переяславський,

Недовірок християнський,

Що був тридцять літ у неволі,

Двадцять чотири, як став на волі,

Потурчився, побусурманився

Для панства великого,

Для лакомства нещасного.

В тій галері од пристані далеко відпускали,

Чорним морем далеко гуляли,

Проти Кафи-города приставали,

Там собі великий та довгий опочинок мали.

То представиться Алкану-башаті,

Трапезунському княжаті, молодому паняті,

Сон дивен, барзо дивен напрочудо.

То Алкан-баша, трапезунтськеє княжа,

На турків-яничар, на бідних невольників покликає:

«Турки, – каже, – турки-яничари,

І ви, біднії невольники!

Котрий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,

Міг би йому три гради турецькі дарувати,

А котрий би міг бідний невольник одгадати,

Міг би йому листи визволені писати,

Щоб не міг ніхто ніде зачіпати.

Сеє турки зачували, нічого не сказали,

Бідні невольники, хоч добре знали,

Собі промовчали.

Тільки обізветься між турків лях-потурнак,

Клюшник галерський, сотник переяславський,

Недовірок християнський.

«Як же, – каже, – Алкане-башо, твій сон одгадати,

Що ти хочеш нам повідати?»

– «Такий мені, небожа, сон приснився,

Бодай ніколи не явився!

Видиться: моя галера, цвіткована, мальована,

Стала вся обідрана, на пожар іспускана;

Видиться: мої турки-яничари

Стали всі в пень порубані;

А видиться: мої бідні невольники,

Которії були у неволі, то всі стали по волі;

Видиться: мене гетьман Кішка

На три часті розтяв, ,

У Чорнеє море пометав…»

Та скоро теє лях-потурнак зачував,

К йому словами промовляв:

«Алкане-башо, трапезунтський княжате,

молодий паняте!

Сей тебе сон не буде нітрохи зачіпати,

Скажи мені получче бідного невольника доглядати,

З ряду до ряду саджати,

По два, по три старії кайдани і новії справляти,

На руки, на ноги надівати,

Червоної таволги по два зубці брати,

По шиях затинати,

Кров християнську на землю проливати!»

Скоро-то теє зачували,

Од пристані галеру далеко відпускали,

До города до Козлова,

До дівки-санджаківки на зальоти поспішали.

То до города Козлова прибували, –

Дівка-санджаківка навстрічу виходжає,

Алкана-башу в город Козлов зо всім військом затягає.

Алкана-башу за білу руку брала,

У світлиці-кам’яниці зазивала,

За білу скамню саджала,

Дорогими напитками напувала,

А військо серед ринку саджала.

То Алкан-баша,

Трапезунтське княжа,

Не барзо дорогії напитки уживає,

Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:

Щоб не міг лях-потурнак Кішки Самійла одмикати,

Упоруч себе саджати.

То скоро ся тії два турчини до галери прибували,

То Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Словами промовляє:

«Ой ляше-потурначе, брате старесенький!

Коли і ти був у неволі, як ми тепера:

Добро нам учини,

Хоч нас, старшину, відомкни,

Хай би і ми у городі побували,

Панське весілля добре знали».

Каже лях-потурнак:

«Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Добро ти вчини:

Віру християнську під нозі підтопчи,

Хрест на собі поламни.

Аще будеш віру християнську під нозі топтати,

Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати.

То скоро Кішка Самійло теє зачував,

Словами промовляв:

«Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський,

Недовірку християнський!

Бодай же ти того діла не діждав,

Щоб я віру християнську під нозі топтав!

Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,

А буду в землі козацькій голову християнську покладати.

Ваша віра погана,

Земля проклята».

Скоро лях-потурнак теє зачуває,

Кішку Самійла у щоку затинає.

«Ой, – каже, – Кішко Самійле, гетьмане запорозький!

Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,

Буду тебе наче всіх невольників доглядати,

Старії й нові кайдани направляти,

Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати».

То тії два турчини теє зачували,

До Алкана-баші прибували:

«Алкане-башо, трапезунтське княжа,

Безпечно гуляй!

Доброго і вірного клюшника маєш:

Кішку Самійла в щоку затинає,

В турецьку віру ввертає».

То Алкан-баша,

Трапезунське княжа,

Великую радість мало,

Пополам дорогії напитки розділяло:

Половину на галеру одсилало,

Половину з дівкою-санджаківкою уживало.

Став лях-потурнак дорогії напитки підпивати,

Стали умисли козацькі голову клюшника розбивати:

«Господи! Єсть у мене що іспити і сходити.

Тільки ні з ким об вірі християнській поговорити…»

До Кішки Самійла прибуває,

Поруч себе саджає,

Дорогого напитка метає,

По два, по три кубки в руки наливає.

То Кішка Самійло по два, по три кубки в руки брав,

То в рукава, то в пазуху, крізь хустку третю, додолу пускав.

Лях-потурнак по єдиному випивав,

То так напився, що з ніг звалився.

То Кішка Самійло та й угадав:

Ляха-потурнака до ліжка вмісто дитини спати клав;

Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,

На п’яти чоловік по ключу давав:

«Козаки-панове! Добре дбайте:

Один другого одмикайте,

Кайдани із рук, із ніг не скидайте,

Полуночної години дожидайте».

Тоді козаки один одного одмикали,

Кайдани із рук, із ніг не скидали,

Полуночної години дожидали.

А Самійло Кішка чогось догадав,

За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,

Полуночної години дожидав.

Стала полуночная година наступати,

Став Алкан-баша з військом до галери прибувати,

То до галери прибував, словами промовляв:

«Ви, турки-яничари, помаленьку ячіте,

Мойого вірного клюшника не збудіте;

Самі ж добре поміж рядами проходжайте,

Всякого чоловіка осмотряйте,

Бо тепера він підгуляв,

Щоб кому пільги не дав».

То турки-яничари свічі у руки брали,

Поміж рядів походжали,

Всякого чоловіка осмотряли…

Бог поміч: за замок руками не торкали!

«Алкане-башо, безпечно почивай;

Доброго і вірного клюшника маєш:

Він бідного невольника з ряду до ряду посаджав,

По три, по два старії кайдани посправляв.

А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв».

Тоді турки-яничари у галеру входжали,

Безпечно спати лягали,

А котрії хмільні бували, на сон знемагали,

Коло пристані Козловської спати полягали.

Тоді Кішка Самійло полуночної години дождав,

Сам між козаків устав,

Кайдани із рук, із ніг у Чорне море пороняв;

У галеру входжає, козаків пробуджає,

Шаблі булатні на вибір вибирає,

До козаків промовляє:

«Ви, панове-молодці, кайданами не стучіте,

Ясини не вчиніте;

Ні которого турчина в галері не збудіте!..»

То козаки добре зачували:

Самі з себе кайдани скидали,

У Чорнеє море метали, Ясини не вчинили,

Ні одного турчина в галері не збудили.

Тоді Кішка Самійло до козаків промовляє:

«Ви, козаки-молодці, добре, браття, дбайте:

Од города Козлова забігайте,

Турків-яничарів у пень рубайте,

Которих живцем у Чорнеє море метайте!»

Тоді козаки од города Козлова забігали,

Турків-яничарів у пень рубали,

Которих живцем у Чорне море метали.

А Кішка Самійло Алкана-башу із ліжка взяв,

На три часті розтяв,

У Чорнеє море пометав,

До козаків промовляв:

«Панове-молодці! Добре дбайте:

Всіх у Чорнеє море метайте,

Тільки ляха-потурнака не рубайте, –

Міждо військом для порядку за яризу

військового зоставляйте».

Тоді козаки добре дбали:

Всіх турків у Чорнеє море пометали.

Тільки ляха-потурнака не зрубали, –

Міждо військом для порядку за яризу

військового зоставляли.

Тоді галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли.

Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку,

Не сива зозуля закувала,

Як дівка-санджаківка коло пристані походжала

Та білі руки ламала, словами промовляла:

«Алкане-башо, трапезунське княжате!

Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,

Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?

Коли б була од матері

Сорому і наруги прийняла,

З тобою хоч єдину ніч перебувала!»

Скоро ся тоє промовляли,

Галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли.

А ще у неділеньку

У полуденну годиноньку,

Лях-потурнак од сна пробуждає,

По галері поглядає, що ні єдиного турчина

в галері немає.

Тоді лях-потурнак із ліжка вставає,

До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає.

«Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Не будь же ти на мене,

Як я був наостанці мого віку до тебе!

Бог тобі допоміг неприятеля побідити,

Та не вмітимеш у землю християнську входити!

Добре вчини:

Половину козаків у окови до опачин посади,

А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди:

Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда гуляти,

Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,

Будуть Алкана-башу з дівкою-санджаківкою

По зальотах поздоровляти;

То як будеш одвіт давати?..»

Як лях-потурнак научав,

Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:

Половину козаків до опачин у окови посадив,

А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив.

Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,

Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати

І галеру із гармати торкати,

Стали Алкана-башу з дівкою-санджаківкою

По зальотах поздоровляти.

То лях-потурнак чогось догадав:

Сам на чердак виступав.

Турецьким біленьким завивалом махав;

Раз то мовить по-грецьки,

Удруге – по-турецьки,

Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячіте,

Од галери одверніте:

Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,

На похмілля знемагає,

До вас не встане, голови не зведе.

Казав: як буду назад гуляти,

То не буду вашої милості й повік забувати».

Тоді турки-яничари од галери одвертали,

До города Цареграда убігали,

Із дванадцяти штук гармат гримали,

Ясу воздавали.

Тоді козаки собі добре дбали:

Сім штук гармат собі риштували,

Ясу воздавали,

На Лиман-ріку іспадали,

К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:

«Хвалим тя, господи, і благодарим!

Були п'ятдесят чотири роки у неволі,

А тепер чи не дасть нам бог хоть час по волі!»

А у Тендрові-острові Семен Скалозуб

З військом на заставі стояв

Та на тую галеру поглядав,

До козаків словами промовляв:

«Козаки, панове-молодці! Що сяя галера: чи блудить,

Чи світом нудить!

Чи много люду козацького має,

Чи за великою здобиччю ганяє?

То ви добре дбайте:

По дві штук гармат набивайте,

Тую галеру з грізної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте».

Тоді козаки теє зачували,

До його промовляли:

«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Десь ти сам боїшся

І нас, козаків, страмишся:

Єсть сяя галера не блудить,

Ні світом нудить,

Ні много козацького люду має,

Ні за великою здобиччю ганяє;

Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає

То Семен Скалозуб теє зачуває,

До козаків промовляє:

«А ви таки віри не доймайте,

Хоч по дві гармати набивайте,

Тую галеру із грізної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте.

Як турки-яничари, то у пень рубайте,

А як бідний невольник, то помочі дайте!»

Тоді козаки, як діти, негаразд починали:

По дві штуки гармат набивали,

Тую галеру із грізної гармати привітали,

Три дошки у судні вибивали,

Води Дніпрової пускали…

Тоді Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Чогось догадав,

Сам на чердак виступав,

Червонії, хрещатії, давнії корогви із кишені виймав;

Розпустив, до води похилив,

Сам низенько уклонив:

«Козаки, панове-молодці! Ця галера не блудить,

Ні світом нудить,

Ні много люду козацького має,

Ні за великою здобиччю ганяє:

Се єсть давній бідний невольник,

Кішка Самійло із неволі утікає.

Були п'ятдесят чотири годи у неволі,

Тепер чи не дасть нам бог хоч час по волі!»

Тоді козаки у каюки скакали,

Тую галеру за мальовані облавки брали.

Та на пристань стягали,

Од дуба до дуба

На Семена Скалозуба

Паювали,

Тую галеру та на пристань стягали.

Тоді златосинії киндяки – на козаки,

Златоглаві – на отамани,

Турецькую білу габу – на козаки на біляки;

А галеру на пожар спускали.

А срібло-злото на три часті пайовали:

Першу часть брали, на церкви накладали

На святого Межигірського Спаса,

На Трахтемирівський монастир,

На святую Січовую Покрову давали,

Которі давнім козацьким скарбом будували,

Щоб за їх, встаючи й лягаючи,

Милосердного бога благали;

А другую часть поміж собою пайовали;

А третю часть брали,

Очертами сідали,

Пили та гуляли,

Із семип'ядних пищалей гримали,

Кішку Самійла поздоровляли:

«Здоров, – кажуть, – здоров, Кішко Самійле,

Гетьмане запорозький!

Не загинув єси у неволі,

Не загинеш із нами, козаками, по волі!»

Як свідчить дума, зустріч Самійла Кішки з Скалозубом сталася біля острова Тендра. Справді року 1599-го гетьман Війська Запорозького Семен Скалозуб вийшов із Січі морським походом на далеке турецьке місто Азов, що стояв на гирлах річки Дону. Можливо, якраз тоді, коли Самійло Кішка плив турецькою галерею до Дніпровського лиману, запорозькі козаки з чайками перестоювали біля Тендри, очікуючи, мабуть, доброго вітру.

Простоявши там небагато, старий та молодий гетьмани розлучилися: Скалозуб пішов із запорожцями в море; Кішка зі своїми сивими товаришами щасливо повернувся на Січ і, пробувши там деякий час, поїхав до свого рідного міста Канева. На Україні старий гетьман, знеможений у неволі, був дуже вражений змінами у стосунках поляків з українцями й навпаки, а ще дужче його приголомшив розбрат між самими козаками.

Не встиг Самійло Кішка розпитатися, що сталося за 26 років без нього, як на Січ надійшла лиха звістка, що Скалозуб майже з усім товариством загинув у Керченській протоці. Запорожці за такої тяжкої години покликали з Канева свого старого ватажка та обрали його на гетьмана.

Невважаючи на складне становище України, Самійло Кішка надзвичайно швидко й розумно розібрався в усіх складнощах і повернув усі справи на користь козацтву. Розуміючи, що тільки в єднанні сила, новообраний гетьман першим ділом узявся за налагодження добрих стосунків між запорожцями й реєстровими козаками. Січовики намагалися вийти на море рятувати Семена Скалозуба з військом, бо мали вісті, що турки, заставши зненацька козацькі чайки в Керченській протоці, загнали їх у затоку й, порозбивавши з гармат, захопили більшість козаків у бранці й повезли до південних берегів Чорного моря. Кішка зразу ж заходився лагодити нові човни й послав на Україну кликати до походу реєстрових козаків.

Давня слава Самійла Кішки ще жила в народі й негайно підняла козацтво на ноги. З України на Січ прибуло кілька тисяч козаків, і похід на море був щасливий. Кішка, хоч і не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам багато шкоди й повернувся назад із великою здобиччю, притягши із собою на Дніпро навіть кілька турецьких галер із визволеними невольниками.

Цей вдалий похід об’єднав усе козацтво, й погасла ворожнеча між запорожцями й городовиками, так що наприкінці того ж 1599 року Самійло Кішка повів спільне військо у Молдову допомагати волоському воєводі Михайлові, що повстав проти турків. Той похід зміцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись на Січ із Молдови, Кішка заїхав до Києва на прощу й заклав там церкву Миколи Доброго на згадку про своє визволення з турецької неволі.

По весні року 1600-го господар волохів Михайло напав на польського ставленика – молдавського господаря Могилу. Польщі довелося допомагати йому, бо Молдова тоді не мала свого війська. З тієї нагоди польський коронний гетьман Замойський звернувся до Війська Запорозького взяти участь у цьому поході, обіцяючи за те ласку короля та грошову плату. Кішка скористався цим випадком, щоб повернути козакам права, надані Стефаном Баторієм, і став умовляти товариство не йти служити тому королеві, який проголосив запорожців своїми ворогами. Козаки послухали старого гетьмана й не рушили із Січі, а тим часом потреба в Польщі на козаків дуже зростала і, зрештою, Кішка дочекався, що королеві довелося самому власноручно писати листа з проханням до тих, кого він засудив на знищення.

Діставши це послання, гетьман одповів, що козаки раді б служити королеві, але тільки з умовою: щоб з них було знято присуд, накладений на них безневинно, щоб їм повернули давні права і щоб захистили від усіх кривд, які над ними чинять польські старости й урядовці. Тільки отримавши од Жигмонта повідомлення про те, що він зараз же надсилає старостам на Україну наказ не утискувати козаків і запевнення подбати на сеймі про повернення запорожцям усіх прав, гетьман Кішка виступив із Січі Дніпром на човнах угору, а, прибувши до Канева та приєднавши до себе городових козаків, повів звідтіля військо, кількістю понад 4000 душ, суходолом до Дністра.

Під Буковим, біля Плоєшті, стався бій козаків і поляків із молдаванами, і, як писав королю гетьман Замойський, «козаки під ворожою пальбою із гармат і рушниць брели болотом та водою вище пояса і, вдаривши спільно з польською піхотою на ворожі окопи, вибили звідтіля молдаван».

Не встигла завершитися ця війна, як настала нова – Польщі зі шведами, які вийшли на Лівонію та брали місто за містом. Польському урядові знову довелося просити козаків узяти участь у боях, але Самійло Кішка відповів Замойському, що не піде, бо ще не всі жадання козаків задоволено.

За вимогою Кішки польський сейм на початку 1601 року мусив видати закон, за яким присуд 1597 року був скасований: саму ту постанову розірвали, й козакам повернули їхні давні права.

Поставивши козацтво на міцний грунт, гетьман Кішка подбав про те, щоб запорожці і зі свого боку дотримувалися угод. Але Лівонська війна була затяжна й тяжка; людям, як і коням, не вистачало припасу. А зима 1602 року ще більше погіршила становище козацького війська. Старий гетьман намагався втримати козаків на війні і, щоб надати їм бадьорості і завзяття, сам водив загони в бої. В одній із таких бойових сутичок під містом Фелином року 1602-го Самійло Кішка загинув козацькою смертю – його знайшла куля. Тіло гетьмана козаки з великою шанобою перевезли до його рідного міста Канева й поховали там, за козацьким звичаєм, – з урочистою пальбою.

По закінченні Лівонської війни Військо Запорозьке, заспокоєне на деякий час із боку поляків, знову розпочало боротьбу з бусурманами. Вони нападали на Крим і виходили, хоч і з невеликими силами, в лиман та Чорне море, наскакуючи на дунайські турецькі міста й на Білгород. Року 1604-го польський уряд став турбувати Москву з тим, щоб посадити на царство царя Лжедмитрія і закликав узяти участь у цих походах і козаків. Чимало реєстровців і «випищиків» справді ходили разом із поляками в московські землі, а через те кількість козаків зменшилась. І з цього скористалися татари й великою ордою року 1606-го напали на Україну. Під час того наскоку вони поруйнували всю південну Київщину з Корсунем та Богуславом, і тільки за цим містом запорожці наздогнали орду, відбили частину бранців та змусили ногайців повернутися назад.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 92 – 102.