«Юрій Горовенко»

Сиваченко М. Є.

Помітне місце в творчому доробку Кониського займає соціальна повість «Юрій Горовенко», яка окремим виданням з’явилася 1885 р. у Львові, була підписана псевдонімом Красюченко і мала підзаголовок «Хроніка з смутного часу».

Твір цей справді має виразні ознаки хроніки. В його сюжет вкраплено згадки про історичні події, що відбувалися в добу розгнузданої реакції 1880-х років, названої письменником «смутним часом». Так, на сторінках повісті згадано про вибух у Зимовому палаці, влаштований 1880 р. Халтуріним з метою вбивства Олександра II, про невдалий замах Молодецького на міністра внутрішніх справ Лорис-Меликова і спробу Гартмана підірвати царський поїзд, про політичні процеси над народовольцями-терористами тощо.

Конкретно-історичними реаліями густо насичена також характеристика 1840 – 60-х років, що розкриває минуле головного героя твору Юрія Горовенка. Миколаївська реакція, справа Петрашевського, завірюха з-за Кирило-Мефодіївського братства, Кримська війна і падіння Севастополя, вихід Кулішевої «Хати», Шевченкового «Кобзаря», виникнення недільних шкіл, польське повстання 1863 р., урядова реакція 60-х років, каракозовщина – ось далеко не повний перелік тих подій, що характеризують суспільні умови, в яких син збіднілого поміщика-невдахи, типовий різночинець Юрій Горовенко виходив на дорогу життя, вчився в повітовому училищі, кадетському корпусі та університеті.

Орієнтація Кониського на конкретні суспільні події, на певні історичні особи найбільш відчутна, коли він показує перебування Горовенка в кадетському корпусі в Отаві, малює образ учителя історії Дмитра Павловича П., який мав значний вплив на Горовенка, розвинув його здібності, критичний погляд на життя, давав йому читати книги Вольтера, Руссо, Бюхнера, Фейербаха, Белінського, Міцкевича, Пушкіна, Шевченка, виховав з нього «націонал-народолюбця».

Прямі вказівки на те, що Пучка був товаришем по університету Куліша, Білозерського, Навроцького, Опанаса Марковича, добрим знайомим Костомарова й Шевченка, довгі роки викладав історію в кадетському корпусі в Отаві, гуртував навколо молодь, спрямовував її сили на культурно-освітню роботу, не лишають будь-якого сумніву в тому, що це Дмитро Павлович Пильчиков – колишній член Кирило-Мефодіївського братства, довголітній викладач історії в Полтавському кадетському корпусі, активний учасник культурно-просвітнього руху 60-х років.

Посилена увага охоронців самодержавства до твору «Юрій Горовенко» була викликана тим, що в ній вони бачили «преступную противоправительственную тенденцию». Підставою для такого висновку став виведений у п вісті головний герой, його життєвий шлях, соціально-політична еволюція Горовенко, як він постає в початкових главах повісті, був людиною справді «благонамеренною», мирним українофілом-культурником. До небезпечних потрапив тому, що захищав юного гімназиста Шпаченка, безпідставно звинуваченого педагогами-охоронниками в поширенні «крамоли».

Супроводжуваний знущанням над правами людини поліційний трус, увільнення від служби, смерть матері, яка не пережила синового горя, позбавлення права давати приватні уроки, а потім висилка в провінційний Глупів під нагляд поліції – таких ударів долі зазнає Горовенко.

Пануюча в суспільстві неправда, дикий терор і важке особисте горе роблять у свідомості Горовенка справжній переворот. Уже на похоронах матері він відчув, «що прежній Горовенко, котрий проводив бороття проти зла освітою й шляхом мирного розвою, сей Горовенко в ньому вмер. Замісто його виріс новий Горовенко, з ненавистю, з жадобою помсти, з жадобою крові». «Я тепер соціаліст!.. З цього часу я… я самий гарячий проводар соціалізму и революції», – каже «новий» Горовенко, про якого далі дізнаємося, що він налагоджує зв’язки з Виконавчим комітетом революційно-народницької терористичної партії «Народна воля», одержує звідти листи, чекає «приказів».

Інша справа, що в трактуванні Кониського народовольство Горовенка тільки декларується. В жодних революційних акціях цей герой себе не виявляє, взятої присяги мстити ворогам не виконує. Вся його «революційність» полягає тільки в тому, що він чекає завдань Виконавчого комітету. Коли ж надходить одне з таких доручень – «писати статті задля «Народної волі», то читач так і не може дізнатися, чи виконав його Горовенко. Тим часом стає відомо, що цей «бунтар» апелює до міністра внутрішніх справ Лорис-Меликова, просячи зняти з нього поліційний нагляд. Із сторінок повісті Горовенко постає безвольною, слабкою людиною, яку засмоктує багно міщанства і яка зрештою на грунті ревнощів кінчає життя самогубством.

Шлях, обраний Горовенком, не був для Кониського суспільним ідеалом, і не тільки тому, що письменник не поділяв форм і методів революційної діяльності народовольців-терористів, а й тому, що він у принципі не приймав будь-яких форм революційної боротьби. Горовенко, який під впливом урядового самовладдя залишив мирну культурно-освітню діяльність і зв’язався з Виконавчим комітетом, був для Кониського людиною пропащою. Ця авторська думка знаходить особливо яскравий вияв у підсумкових роздумах адепта мирного українофільства інженера Копача, який у фіналі повісті каже про Горовенка:

«Погиб чоловік… Нізащо погиб! Погиб за свої чесні й чисті прямування. В іншому місці, при інших обставинах не те б з його вийшло. Гніт і самовластя задавили чоловіка… чоловіка з розумом, з добрим серцем. Ex! не по-людськи в нас діється! Не треба нам таких людей; вони не знаходять у нас для себе роботи… свої знання, свою працю ми примушуємо їх розвіювати, розкидати або в чужині за границею, або поховати де на мочарах, або на оцих глупівських пустинях. Ой, темне, темне царство!.. Кругом неправда й неволя; народ замучений мовчить».

І. Франко мав цілковиту рацію, сказавши, що автор «Юрія Горовенка» «вважає революційну роботу нещастям, подвійним нещастям для України, але заразом нещастям, що мусило вирости з дикої самоволі російської адміністрації» [17]. Водночас критик бачив у цій повісті і «деякі гарні уступи». До них можна сміливо віднести сцени й епізоди, що малюють юнацькі роки Горовенка, пережитий ним поліційний трус; вдалися письменникові й сатиричні образи охоронників та переляканих реакцією глупівців; безсумнівним творчим успіхом автора є образ-характер Галкіна – колишнього учасника польського повстання 1863 р. та ін.

Щодо критики Кониським «темного царства», реакційних заходів уряду, то вона при всій своїй радикальності є половинчатою. Водночас з тенденцією зверхньою, «противоправительственною» повість «Юрій Горовенко» має ще й тенденцію внутрішню, глибинну – усовістити і надоумити уряд та його охоронців, переконати їх у тому, що вони, вдаючись до утисків, переслідувань, арештів і страт, творять «велике зло». Мовляв, коли б цього не було, то не було б і соціально-революційного руху, то мирний українофіл-культурник Горовенко не йшов би в «анархісти», а займався б культурно-освітньою роботою, самовдосконаленням, моральним вихованням ближніх, писав книги на історичні теми, одно слово, тихо і мирно впроваджував у життя програму мирного українофільства.

Кониський вважав українофільство, просвітянство панацеєю від усіх лих, єдино можливим способом вилікувати болячки в суспільному і народному житті.

Примітки

17. Франко І. Молода Україна. – С. 41 – 42.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 15 – 18.