Ранні прозові твори

Сиваченко М. Є.

Сам Кониський не мав ілюзії щодо власного місця в історії літератури, усвідомлював, що це місце буде порівняно скромним. Можливо, саме тому він з особливим пафосом обстоював думку, що в письменстві мають вагу не одні лише генії та таланти першої лави, а й таланти середні Заслугу останніх він бачив у тому, що вони розносять думки й ідеї геніїв та великих талантів, орють і ралять духовну ниву, готують грунт під посів нових ідей і для зросту нового світоча.

«Коли б люди чекали на самих лишень геніїв та поводатарів, – зауважував Кониський, – то й вимовити не можна, яку велику страту понесла б і наука, і письменство, і взагалі уся освіта й культура; поступ, коли б не зупинився, то певно б ішов воловою ходою» [11].

З першими прозовими творами Кониський виступив на початку 60-х років, майже на десять років раніше, ніж І. Нечуй-Левицький і Панас Мирний. У деяких істориків літератури склалася думка, що ранній Кониський писав оповідання й нариси в асоціальному, суто етнографічно-побутовому плані, поповнював своїми творами такі популярні види «основ’янської» прози, як «Людська пам’ять про старовину» та «З народних уст». Звісно, в молодого Кониського є і присвячений «старовині», навіть густо виповнений архівними джерелами нарис «Спафарієва рудка», написане за зразком «з народних уст» оповідання «Купований батько», в основі якого лежить фольклорного походження «кумедна притча» про батькопродавця, що трактується в морально-дидактичному плані.

Та є в раннього Кониського і такі твори, які мають яскравий антикріпосницький характер, і своїм змістом, і своїми художньо-стильовими особливостями йдуть у фарватері реалістичної, гостро соціальної прози Марка Вовчка. Це передусім написані російською мовою нарис «Беглые» та оповідання «Пьяница».

У нарисі «Беглые» розповідається сумна історія життя дівчини-кріпачки Пріськи, яка втекла від розпусного пана в південні степи, там покохала «беглого» Савку, разом з ним хотіла викупитися на волю, але втратила й те, що мала, – чоловіка, дітей, була засуджена «к заключению в монастырь» і з великого горя вмерла.

Трагічно закінчується й оповідання «Пьяница», героєм якого є кріпак-росіянин Ванюха. Підданий російської поміщиці-скнари, «ставившей золото выше всего в мире и называвшей крестьян своих не иначе, как скотами», Ванюха – душевна, здібна людина, хороший тесля – разом з сотнею інших кріпацьких родин був проданий «на вывод» українському поміщикові Необачному. В нового кріпосника тяжко страждає Ванюха в неволі, сумує за померлою жінкою й дітьми, за рідним краєм, мріє тільки про одне: «Эх, кабы воля! Полетел бы я на сторонушку родную!.. Хоть бы посмотреть на избушку, в которой родился, да умереть на родной земле…» Не маючи змоги видобутися на «милую волю», Ванюха спивається і замерзає в степу. «По медицинскому освидетельствованию оказалось, что Ванюха умер от водки…» – такою іронічною фразою закінчується це сумне оповідання, весь об’єктивний зміст якого доводить, що справжньою причиною смерті Ванюхи була кріпосна неволя.

Кріпосництво зумовило трагедію і в родині безіменного оповідача з твору «Панська воля» (у цензурованих виданнях – «Старці»). Головний герой оповідання – син кріпака одружився з вільною козачкою Ганнусею, сплатив викуп, але став жертвою обману, замість «вольної» одержав фальшивий папір, лишився в панській кабалі, втратив дружину, синів, повністю розорився, став бездомним жебраком.

Це реалістичне, сповнене глибокого співчуття до жертв панської сваволі оповідання має ряд таких сюжетних ситуацій, які при всій своїй оригінальності все ж нагадують відповідні епізоди в антикріпосницьких оповіданнях Марка Вовчка «Викуп» і «Козачка». В плані вирішення спільної теми оповідання «Старці» Кониського можна також порівняти з відомим оповіданням «Старці» Д. Мордовця.

Варта уваги цензурна історія цього твору. Під первісною назвою «Панська воля» Кониський 1900 р. включав це оповідання до збірки своїх творів (том 3) але цензурного дозволу на нього не одержав. Мотиви заборони зводилися до того, що цей твір –

«воскрешая в памяти народной мрачные картины отношений панов к закрепощенным крестьянам, тем самым не представляет здоровой нравственной пищи для народа» [12].

Серед творів, у яких Кониський викривав і засуджував кріпацтво, до див, що цей суспільний лад є антигуманним, таким, що позбавляє людину її природних прав, особливий інтерес становить етюд «Протестант» (у першодруку: «Дмитро Книш»).

У центрі уваги образ волелюбного селянина-кріпака Дмитра Книша. З дитинства і до самої смерті він прагнув бути вільним, мав у душі огиду до підневільної праці. Незважаючи на катування, Дмитро вперто стоїть на своєму, відмовляється робити на пана, залишається протестантом. Показово, що він виявляє глибоке невдоволення реформою 1861 р.: «Що мені з сієї волі, коли їсти нічого», коли «і землі мало, і земля погана, самий пісок, і оброк на землю великий». Сам же Кониський не скупився на дифірамби проголошеній «волі» (вірш «В пам’ять дня 19 лютого 1861 р.»), а в даному разі не вчинив насилля над героєм, не нав’язав йому колишнього свого погляду, підкорився суворій правді життя.

Кращі твори раннього Кониського близькі до творів Марка Вовчка тематикою, антикріпосницьким спрямуванням, певною спорідненістю стилістичних прийомів. Як і Марко Вовчок, Кониський виявляє себе майстром короткого епічного жанру, часто вдається до використання оповідної манери викладу, надає можливість самим героям – представникам народної маси – висловитися про своє гірке життя, систему образів і лексику щедро черпає з ресурсів усно-розмовної народної мови, фольклорних джерел.

Водночас не можна не помітити і оригінальності Кониського, своєрідності його стильової манери. На відміну від Марка Вовчка, яка у своїх ранніх оповіданнях немовби зливається з оповідачем, перевтілюється в нього, безпосередньо не втручається у розповідь, Кониський – натура іншого складу, енергійна, збуджена, запальна – активно виявляє своє авторське «я»: то від свого імені веде розповідь («Пьяница», «Протестант»), то виступає співбесідником героя-оповідача, то «коментатором» того, що розповідають ці герої-оповідачі («Беглые», «Старці»).

Цей нахил до виявлення авторського «я», до потреби не просто малювати явища життя і характери людей, а й давати їм власну оцінку, виповнювати об’єктивне живописання авторськими зауваженнями, ліричними відступами зближує Кониського з такими його літературними сучасниками, як М. Помяловський, М. Успенський, Ф. Решетников, О. Левітов, А. Свидницький та ін.

Дещо інший характер має нарисове оповідання «Неважное мертвое тело». В ньому діють соціальні типи нової доби, спритні «лицарі копійки», що вміють «собирать там, идеже не расточали». Такими постають морально розбещений поміщик Транкевич, який, будучи земським справником, «научился гнуть такие крючки, над которыми задумывались и губернские бюрократы», та його приятель – повітовий лікар Затушинський. Їх правило – «уметь пользоваться случаями».

Це нарисове оповідання, в якому вже чуються подуви нової доби, розкриваються деякі істотні риси «героїв» первісного капіталістичного нагромадження, і за своєю новаторською темою, і за своєю гостросюжетною, «вигадливою» побудовою, зумовленою «вигадливістю» самих дійових осіб, близько стоїть до написаних у середині 1860-х років нарисів і нарисових оповідань А. Свидницького, зокрема таких, як «Железный сундук», «Попался впросак» та ін. Все ж реалізмові цього нарисового оповідання шкодить розв’язка за принципом: «всегда наказан был порок».

У раннього Кониського є також твори, присвячені відображенню життя української інтелігенції: оповідання «Пропащі люди» та «Перед світом». Перший твір, з відчутним елементом автобіографізму, залишився незакінченим. Спробу дати образи «людей нового часу» робить Кониський у другому творі. Головними персонажами тут є дочка дрібномаєткового панка Климовського Маруся та син селянина-чумака лікар Опанас Світайло.

Перейнявшись ідеями просвітительства, характерними для значної частини української інтелігенції 1860-х років, вони виявляють бажання працювати на користь народу, відкривають школу для селянських дітей, навчають їх грамоти. В цілому оповідання «Перед світом» Кониському не вдалося. Ще Ом. Огоновський відніс його до тих творів письменника, які «не можуть зватись вдовольняючими», слушно вказав на наявність у ньому «неімовірних ситуацій» [13].

Пробує свої сили Кониський і у великій прозі. В кінці 1860-х років був написаний роман «Не даруй золотом, та не бий молотом», який 1871 р. під час чергового обшуку забрала поліція і він безслідно зник. У 1873 р. письменник розпочав працю над повістю-хронікою «Семен Жук і його родичі», дві частини її з’явилися 1875 р. в народовському журналі «Правда». Перша редакція третьої частини повісті 1876 р. загинула на прикордонній станції Волочиськ під час обшуку особи, що переправляла рукопис у Галичину. Пізніше на прохання І. Белея, який збирався видати всі три частини твору, Кониський написав третю частину вдруге (1884). Проте вона не була надрукована, оскільки Белей знайшов її не у всьому задовільною, в чому переконав і самого автора [14].

Свого часу І. Франко з-поміж інших творів, які в 1870-х роках друкувалися на сторінках народовської «Правди», виділив повість-хроніку Кониського «Семен Жук і його родичі», назвав її «найзамітнішою», хоч і «недокінченою пробою представити інтелігента-українофіла як тип «нового чоловіка» [15].

У названому творі виразно контрастують два образи: з одного боку, Антон Джур – «космополіт», що нехтує інтересами народу, має девіз «ubi bene, ibi patria», на перше місце ставить власну матеріальну користь, міняє професію лікаря на чиновника фінансів, зрештою стає «слугою банкірів», а з другого Семен Жук – мирний ходак «у народ», що має вищу юридичну освіту, але не бажає служити за професією, шукає «опори в селі та в землі», веде власне поміщицьке господарство і водночас намагається зарадити злиденній долі мужика легальними реформами і дрібними удосконаленнями.

В образі Антона Джура письменникові вдалося узагальнити характерні риси буржуазного інтелігента, людини «віку грошей, віку егоїзму». Щоправда, не всі етапи біографії цього героя виписані з однаковою реалістичною силою.

Створюючи образ Джура, Кониський не уник спрощення, тенденційності в його характеристиці, хоч об’єктивно реалістичний спосіб малювання тут переважаючий. Іноді письменникові вдається піднятися до тієї високої безсторонності, коли об’єктивна правда життя висловлюється устами персонажа не позитивного, а негативного. «Справді ти мені нагадуєш Манілова», – каже Джур Жукові, коли той, викладаючи програму дій, висловлював думку, що бідним селянам треба шукати порятунок у секретах агрономії, в гуртовому користуванні сільськогосподарськими машинами.

Хоч образові Джура й бракує завершеності, художньої повнокровності, він все ж був новим в українській літературі, по суті відкривав пізніше створену в ній галерею образів буржуазних інтелігентів.

Програмним образом повісті-хроніки Кониського є Семен Жук. Коли він заявляє, що не буде одягати «народного вбрання», що віддасть перевагу не слову, а «практичному ділу», то в цьому виразно чується відгомін полеміки Жука зі своїм літературним попередником Радюком (повість І. Нечуя-Левицького «Хмари»), який, щоб зблизитися з народом, одягав свитку, бажаючи цією свиткою дати «значок про свої ідеї», а проти «хмар» протестував головно словом, патетичними тирадами.

У висловлюваннях Жука простежується полеміка і з тими людьми 1860-х років, які, прикриваючись легальними формами громадської діяльності, вели в народі політичну пропаганду.

Не приймаючи революційних методів боротьби за перетворення суспільства, Жук проповідує поступове, мирне вдосконалення життя, власну діяльність обмежує рамками легальності і філантропії, прагне визволити селян з «економічної неволі» за допомогою позичкової каси, «дешевого кредиту», влаштування громадської кузні, крамнички, «дітського приюту» тощо.

Примітки

11. Кониський О. Біографічні замітки // Ватра. – Львів, 1887. – С. 106.

12. ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 21, од. зб. 404, арк. 7. Тільки 1903 р. вдалося добитися цензурного дозволу на оповідання «Старці» і воно ввійшло до 4-го тому творів письменника (Одеса, 1903).

13. Огоновський О. Історія літератури руської. – Львів, 1891. – Ч. 3. – Відд. 1. – С. 462 – 465.

14. Автограф цієї редакції третьої частини повісті зберігається в архіві Василя Лукича (ІЛ, ф. 61, № 188).

15. Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. – Т. 41. – С. 364.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 11 – 15.