Друга дія
Вільям Шекспір
переклад Освальда Бургардта
Перша сцена
Інша місцевість на острові.
(Входять Алонсо, Себастіян, Антоніо, Гонзало, Адріян, Франціско та інші)
Гонзало
Тепер веселі будьте, мій королю.
У всіх нас є причина, щоб радіти:
ми врятувалися, й це важить більше,
аніж утрати наші. До журби
в нас привід є загальний: того лиха,
що ми зазнали, зазнають щоденно
жінки моряцькі, капітан, купець.
Але таке велике чудо, як
наш порятунок, може приключитись
небагатьом з мільйонів. А тому
утіхою свою скорботу мудро
урівноважте.
Алонсо
Замовчи, будь ласка.
Себастіян
Для нього ця втіха – мов холодна юшка.
Антоніо
Це такий лікар, що не відчепиться.
Себастіян
Глянь, знов накручує свої дзигарі: ось зараз почнуть бамкати.
Гонзало
Королю…
Себастіян
Бам!.. Рахуй, скільки разів.
Гонзало
Якщо до серця брати кожен жаль, то припаде нам…
Себастіян
… долар!
Гонзало
Доля лиха. Маєш рацію. Оце ти сказав більшу правду, ніж хотів.
Себастіян
Оце ви мудріше сказали, ніж я сподівався од вас.
Гонзало
Тому, мій володарю…
Антоніо
Ну й марнотрат він у словах!
Алонсо
Покинь, будь ласка.
Гонзало
Ну, гаразд. Я скінчив. А проте…
Себастіян
… ще говоритиме.
Антоніо
Побиймося в заклад, хто з них перший почне кукурікати: чи він чи Адріян?
Себастіян
Старий півень!
Антоніо
Півник!
Себастіян
Гаразд, на що закладаємось?
Антоніо
На сміх.
Себастіян
Гаразд!
Адріян
Хоча цей острів і пустельний…
Себастіян
Ха-ха-ха! От і сплатив тобі заклад!
Адріян
… безлюдний, майже неприступний…
Себастіян
… а проте…
Адріян
… проте…
Антоніо
… він приступивсь до нього.
Адріян
… підсоння тут лагідне й ніжне.
Антоніо
Чув? Соня – дівча ніжне.
Себастіян
Еге! Та ще лагідне, як він оце по-вченому доводить.
Адріян
Нас обвіває солодкий подув.
Себастіян
Немов з легенів, та ще гнилявих.
Антоніо
Або немов напахчений дряговиною.
Гонзало
Тут є усе потрібне до життя.
Антоніо
Еге. Усе, крім засобів до життя.
Себастіян
Їх тут – мов кіт наплакав.
Гонзало
Трава яка розкішна і лискуча!
Антоніо
А й справді, грунт зовсім бурий!
Себастіян
І клаптики зеленого.
Антоніо
Він майже вгадав.
Себастіян
Ні, він пальцем прямо в небо попав!
Гонзало
А найдивніше те, – чому не йметься просто віри…
Себастіян
… як усім дивам на світі…
Гонзало
… що наші одяги, змокрілі у воді, зберегли свій блискучий новий вигляд, немов їх удруге пофарбовано, а не в морській воді сполощено.
Антоніо
Якби хоч одна з кишень його вміла говорити, то завдала б йому брехні.
Себастіян
Або облудно проковтнула б його промову.
Гонзало
Мені здається, наші одяги такі новісінькі, як тоді, коли ми вперше надягли їх в Африці на весіллі прекрасної королівни Кларібели й короля туніського.
Себастіян
Це було веселе весілля. З щасливим поворотом, як бачите.
Адріян
Туніс ніколи не мав такої королеви понад королевами.
Гонзало
Після вдовиці Дідони не мав.
Антоніо
Вдовиця! Чума на неї! Звідки взялася та вдовиця? Вдовиця Дідона!
Себастіян
А що, якби ще він сказав: удовець Еней? Господи, чого ви так хвилюєтесь?
Адріян
«Вдовиця Дідона», – ви сказали? Над цим треба подумати: вона ж була цариця в Картагені, а не в Тунісі.
Гонзало
Цей Туніс, пане, був Картагеною.
Адріян
Картагеною?
Гонзало
Запевняю вас, Картагеною.
Антоніо
Його слово спроможне на більше, ніж чудесна арфа.
Себастіян
Він спорудив мур і будинки.
Антоніо
На яку ще неможливу річ він оце спроможеться?
Себастіян
Мабуть, понесе у кишені додому цей острів і замісто яблука віддасть його синочкові.
Антоніо
А зерна з нього в море посіявши, повирощує нові острови.
Гонзало
Еге.
Антоніо
Ну, в добру пору!
Гонзало
Королю, ми говорили про те, що наші одяги немов такі самі новісінькі, як тоді у Тунісі, на весіллі дочки вашої, що тепер королева.
Антоніо
Найвиборніша з усіх, що туди попадали.
Себастіян
За винятком, будь ласка, вдовиці Дідони.
Антоніо
Вдовиця Дідона! Еге, вдовиця Дідона.
Гонзало
Чи ж моя куртка, королю, не така ж новісінька, як того дня коли я вперше надяг її. Чи ж не лисніє вона…
Антоніо
Ото ж то й є, що лисніє.
Гонзало
… як у день весілля вашої доньки?
Алонсо
Ви вуха забиваєте мені
речами, що я слухати не хочу!
О, краще б я її не віддавав!
Вертаючись звідтіль, згубив я сина,
а доньку втратив теж: від берегів
Італії вона далеко, й вже
ми не побачимось. Мій спадкоємцю
Неаполя й Мілану! о, яка
з морських почвар поглинула тебе?
Франціско
Королю, певно він живий. Я бачив,
як розсікав він хвилі під собою,
злітаючи на їхні гребні, й набік
їх відкидав, стрічаючи грудьми
рвачкий прибій і високо над шумом
піднісши голову. Отак бадьоро
веслуючи потужними руками,
до скелі він доплив, що нахилилась
понад водою й берегом підмитим
і мов схилялася до нього. Певно,
він учепивсь і виліз.
Алонсо
Ні, загинув.
Себастіян
Себе самого в цьому винуватьте.
Дочку Європі нащо не лишили?
Воліли африканцеві віддати,
і геть вона пішла вам із очей,
які тепер від сліз не висихають.
Алонсо
Будь ласка, замовчи.
Себастіян
Ставали ми
навколішки, благаючи за неї.
Вагалася душа її невинна
поміж відразою й покорою,
не знаючи, куди схилити шальку.
Мабуть, ви сина втратили навіки.
О, цьому торгу завдяки, тепер
в Неаполі й Мілані більше вдів,
ніж залишилося нам чоловіків,
щоб їх розрадити. Провина ваша.
Алонсо
Найтяжча втрата теж моя.
Гонзало
О, принце
Себастіяне, ваша щира правда
безжалісна, і висловили ви
її не в слушний час. Ви тільки рану
вередите, замісто гоїти.
Себастіян
Ви добре мовили.
Антоніо
Немов хірург.
Гонзало
Коли ви хмаритесь, мій добрий пане,
то в наших душах мряка.
Себастіян
Мряка?
Антоніо
Мряка.
Гонзало
Якби я мав культуру тут завести…
Антоніо
… то сіяв би кропиву.
Себастіян
Будяки.
Гонзало
Що б я зробив, тут бувши королем?
Себастіян
Не пив би, бо ніде нема вина.
Гонзало
В моїй республіці все навпаки
було б: заборонив би я торгівлю
та всякі уряди; там не було б
науки, і багатства, і нестатків,
спадщизни, служби, договорів, меж
або границь, винарства, хліборобства.
Не знали б там металів і зерна,
вина, олії, й вільні всі від праці
були б: і чоловіки, і жінки, –
всі, всі. Жили б вони невинні й чисті.
Ніхто б не правив ними…
Себастіян
А проте
казав, що хоче бути королем.
Антоніо
В його рес-бублику кінець не сходиться з початком.
Гонзало
Усе давала би природа людям
без праці рук. А підступу і зради,
меча, ножа, рушниці, списа й зброї
усякої у мене не було б.
Земля сама врожай рясний давала б,
щоб годувати мій народ.
Себастіян
А його підданці не женилися б і не виходили б заміж?
Антоніо
Де там!.. Усі були б ледарі та повії.
Гонзало
І я б так досконало правив, пане,
що золотий би вік затьмарив.
Себастіян
Хай
живе його величність!
Антоніо
Хай живе
Гонзало!
Гонзало
Я… ви чуєте, королю?
Алонсо
Та мовчи, будь ласка. Ти верзеш бозна що.
Гонзало
Охоче вірю вашій величності. Я це робив, щоб дати нагоду посміятись оцим панам, які мають легені такі дражливі й лоскотливі, що з бозна чого сміються.
Антоніо
Це ми з вас сміялись.
Гонзало
У цих веселих жартах я проти вас бозна що. Ну, то й смійтеся з бозна чого.
Антоніо
Ну, й удар!
Себастіян
Та ще й влучний!
Гонзало
Ви – відважні лицарі. Ви й місяць підняли б з його сфери, якби йому заманулося, бувши у ній, п’ять тижнів не мінятися.
(Входить Аріель, незримий, награваючи врочисту мелодію)
Себастіян
Ми б це зробили, а тоді пішли б полювати на кажанів.
Антоніо
Не сердьтесь, мій любий пане!
Гонзало
Ні, ручуся вам: мій розум не так легко виходить з рівноваги. Чи не хочете ви мене сміхом заколисати, бо я щось дуже втомився?
Антоніо
Лягайте, та слухайте собі.
(Всі засинають, крім Алонса, Себастіяна й Антонія)
Алонсо
Невже заснули всі?! Якби ж я міг,
склепивши очі, ще й думки склепити!
А сон мене змагає.
Себастіян
То й засніть!
Нагода ця дається дуже рідко
скорботі. Сон гамує біль.
Антоніо
А поки
ви міцно спатимете, мій королю,
ми вартувати будемо удвох,
щоб лиха вам не приключилось.
Алонсо
Дяка
вам найщиріша. Дивна втома.
(Алонсо засинає. Виходить Аріель)
Звідки
найшла на них оця дрімота?
Антоніо
Певно
підсоння так впливає.
Себастіян
А чому
у мене не склепляються повіки?
Не хочу спати я.
Антоніо
І я не хочу.
Мов зговорившися, вони усі
позасинали. Наче грім побив їх.
А що, якби… Ні, ні! .. Мовчи… А все ж
я ніби на чолі твоїм читаю,
чим маєш бути ти. Тобі до рук
саме йде щастя. Я в уяві бачу,
на скронь тобі спускається корона.
Себастіян
Ти ще не спиш?
Антоніо
Ти чуєш голос мій?
Себастіян
Я чую. Мова в тебе вже сонлива.
У сні говориш ти. Що ти сказав?
Це відпочинок дивний: спать з очима,
розплющеними широко; стояти,
ходити, розмовляти в сні глибокім.
Антоніо
Себастіяне, ти своєму щастю
даєш дрімати, вмерти. Проморгаєш,
дарма, що не вві сні.
Себастіян
А ти хропиш
виразно, й є в цьому хропінні сенс.
Антоніо
Я поважніший, ніж коли, і ви,
мене послухавши, поважні будьте,
бо це потроїть вашу міць.
Себастіян
Гаразд.
Я – мов вода стояча.
Антоніо
Я тебе
перетворю в бистрінь.
Себастіян
Перетвори,
бо мілина спадкова не дає
мені текти.
Антоніо
Якби ви, друже, знали,
як потай ви плекаєте той замір,
що з нього смієтесь; як ви його,
оголюючи, тільки в пишні шати
прибрати хочете! О, на мілкому
на дно іде людина, боячись
глибокого.
Себастіян
Кажи, будь ласка, далі.
Твоїх очей, твого обличчя вираз
віщує щось. Але, мабуть, цей полог
важкий для тебе.
Антоніо
Цей добродій, пане,
такий на пам’ять некріпкий, що пам’ять
по ньому теж недовговіка буде,
як переставиться, – цей балакун,
що тільки й вміє язиком плескати,
і має це за фах, – він запевняв,
що королівський син не утопився.
Така це щира правда, як і те,
що сонні плавають.
Себастіян
Нема надії,
щоб не втопився він.
Антоніо
«Нема надії», –
з цих слів зростає вам нова надія,
така висока, що і шанолюбство
не важиться до неї звести очі,
а тільки сумнів знайде там. Ви згідні,
що Фердінанд втопивсь?
Себастіян
Він згинув.
Антоніо
Хто ж
в Неаполі найближчий спадкоємець?
Скажіть мені, будь ласка.
Себастіян
Кларібела.
Антоніо
Вона, що королевою в Тунісі
і що живе на краї світу? Поки
з Неаполя до неї дійде звістка,
то немовлятам пух повиростає
на бороді… хіба що сонце буде
їй тут за посланця, бо місяць надто
повільний. О, вона, що через неї
поглинуло і вивергло нас море!
Обрала доля нас вершити дію:
усе, що сталося – пролог до неї;
усе, що станеться – від нас, від двох,
залежить.
Себастіян
Що ви маєте на думці?
Це правда, братня донька – королева
в Тунісі. Спадкоємниця вона
Неаполя. А між країнами
отими – просторінь.
Антоніо
Це просторінь,
де кожна п’ядь кричить: «Не подолає
нас Кларібела. Бути їй в Тунісі.
В Неаполі Себастіян вартує!»
Скажи: якби не сон їх зміг, а смерть,
невже ж було б їм гірше, ніж тепер?
Невже тут не знайшовся б чоловік,
що правити Неаполем здолав би
не гірше, ніж оцей, що спить? Невже
тут не знайшлися б люди, що зуміли б
так само без потреби красномовно
балакати, як цей Гонзало? Сам я
сорокою спромігся б цокотати,
як він. Якби зо мною ви були
одної думки, то цей сон би вас
порвав у височінь. Ви зрозуміли?
Себастіян
Мабуть, що так.
Антоніо
Тоді, чи ваша згода
ладна сприяти щастю?
Себастіян
Я згадав,
що свого брата Проспера колись
ви скинули.
Антоніо
Це щира правда, й гляньте,
чи ж одяг мій тепер мені не личить
ще більше, ніж тоді? А братні слуги,
мені товаришами бувши, стали
підданцями мені.
Себастіян
А ваша совість?
Антоніо
О принце! Де ж вона? Якби була це
мозоля на нозі, то довелось би
ходити у пантофлях; я у серці
не відчуваю цього божества.
Двадцяток совістей, які стоять
між мною та Міланом, скорше ледом
покриються і знов розтануть, поки
почнуть мене труїти. Ось ваш брат
лежить, не ліпший, ніж ота земля,
яка під ним. І що, якби він був
отим, чим він тепер здається – трупом!
Лише три цалі оцієї криці,
яка в моїй руці – і він засне
навіки. А тим часом ви пошліть
до праотців це барахло старе,
цього розумника, щоб на заваді
не став. А решта все спокійно прийме:
неначе кіт, що лиже молоко.
Коли якесь нам діло заманеться
вершити, ми їм скажемо: «Пора!»
і всі вони послужливо нам будуть
хвилини рахувати.
Себастіян
Друже мій!
За прикладом твоїм піду: здобуду
Неаполь я, як ти здобув Мілан.
Піднось меча! Один удар – і будеш
ти вільний від данини, що її
ти сплачуєш. І я, король, до тебе
прихильний буду.
Антоніо
Ну, підносьмо разом!
Коли ударю я, то й ти удар.
Нехай Гонзало згине.
Себастіян
Ще дві слові.
(Розмовляють нишком. Повертається Аріель, незримий)
Аріель
Мій пан, побачивши пророчим оком
ту небезпеку, що над вами звисла,
мене послав життя вам рятувати, –
інакше план його загине.
(Співає на вухо Гонзалові)
Ти вві сні знайшов відраду,
а тим часом темна зрада
тут меча гострить.
Як життя тобі ще миле,
то збери останні сили
і прокинься вмить!
Антоніо
Мерщій до діла!
Гонзало
Янголи небесні!
Рятуйте короля!
(Всі прокидаються)
Алонсо
О, що це! Що?
Прокиньтесь, гей! – Чого у вас в руках
мечі? Чого ви дивитесь так страшно?
Гонзало
Що сталося?
Себастіян
Стояли ми на варті
тут коло вас, як вибухнув ураз
жахливий рев. Мов стогоном зайшлися
чи бугаї, чи леви, хто їх зна.
Чи не від того ви також збудились?
Мені аж гуд в ушах.
Алонсо
А я не чув
нічого.
Антоніо
О, такий страшний був галас,
що вуха і слонам позакладало б,
що міг би статись землетрус. Ревло
немов би ціле стадо левів.
Алонсо
Чули
що-небудь ви, Гонзало?
Гонзало
О, королю,
я наче чув якесь бриніння дивне,
від нього я й прокинувся і вас
потряс і кликнув, а розкривши очі,
мечі у них в руках побачив. Правда,
що був тут шум якийсь. Тому нам треба
на чатах бути. Чи не краще нам
покинути це місце? Витягайте
мечі із піхов!
Алонсо
Ну, ходімо далі,
шукати мого сина-бідолаху.
Гонзало
Хай захистить його від цих звірів
Господь! Він десь на острові.
Алонсо
Веди нас!
Аріель
Своєму панові я доповім,
що я зробив. Минула небезпека.
Іди, шукай, королю, свого сина!
(Виходять)
Друга сцена
Інша місцевість на острові.
(Входить Калібан з оберемком дров. Чути грім)
Калібан
Хай всі отруйні випари, що сонце
збирає з дряговин, боліт і багон,
впадуть на Проспера. Лиха недуга
нехай пройме його. Нехай мене
почують духи, що йому підвладні.
Дарма. Я мушу лаятись. Вони
не зважаться щипати, їжаками
мене лякать, або в багно штовхати,
або вести оманними вогнями
у темряву, збиваючи з шляху,
якщо їм пан мій цього не накаже.
Але із-за найменшої дрібнички
він завжди їх нацьковує на мене.
Вони то дражнять мавпами мене,
то хитро скручуються їжаками
на стежці, де босоніж я ходжу,
і їжаться, як наступлю на них,
а то єхиднами мене жалять,
сичать роздвоєними язиками,
доводячи не раз до божевілля.
(Входить Трінкуло)
Ой, ой, дивись! Он дух прийшов від пана,
щоб мучити мене, бо забаривсь
я з дровами. Оце впаду я плазьма,
то, може, він мене і не побачить.
Трінкуло
Нема тут ні куща, ані чагарника, де б захисток знайти від непогоди, а тут ще нова буря насувається; чую, як вона вже у вітрі співає: он та чорна хмара, величезна – немов гнила квашня, що з неї ось-ось потече опара. Коли гримне, як тоді, то не знаю де й голову заховати: з тієї хмари потече, як з відра.
Що воно тут таке? чоловік чи риба? живий чи мертвий? Риба: рибою тхне, їлкий та рибний дух. Мабуть тріска, та не дуже свіжа. Ну й рибина! Якби це в Англії, де я колись був, то досить мені було б намалювати таку рибу – і кожен гультяй дав би п’ятака, щоб подивитись. Там це страхіття у люди вийшло б. Кожна чужа скотина там у люди виходить. Якщо ніхто й мідяка не дасть каліці-жебракові, то десять мідяків дадуть, щоб подивитись на мертвого індіянина.
Та ще й риба з ногами! і плавки – мов руки! Тепла! Їй-бо! Ну, тепер я міняю свою думку; не буду далі обстоювати її. Це не риба, а остров’янин, якого оце недавно грім побив.
(Гримить)
Ой лихо! Знов гроза! Найкраще мені залізти під його лапсердак; нема іншого місця, щоб заховатись. Біда зведе людину з усякою скотиною й побіч спати покладе. Закутаюсь та пересиджу, поки буря перемусує.
(Входить Стефано, співаючи; в руках пляшка)
Стефано
Не хочу я на море,
на березі помру, помру…
Це капосна мелодія: співати б її на похороні. Але тут моя втіха!
(П’є й далі співає)
І боцман, і я, і гультяй-капітан,
і навіть гарматник завзятий
любили Моль, Мег, і Марго, і Мар’ян,
а Катьку не хочемо знати.
Бо в неї язик такий гострий, як ніс:
Кричить морякові: «Нехай тебе біс!»
Ця дівчина духу смоли не злюбила,
і коле кравець її там, де свербіло.
Гей, хлопці, на море! Хай дівчині біс!
Це теж капосна мелодія, але ось моя втіха!
(П’є)
Калібан
Не муч мене… Ой!
Стефано
Що за оказія! Чи не водяться тут чорти? Що це ви нам усякі штуки втинаєте з дикунами та індіянами, га? Невже я, втікши води, твоїх чотирьох ніг злякався? Сказано: кінь о чотирьох ногах, та й то спотикається. То так воно й буде, поки в тілі у Стефана є дух живий!
Калібан
Дух мене мучить… Ой!
Стефано
Це якась четверонога потвора з острова; мабуть, її трясця схопила та трясе. Де в біса навчилася говорити по-нашому? Підсилю її трохи, може придасться. Коли відживлю її та присвою й повезу до Неаполя, то це буде дарунок, якому позаздрить усякий цар, що будь-коли ходив на шкіряних підошвах.
Калібан
Не муч мене, благаю; я вже покваплюся з дровами.
Стефано
Це його саме трусить, отож він говорить не дуже розумно. Хай скуштує з моєї пляшки! Якщо зроду ще не пив вина, то лихоманку як рукою здійме. Якщо його відживлю та присвою, то ціни йому не скласти. Хто його схоче мати, то заплатить гроші, та й чималі.
Калібан
Ти ще мене не дуже мучиш, але тепер у шори візьмеш. Я це почуваю з того, як ти тремтиш. Це Просперо тебе вже спонукає.
Стефано
Опам’ятайся, роззяв рота; оце тобі поверне глузд; роззяв рота, котенятко; від цього тобі враз трясця перетрясеться. Ось побачиш, як. Ніхто не знає хто йому друг. Ну, ще раз роззяв щелепи!
Трінкуло
Я, здається, знаю твій голос… Невже це… та ні, він утонув, це чорти. О, захисти, небесна сило!
Стефано
Четверо ніг і два голоси, – це страховисько не абияке. Голос спереду ласкаво промовляє до друга, голос ззаду лається і бреше. Якщо вистачить мені вина у пляшці, щоб відживити його, то вижену з нього лихоманку. На тобі ще! – Амінь! Тепер наллю тобі трохи до другого рота.
Трінкуло
Стефано…
Стефано
Ти кличеш мене другим своїм ротом? Спаси, спаси, небесна сило! Це біс, а не потвора. Не хочу з ним снідати: нема в мене вил.
Трінкуло
Стефано! Якщо це ти, Стефано, то обмацай мене та поговори зо мною; бо це ж я, Трінкуло, – не бійся, – твій добрий приятель Трінкуло.
Стефано
Якщо ти Трінкуло, то вилазь. Я тебе потягну за менші ноги. Якщо тут Трінкуло, то оце його ноги. Та й справді Трінкуло! Як же ти став послідком цієї потвори? Чи вона може виділяти Трінкулів?
Трінкуло
Я думав, що її грім побив. Та хіба ж ти не втонув, Стефано? Тепер я починаю думати, що ти, справді, не втонув. Чи вже буря ущухла? Я, злякавшись грози, заховався під лапсердак оцієї мертвої потвори. Чи ти, справді, живий, Стефано? О Стефано, двоє неапольців урятувалось!
Стефано
Будь ласка, не крути мене так, бо в животі мені бурчить.
Калібан
(нишком)
Істоти гарні і якщо не духи,
то цей напевно бог, бо має він
небесний трунок. Стану перед ним
навколішки.
Стефано
Як ти врятувався? Як сюди потрапив? Присягайся на пляшці: кажи, як сюди потрапив. Я врятувався на бочці вина, що її моряки за борт кинули. Присягаюся цією пляшкою, яку з кори деревної своїми руками зробив, коли мене викинуло на берег.
Калібан
Присягаюсь на цій пляшці, що буду твоїм вірним рабом, бо це питво не земне.
Стефано
Сюди! Присягайся! Як ти врятувався?
Трінкуло
Поплив, чоловіче, як качка. Присягаюсь, що вмію, як качка, плавати
Стефано
Ну, приложися! Хоч ти й вмієш плавати, як качка, але з тебе гусак.
Трінкуло
О Стефано, чи нема в тебе більше цього пійла?
Стефано
Ціла бочка, чоловіче. Мій льох там, у скелі над морем, де я заховав своє вино. – Ну, потворо, як ся маєш? Чи кинуло тебе трусити?
Калібан
Чи не з неба ти впав?
Стефано
З місяця, їй-богу! Я колись був отією людиною в місяці.
Калібан
Я тебе бачив там і молюся до тебе. Моя пані показала мені й тебе, і твого собаку, і твій кущ.
Стефано
Ходи сюди! Присягнись у цьому. Приложись! Я зараз наллю свіжого питва. Присягайся.
Трінкуло
Це, їй-бо, якесь дурне страховисько! Щоб я, та боявся його! Бідолашне страховисько! Людина в місяці! Ну, й легковіре страховисько! Добре ковтнув, страховиську! Їй-бо, добре!
Калібан
Я покажу тобі на острові кожен клаптик родючого грунту. Я тобі ноги цілуватиму. Благаю, будь моїм богом.
Трінкуло
Їй-бо, дуже невірне й п’яне страховисько! Як бог засне, то воно йому ще пляшку вкраде.
Калібан
Цілую тобі ноги. Присягаюся бути підданцем твоїм.
Стефано
Ну, то ходи! Навколішки й присягайся!
Трінкуло
Це ж боки можна рвати, дивлячись на це головате страховисько! Капосне страховисько! Мені духу б не вистачило побити його.
Стефано
Іди, приложись!
Трінкуло
Страховисько, та ще п’яне! Огидне страховисько!
Калібан
Я покажу тобі усі джерела,
я буду ягоди тобі збирати,
ловити рибу і носити дрова;
чума на пана, що йому служу я!
Не буду я йому тягти колоди,
я за тобою йду, мій чудотворче!
Трінкуло
Кумедне страховисько: з нещасного пияка та зробити чудотворця!
Калібан
Скажи, я принесу тобі кислиць,
і накопаю нігтями грибів,
я покажу тобі гніздо шуліки,
навчу прудких кицьок морських ловити,
я до ліщини поведу тебе
і принесу зі скелі пташенят…
Ходи зо мною! Хочеш?
Стефано
Веди, та не тріпай, будь ласка, язиком. – Трінкуло! Король і решта нашої компанії потонули. Отож ми успадкуємо цей острів. Неси пляшку! Друже Трінкуло, ми зараз наллємо повну.
Калібан
(п’яний співає)
Прощавай, мій пане, прощавай!
Трінкуло
Ревуче страховисько! П’яне страховисько!
Калібан
Більше не буду
рибу ловити,
дрова носити,
мити посуду.
Бан, бан, Какалібан,
новий у тебе пан!
Воля, гей-гей! гей-гей, воля! воля, гей-гей, воля!
Стефано
Добре страховисько! Показуй дорогу!
(Виходять)
Примітки
Гонзалові слова про смерть, явище загальне, переказують думки, висловлені в Першій дії «Гамлета», у сцені, де король переконує, що годі сумувати за померлим батьком (стор. 30-31).
Долар! – Доля: У Шекспіра гра слів: dollar – dolor.
підсоння – Соня: У Шекспіра гра значень. «Temperance» в одному випадку означає «температура», «підсоння», а в другому «поміркованість», яку порівнюється з дівчиною.
чудесна арфа: Гонзалове слово немов би має силу Амфіонової арфи, що грою спорудила мури Фів.
Описуючи майбутню республіку, Шекспір певно запозичує всі ці ідеї з Флорієвого перекладу Монтеня:
«Це нація, де нема ніякої торгівлі, ні письма, ні знання чисел, ні назв урядових, ні політичної влади; жодної служби, ні багатих, ні бідних, ні договорів, ні спадщини, ні переділів, ні заняття, – всі мають дозвілля; рідню не береться на увагу, все спільне; нема прикрас одежних, сама тільки природа; нема хліборобства, винарства, не знають зерна і металів. Навіть слова, що означають «брехня», «облуда», «зрада», «підступ», «справедливість», «заздрість», «обмова», «пробачення», – ніколи їх не чуєш серед того народу».
полювати на кажанів: На цих полюваннях уживали смолоскипів, спеціально виготованих, щоб давати дуже яскраве світло. Воно засліплювало кажанів, і їх легко було ловити.
Хай захистить його від цих звірів Господь: Яких звірів має на увазі Гонзало? Чи не догадався він, у чому справа, і чи не зиркає він, ці слова вимовляючи, в бік Антонія та Себастіяна.
подивитись на мертвого індіянина: Моряки за тих часів завозили до Європи індіян, що дуже цікавили людей. Відомий випадок, що саме 1577 року Фробішер привіз чоловіка з жінкою та дитиною. Чоловік помер у Брістолі, але його тіло перевезено до Лондону і там поховано, на його похорон збіглася сила силенна людей.
нема в мене вил: У середньовічних п’єсах мораліте Порок озброювався довгою дерев’яною ложкою, щоб снідати з чортом. У Шекспіровому тексті теж «ложка». Перекладач замінив її вилами, образом властивішим українському фолкльорові.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1960 р., т. 4, с. 287 – 321.