Вступ

Сиваченко М. Є.

В українському літературному процесі другої половини XIX ст. активно працював Олександр Якович Кониський, письменник різнобічного обдаровання, яскраво вираженої громадянської позиції. Тогочасна критика висловлювала різні, часом зовсім протилежні думки про його твори. Так Б. Грінченко у своїй полеміці з М. Драгомановим вводив Кониського-белетриста майже в ранг класиків, ставив його поряд з І. Нечуєм-Левицьким та Панасом Мирним. З свого боку М. Драгоманов хоч і визнавав певні літературні заслуги Кониського, передусім його публіцистичні виступи в російській пресі, відмовляв йому в белетристичному таланті Все це, звичайно, були крайнощі, немалою мірою зумовлені духом гострої полеміки. Не випадково ж з оцінкою Драгоманова щодо Кониського-белетриста не погодилася Леся Українка.

До визначення особливостей і міри таланту Кониського, а водночас і його місця в історії української літератури, зокрема прози, найоб’єктивніше підійшов І. Франко. Оглядаючи українську прозу 1870 – 90-х років, виділяючи за силою таланту Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, І. Франко писав:

«Обік сих двох письменників з великим епічним талантом висунувся в тих часах наперед, особливо в Галичині, Олександер Кониський. Талант без порівняння менший від обох попередніх, не глибокий, але незвичайно рухливий і різносторонній, він мав у Галичині далеко більше впливу від обох попередніх письменників» [1].

Конкретизуючи таку рису таланту Кониського, як різносторонність, І. Франко вказував, що письменник

«в потребі умів бути і новелістом, і повістярем, і драматиком, і поетом, і публіцистом, і сатириком, і істориком літератури, і критиком, і популяризатором потрібних відомостей» [2].

Від себе додамо, що він був ще й перекладачем (переклав на українську мову майже всю прозу Шевченка, ряд творів російських і зарубіжних класиків – Крилова, Рилеєва, Лермонтова, Байрона, Шіллера, Мюссе, Фрейліграта), автором статей з питань права, економіки, педагогіки тощо.

«Се був чоловік, – говорить далі І. Франко, – немов створений для перехідної доби, для заповнення різних люк, «zur Bevölkerung der Wildnis» [3], як каже Гейне» [4].

Що то були за люки, добре знає кожний, хто пильніше знайомився хоча б з історією української журналістики другої половини XIX ст., зі становищем, коли у виданні українських журналів – звісно, матеріально не забезпечених – дуже часто через брак коштів виникало загрозливе становище, ба й вакуум в редакційних портфелях. Не знаючи утоми, не вміючи скаржитись ні на відсутність часу, ні на завантаженість службовою роботою, Кониський, як правило, поперед інших з’являвся там, де треба було заповнювати отой вакуум.

Перечитуючи такі галицькі журнали, як «Правда» (початок і середина 1870-х років, початок 1890-х років), «Зоря» (середина 1880-х років, перша половина 90-х років) та інші, не раз натрапимо на номери, складені наполовину, а то й більше з матеріалів Кониського. Ось він ще не закінчив друкувати якийсь свій роман чи ширшу повість, а вже запускає в друк нову повість або серію оповідань, вихоплюється з публіцистичною чи літературно-критичною статтею, вміщує переклад якоїсь статті з російського журналу, подає вісті з Києва, Полтави або Чернігова, а на додаток підкидає ще й півдесятка чи десяток віршів. Усе це йде під різними псевдонімами й криптонімами – їх у Кониського налічується близько півтори сотні [5], – а інколи й зовсім без підпису.

Різносторонність Кониського, його виняткова працездатність – це особливості що в царині літератури мають усе ж таки вторинне значення, вимірюються передусім фактором кількості. Якість – ось основна міра мистецького таланту. Якщо виходити з цього принципу, то Кониському не завжди вдавалося досягти бажаного – привести у повну гармонію кількість з якістю.

Чим це можна пояснити? Кониський – холерик, натура неспокійна й задирлива. Його всякчас тягне на громадську арену, у вихор полемічних боїв, де він наносить удари іншим і сам дістає їх. У нього, крім обтяжливих службових обов’язків, завжди є гора невідкладних справ, турбот, чимало прикростей, часом і таких, ім’я яким: «жандармские любезности». Йому бракує конче потрібних для творчої праці зосередженості і спокою. А до того ж доля наклала на його плечі ще й обов’язок організатора різних літературно-громадських і наукових справ. Кониський володіє «легким пером», пише швидко і відразу написане іде в друк.

Всяке більш-менш тривале виношування матеріалу йому не властиве, та й оті порожні люки підганяють. І, звичайно, найістотніше: у своїй творчості Кониський подеколи не досягав успіху в зв’язку із суперечностями свого світогляду, а також тому, що не раз використовував белетристику з пропагандистською метою, для популяризації своїх «рятівних» ідей, що мали поліпшити гірке життя мужика, художності ж надавав не першорядного значення.

Примітки

1. Франко I. Молода Україна. Провідні ідеї й епізоди. – Львів, 1910. – Ч. І. – С. 40. Розрядка наша. – М. С.

2. Франко І. Молода Україна. – С. 40.

4. Франко І. Молода Україна. – С. 40.

5. Ось основніші: В. Ф.; О. Я. К.; В-р-ля; Верниволя; Галайда; Горовенко; Василь Буркун; Дрозд; Семен Жук; Кошовий; Красюченко; Маруся К.; Кость Одовець; Перебендя; О. Переходовець; Полтавець; О. Старий; Сирота; Хуторний; Шкода; Яковенко та ін. Максимально повний перелік псевдонімів та криптонімів Кониського див.: Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI – XX ст.). – К., 1969. – С. 483 – 484.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 5 – 6.