П’ята дія
Вільям Шекспір
переклад Освальда Бургардта
Перед Просперовою келією.
(Входять Просперо у чарівниковому одінні і Аріель)
Просперо
Мій замір досягає вже мети.
Підвладні духи слухають мене,
а чари непорушні. Час простує,
спини не хилячи під тягарем.
Яка година?
Аріель
Шоста. Час, коли,
як ти казав, мій пане, нашій праці
кінець настати мав.
Просперо
Так я казав,
коли здіймалась буря. Як ся мають
король і всі супутники його?
Аріель
Я їх докупи збив, як наказав
мені ти, володарю: всі в полоні
в тім лісі, що од вітру захищає
твоє житло. Не можуть ворухнутись
вони, аж поки ти даси їм волю.
Король, і брат його, і твій брат теж
збожеволіли, й плачуть всі над ними,
і жахом і скорботою пойняті.
Найбільше плаче той, кого назвав ти
«старим і добрим, лагідним Гонзалом».
Немов з очеретин осінній дощ,
йому на бороду стікають сльози.
Усі вони від чарів знависніли:
коли побачиш їх, то серце враз
тобі пом’якшає.
Просперо
Невже ж, мій душе?
Аріель
Моє пом’якшало б, якби я був
людська істота.
Просперо
М’якшає й моє.
Ти відчуваєш їхній біль, дарма
що ти – безплотний дух. А я ж людина,
істота їм споріднена. Тож як
мені не відчувати їхню муку?
Хоч їхні злочини мене до серця
діймають, але краща половина
мого єства поборює мій гнів,
бо добрий чин – шляхетніший за помсту.
Вони покаялись – і на чолі
моєму гнівні зморшки розійшлись.
Звільни їх, Аріелю, я зламаю
закляті чари й розум поверну їм.
Аріель
Піду до них.
Просперо
Ви, ельфи гір, струмочків,
озер дзеркальних і гаїв, і ви,
що на піску не полишаючи
слідів, тікаєте од хвиль морських
і знов їх доганяєте, коли
вони спливають; ви, дрібні створіння,
що в сяйві місячному на траві
закручуєте ті кисляві кільця,
що вівці не їдять; ви, що гриби
вирощуєте поночі; ви, що
радієте, почувши дзвін вечірній!
Не раз, – малі створіння, – ви мені
допомагали сонце затемняти,
розбуркувати вихорі бурхливі,
війну ревучу сіяти поміж
зеленим морем і блакитним небом:
страшним, гучним громам вогонь давав я
і розщепляв Зевесів дуб його ж
перуном власним. Непорушні гори
я схитував і видирав з корінням
сосну і кедр. За розказом моїм
могили розчинялись і мерців
на волю випускали. Бо скорялось
усе перед моїм потужним хистом.
Але тепер я цього чарівництва
зрікаюся. В останній раз жадаю
я музики небесної, що завжди
моїм летючим чарам підкоряла
всі їхні почування. А тоді
своє жезло зламаю й закопаю
у землю глибоко й на дні морському
я поховаю книгу чарівничу.
(Урочиста музика. Вертається попереду Аріель, а за ним Алонсо, що робить несамовиті рухи, в супроводі Гонзала; так само Себастіян і Антоніо в супроводі Адріяна і Франціска. Всі вони, вступивши в коло, що обвів Просперо, стоять зачаровані)
Просперо
(це спостерігши, каже)
Врочиста пісня втіху хай подасть вам,
нехай вам зцілить божевільний мозок,
що без потреби в черепі клекоче.
До місця чарами прикуті, стійте!
Гонзало чесний, муже шановитий!
В розпуці мої очі сльози ронять,
товаришуючи твоїм очам.
Поволі тануть чари. Як світанок,
скрадаючися, темінь розганяє,
так, прокидаючись, у них чуття
вже розвівають випари отруйні,
що оповили їх свідомість ясну.
Гонзало, ти мене урятував
і вірний був слуга тому, за ким
пішов услід. За це тобі і словом,
і ділом я віддам. А ти, Алонсо,
жорстокий був до мене і до доньки.
Твій брат тобі в цім ділі помагав:
за це ти мучишся, Себастіяне!
А ти, мій брате, кров і плоть моя,
(перемогло у тобі шанолюбство
природу й совість!) ти з Себастіяном,
якого вже гризе тепер сумління,
хотів убити короля свого.
Прощаю вам цей злочин неприродний.
Вже їхній розум, мов приплив морський,
росте, щоб затопити береги
свідомості, які взялися мулом.
Ніхто із них не дивиться на мене,
не пізнає мене. О Аріелю,
подай мені мій капелюх і меч!
Я хочу маску скинути і стати
перед очима їхніми колишнім
міланським дукою. Мерщій, мій душе,
то швидше будеш вільний.
Аріель
(співаючи, помагає йому вдягатись)
В квітці, де бджола бринить,
тихо сплю я: скрізь блакить,
чую, як сова кричить.
А мій кінь, кажан, летить
в вирій, де весна шумить.
Весело, весело буду я жити
там, де звисають з дерев білі квіти.
Просперо
Мій ніжний Аріелю, я без тебе
тужитиму, але ти будеш вільний.
Лети на королівський корабель,
ти знайдеш там поснулих моряків;
негайно розбуди і приведи
сюди і боцмана, і капітана.
Аріель
П’янке повітря вип’ю в бистрім леті
і миттю повернусь.
(Виходить)
Гонзало
О, тільки муки,
злі чари і негоди тут чатують.
Нехай нас виведе небесна сила
з цього жахного краю.
Просперо
Глянь, королю!
Перед тобою Просперо стоїть,
міланський дука, скривджений тобою.
А щоб пойняв ти віру, що я, справді,
живий до тебе промовляю, ось
я обійму тебе. Вітаю щиро
тебе й супутників твоїх.
Алонсо
Не знаю,
чи він, чи ні. О, може ти – мара,
що знов на мене чари напускає…
Мара, омана… Пульс у тебе б’ється,
немов ти, справді, плоть і кров. О, тільки
тебе побачив я – і враз минув
той жах, що скаламутив дух мені
безумним маячінням. І якщо
це дійсність, то оповідання дивні
почуємо. Тобі я повертаю
твою державу, і прости мені
мій злочин. Як ти опинився тут
живий?
Просперо
Спочатку дай мені тебе
обняти, друже мій, старий літами,
а честю і шляхетністю найвищий
з-поміж усіх.
Гонзало
Їй-богу, не скажу,
чи це мара, чи правда.
Просперо
Ви підвладні
ще чарам цього острова. Тому
не йметься віри вам у те, що є.
Вітайте, друзі!
(Нишком до Себастіяна і Антоніо)
Ну, а щодо вас
обох, то міг би я, якби схотів,
накликати на ваші голови
гнів короля, довівши вашу зраду,
та не скажу нічого. Ні.
Себастіян
(нишком)
Сам біс
засів у ньому і говорить.
Просперо
Ні.
Тобі, кого назвати словом «брат» –
це є споганити собі вуста,
тобі найгірший злочин я прощаю,
всі злочини твої. Від тебе правлю
свою державу: знаю, що ти мусиш
все повернуть.
Алонсо
Якщо ти – Просперо,
то розкажи, як ти урятувався
і як зустрінув нас, що три годині
тому до цього берега прибились,
де потонув – о спогаде болючий! –
коханий син мій Фердінанд.
Просперо
Як жалко!
Алонсо
Лиха це втрата. Рану цю покора
зцілити неспроможна.
Просперо
Я гадаю,
що ви не удавалися до неї:
вона мені, ласкава, помогла
перетерпіти втрату таку саму,
і я смирився.
Алонсо
Втрату таку саму?
Просперо
Таку важку й недавню, як і ваша.
І менш у мене засобів втішати
себе, ніж є у вас, бо втратив я
дочку.
Алонсо
Дочку? О Боже, чом вони
обоє не в Неаполі тепер!
Були б собі король і королева.
О, краще би мені лежати в мулі,
на дні, де упокоївся мій син.
Давно ви втратили дочку?
Просперо
В цю бурю.
Цією зустріччю – я бачу – ви,
панове, так здивовані, що віри
не ймете власним почуттям: мов очі
неправду кажуть вам, і мов слова –
не справжній звук. Хоч як ви у чуттях
зневірились, та знайте, що я справді
той Просперо, вигнанець із Мілану,
що дивним способом на берег цей
діставсь, куди і вас пригнала буря,
і тут запанував. Та годі нам
про це. То ж хроніка численних днів,
а не оповідання, що розкажеш
при першій зустрічі ще за сніданком.
Вітаю вас. Ця келія – мій двір.
Мій почет – невеликий, а підданців –
ні одного. Будь ласка, зазирніть!
Що ви мені державу повернули,
я вам віддячу гойно: покажу
вам диво, що не менше вас потішить,
ніж радує мене моя держава.
(Просперо відкриває хід до келії, і там видно Фердінанда і Міранду, що грають у шахи)
Міранда
Ви, принце, граєте нечесно.
Фердінанд
Ні.
Я б цього не зробив нізащо в світі,
моя укохана.
Міранда
За сотню царств
змагайтеся отак – і я скажу,
що це є чесна гра.
Алонсо
Якщо це знов
мара, властива острову, то вдруге
втеряю сина я.
Себастіян
Це диво з див.
Фердінанд
Хоч море грізне, але милосерде.
Даремно кляв його.
(Стає навколішки)
Алонсо
Щасливий батько
тебе благословляє. Підведись
і розкажи, як ти сюди потрапив.
Міранда
О, диво! Скільки тут істот прегарних!
Які ж прекрасні люди й світ новий,
де всі вони живуть.
Просперо
Новий для тебе!
Алонсо
А хто ця дівчина, з якою грав ти?
Знайомі ви не більш, як три годині.
Чи не богиня це, яка з тобою
нас розлучила й знов звела докупи?
Фердінанд
О, ні, королю мій! Вона із смертних,
але клянусь безсмертним провидінням:
вона моя, і я її обрав,
коли не міг про це спитати батька,
коли гадав, що я його не маю.
Вона дочка того славетного
міланського володаря, що я
про нього так багато чув та досі
його не бачив. Він мені удруге
подарував життя, і другим батьком
через цю дівчину він став мені.
Алонсо
Я теж їй батько. Дивно це звучить,
що мушу я пробачення просити
у рідної дитини.
Просперо
О, стривайте!
Не треба нашу пам’ять обтяжати
минулим тягарем.
Гонзало
Сльозами сходив
я у душі: інакше би давно
заговорив. Боги, о гляньте вниз
на пару цю й вінцем благословіть їх!
Це ж ви накреслили той шлях,
яким вели сюди.
Алонсо
А я скажу: амінь!
Гонзало
Міланського володаря з Мілану
прогнали люди, щоб його нащадки
в Неаполі колись королювали.
О, радістю безмірною радійте!
І щирим золотом на довговіких
колонах вирізьбіть: «В цю подорож
в Тунісі Кларібела чоловіка
знайшла собі; а жінку Фердінанд
загублений, і Просперо державу
на вбогім острові, а ми усі
себе самих знайшли».
Алонсо
(до Фердінанда і Міранди)
Ви одно ’дному
подайте руки. Смуток і скорбота
хай тягарем тому на серце ляжуть,
хто не бажає щастя вам.
Гонзало
Амінь.
(Повертається Аріель з капітаном і боцманом, що, збентежені, йдуть услід)
Королю, гляньте! Наших прибуває!
Казав я, що коли на суходолі
є шибениця, то парняга цей
у морі не потоне. Ну, лайко,
що Бога кляв, чому ти не клянеш
тепер? Невже язик тобі віднявся?
Які новини в тебе?
Боцман
Новина
найкраща та, що ми знайшли в безпеці
все товариство з королем; а друга –
що корабель, який годині три
тому – всі бачили на власні очі –
геть потрощився на дрізки, стоїть
цілісінький з вітрилами й снастями,
як того дня, коли ми вирушали.
Аріель
(нишком Просперові)
Мій пане, я це все зробив швиденько.
Просперо
(нишком Аріелеві)
Мій спритний душе!
Алонсо
Це щось надприродне.
Що далі, множаться події дивні.
Скажи, як ви потрапили сюди?
Боцман
Якщо це все на яві, й я не сплю,
то постараюся вам розповісти.
Ми всі в глибокому лежали сні,
всі напхані – не знаю, як – у трюм.
І знявся враз чудний, шалений галас:
і рев, і крик, і брязкіт ланцюгів, –
такий страшний гармидер, що ми всі
прокинулись – і гей, гуртом на волю!
І глянули: в усій своїй красі
пишається наш гордий корабель,
а капітан очам не вірить, скаче.
Та раптом вихор нас вхопив, поніс –
і враз ми опинились тут.
Аріель
(нишком Просперові)
Чи спритно?
Просперо
(нишком Аріелеві)
Хвалю тебе, мій друже, будеш вільний.
Алонсо
Це дивний лабіринт, в якому ми
блукаємо, і треба, щоб якийсь
оракул пояснив нам ці події,
чудні і надприродні…
Просперо
О королю!
Дивами цими не сушіть собі
ви голови, бо незабаром вам
віч-на-віч на дозвіллі поясню
все те, що сталося. Веселі будьте
і знайте: все гаразд.
(Нишком до Аріеля)
Сюди, мій душе!
Піди та Калібана визволи
з товаришами і звільни від чарів.
(Виходить Аріель)
Як маєтесь, королю? Вам бракує
кількох супутників, кумедних хлопців,
що ви про них уже зовсім забули.
(Повертається Аріель, поганяє Калібана, Стефана й Трінкула в крадених одягах)
Стефано
Хай кожен робить на всіх і не дбає за себе, бо все залежить від щастя. – Сміливіше, почваро, сміливіше.
Трінкуло
Якщо це справжні шпики, що у мене в голові маячать, то побачимо диво предивне.
Калібан
О Сетебосе, це чудові духи!
Який мій пан прекрасний! Я боюся,
що він мене скарає.
Себастіян
Ха-ха-ха!
Погляньте-но, які там дивні штуки!
Чи можна їх купить за гроші?
Антоніо
Певно.
Один із них – це справжня риба. Йде
вона на продаж.
Просперо
Гляньте-но, панове,
на їх відзнаки та скажіть: чи ж то
не злодії? Оцей тюхтій-потвора
від відьми народивсь. Була вона
така могутня, що корився їй
і місяць, бо без нього керувала
вона морським припливом і відпливом.
Мене ця трійка обікрала. Цей
байстрюк, наполовину чорт, ввійшов
у змову з ними, щоб мене забити.
Тих двох признаєте ви за своїх,
а це поріддя темряви – мій раб.
Калібан
Тепер на смерть мене він защипає.
Алонсо
А цей – Стефано, мій п’яниця-шафар.
Себастіян
П’янісінький… Де в біса взяв вина?
Алонсо
А Трінкуло, той теж мисліте пише.
І де вони знайшли той еліксир,
якого насмоктались? Хто тебе
так наперчив?
Трінкуло
Ой, так мене наперчили з того часу, як ми востаннє бачились, що боюся, перець мені з кісток не вивітриться. Тепер мені нема чого боятись мух, що паскудять.
Себастіян
Як маєшся, Стефано?
Стефано
Ой, не зачіпайте мене; я не Стефано, а корчак…
Просперо
Хотів бути королем на цьому острові? Еге?
Стефано
І був би з мене битий король.
Алонсо
Це найдивніша річ, яку я бачив.
(Показує на Калібана)
Просперо
Такий він необтесаний в звичаях,
як і в своїй подобі. Йди до кель’ї,
товаришів своїх візьми з собою,
по-людському їх одягни, як хочеш,
щоб я тобі простив.
Калібан
Усе зроблю,
щоб заслужити милість. І який
осел із мене, що я мав за бога
оцього пияка й моливсь на дурня!
Просперо
Ну, геть! Мерщій!
Алонсо
Все покладіть туди,
де взяли.
Себастіян
Чи правдивіше: украли.
(Виходять Калібан, Стефано і Трінкуло)
Просперо
Я вас, королю з почетом, прошу
до кель’ї вбогонької завітати,
щоб ніч перепочити; а вона
мине нам швидко в бесідах цікавих.
Почуєте історію життя
мого і все, що трапилось, відколи
сюди на острів я попав. Уранці
приставлю вас на корабель, а далі
і до Неаполя, де відсвяткуєм
врочистий шлюб цих наших любих діток,
а потім я подамся до Мілану,
і буду думати про смерть.
Алонсо
Я прагну
почути дивну розповідь про ваше
життя, що слух наш має полонити.
Просперо
Все розкажу і обіцяю вам
погоже море й вітер ходовий,
що вам надме вітрила і помчить
так швидко, що наздоженете флот.
(Нишком Аріелеві)
Мій Аріелю, ось тобі завдання
останнє, а тоді – прощай! На волю!
Тебе я знов віддам твоїм стихіям!
Будь ласка, гості дорогі, заходьте!
(Виходять)
Примітки
Час простує, спини не хилячи під тягарем – час звичайно малюють в образі старого чоловіка, що схилився під тягарем своїх літ. Тут він простує до мети, дужий і сильний, мов юнак.
Перші двадцять чотири рядки Просперової промови запозичені з Овідієвих «Метаморфоз», VII, 197-206.
втратив я дочку: Просперо правду каже, бо сьогодні обіцяв віддати її Фердінандові. У нього менше засобів втішати себе, бо дочка іде за чоловіком геть із дому батькового, тоді як син лишається у батьковому домі. Цього другого, прихованого змісту Просперових слів Алонсо ще не може збагнути.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1960 р., т. 4, с. 367 – 386.