Народні маси у творах Кониського
Сиваченко М. Є.
Відтоді, як у Кониського на станції Волочиськ (8 – 9 липня 1885 р.) були відібрані п’ять примірників «Юрія Горовенка» та інша заборонена в імперії література, він впродовж кількох років перебував у стані тривожної невідомості жив, за власними словами, «заячим життям», чекаючи найгіршого.
«Заслання, – писав він 5 лютого 1886 р., – не минуть мені до сієї думки я вже привик… От тільки страшно – як поведуть етапом. Се пекельні муки! З моральними муками я справлюся, а за фізичні – хто його зна» [18].
Хоч свого часу в Кониського і вихопився вірш, що починався доволі сміливими рядками:
Вони для мене не страшні, –
але тепер ці слова мало гармоніювали з настроями їхнього автора. Кониський шукав захисту у «сильных мира сего», зокрема у генерал-губернатора Дрентельна, – і хоч цей сказав: «Не очень тревожьтесь», – жандармський полковник Новицький не залишав у спокої «ненавистного украинофила», вчиняв йому нові допити і вимагав нових «объяснений».
Втім, Кониський і в наступні роки не сходив з позицій мирного українофільства, ліберального народництва і з цих позицій написав не один твір.
Ідеями «громадівства», «міщанського соціалізму», такими характерними для ліберального народництва, перейняте оповідання Кониського «Стельмахи» (в першодруку: «Брати Чепіги»).
Твір починається соціальною драмою, а закінчується прекраснодушною байкою. Головний герой Іван Чепіга – в минулому злодій, людина, якій довелося зазнати багато горя, – під старість не нахвалиться змінами, що сталися в житті його родини. Він каже: «Гріх нарікати: з того часу, як покинули злодійство – життя наше поліпшало; розжились і на пасіку, я пасічникую; діти з небожатами коло землі а зимою стельмашать…»
Як зуміла ця родина позбутися злиднів, придбати землю, досягти заможності? Виявляється, вирішальними у цих перемінах стали «десять рублів», що їх «з легкої руки й щирого серця» дав сільський піп Іванові Чепізі. Окрім того, цьому щасливцеві «упала з неба нова ласка» – якось їхав хутором молодий панок (звичайно ліберальний народник!) і дав пораду, як треба правильно господарювати, щоб жити в щасті й достатку. Згідно з рецептами панка – пропагандиста «міщансько-соціалістичних ідей» – Чепіженки почали вести «гуртове» господарство – і стало їм «навіки добре», «і скотинки побільшало, й земельки на гуртові заробітки прикупили…» Перестали Чепіженки й горілку пити, й сваритися та лаятися, почали їх люди шанувати та незлобиво дражнити «гуртовиками».
Як автор оповідання «Стельмахи» Кониський нічим істотно не відрізнявся від тих «друзів народу», які, закриваючи очі на класовий антагонізм тогочасного суспільного життя, у всі сурми сурмили про потребу заведення на селі «гуртових господарств», «артілей», «спілок» тощо.
Наполегливо пропаговані Кониським ліберально-народницькі й українофільські ідеї знайшли своєрідний синтез в його романі-хроніці «Грішники». У початкових розділах письменник малює безвідрадні картини економічного занепаду, в якому опинилося село Варварівка. Не дочекавшись «слушного часу», безземельні варварівці існують з того, що орендують землю в поміщиці Пащенківни, але збирають злиденний урожай, з року в рік не мають чим сплачувати оренду, вкрай зубожіють.
Та катастрофи, з волі автора, не відбувається, оскільки у варварівців є «праведна душа» Артем Пригара – поміщик-ліберал і «свідомий син України», власне – українофільствуючий «друг народу», який хоче працювати «по спроможності, де можна і як можна на користь рідному краю і народові». Він переймається горем нужденних варварівців, відстрочує їх борги, ставить собі за мету допомогти цим злидарям «вийти на літну стежку побуту економічного».
Знайшовши, що віддача варварівцям власних півтори тисячі десятин не є найкращим варіантом, Пригара виїздить до Петербурга, щоб зустрітися з своєю хрещеницею Антоніною Пащенківною і вмовити її за доступну ціну продати варварівцям триста десятин землі. Хоч Пащенківна людина егоїстична, позбавлена любові до рідного краю, будь-якого інтересу до тих, чиєю працею вона живе, Пригарі порівняно легко вдається витягти свою хрещеницю з «атмосфери егоїзму», розворушити в ній «патріотично-демократичні почуття», прищепити їй «український народно-національний ідеал», свідомість того, що настав час всім українським панам – цим «великим грішникам перед рідним краєм, перед рідним народом» – покаятися, визнати «свої національно-народні гріхи» і спокутувати їх. Отож Пащенківна під впливом Пригари дуже швидко перевиховується і дарує триста десятин землі зовсім не відомим їй варварівцям.
Так легко розв’язавши «земельне питання», як і всі інші конфлікти, автор закінчує роман ідилією: через три роки злиденна Варварівка змінилася до невпізнання, має святковий вигляд: варварівці вже не скніють у голоді й холоді, а живуть по-людськи, гуртом орють, сіють, жнуть і молотять.
Перед нами напрочуд виразна картинка «міщанського соціалізму», по-маніловськи сконструйованого устрою, де і вовки залишаються ситими і вівці Цілими.
Кониський не розумів корінних причин народного горя в буржуазно-поміщицькому суспільстві і не приймав революційних способів перетворення цього несправедливого соціального ладу, був типовим ліберальним народником. Як письменникові йому дуже шкодило й те, що він спрощено уявляв завдання художньої літератури, власне, художності надавав другорядного значення, висуваючи на передній план пропаганду ідей.
Лише тоді, коли письменник виходив не з наперед заданої тези, а із спостережених у житті явищ і фактів, осмислював їх як тверезий художник, з-під його пера з’являлися твори, позначені реалізмом, демократичними тенденціями. Можна цілком погодитися з І. Франком, який з великого творчого доробку Кониського-прозаїка на перше місце ставив оповідання «з українського народного життя», вважав їх «артистично найціннішими», такими, що були «все-таки вищі від більшої часті того, що продукувалося у нас у Галичині» [19].
Відображенню народного життя Кониський присвятив кілька десятків оповідань, які своїми темами помітно розширили рамки української прози 1860 – 90-х років. У них розкриваються разючі картини селянських злиднів («Чи злочинець, чи недужий»), важка доля жінки-трудівниці («Наймичка», «Хоча б була постаті дожала!», «За плахту»).
Ці твори відзначаються соціально-критичним спрямуванням, гуманним ставленням до «маленьких людей», доля яких часто закінчується трагічно: на п’ятнадцять років каторги засуджено селянина Шелеста, що заподіяв смерть рідній дитині, не бажаючи, аби вона так тяжко страждала, як страждав він сам – останній злидень, невиплатний боржник («Чи злочинець, чи недужий»); смертю закінчується мученицьке життя безробітної Стехи, яка нічим не могла зарадити опухлим з голоду чоловікові-каліці та маленькому синові («Наймичка»); бідна німа Настя продає своє єдине добро – телицю, щоб поховати чоловіка, а потім в розпачі топиться в колодязі («Хоча б була постаті дожала!»).
Перше з названих оповідань дістало позитивну оцінку І. Нечуя-Левицького, який писав авторові:
«От і я недавно прочитав Вашу повістку «Чи недужий…», і вона мені дуже сподобалась. Ваш талант вже зовсім розвився. Оповідання чудове, щодо стилю – дуже гладеньке і читається з великим смаком» [20].
У дусі вимог критичного реалізму написане оповідання «Козарський ланок», де показано ряд типових явищ з життя пореформеного села, розкрито два його соціально протилежні полюси, представлені, з одного боку, образом зажерливого попа й поліційного донощика Гречаного, а з другого – образом селянина-протестанта Олешка. Не примиренням ворогуючих сторін, а картиною стихійної помсти закінчується цей твір: селянин Олешко, землю якого загарбав піп-жмикрут, спалює його дворище.
Під назвою «Спокуслива нива» це оповідання 1900 р. передруковано в третьому томі зібрання творів Кониського. До речі, цензура у висновку про цей твір зазначала, що автор «в весьма непривлекательных красках выставил сельськое начальство», а також «местного священника, прибегающего из корыстных целей ко всякой неправде и даже клевете» [21]. Хоч оповідання, зрештою, й пройшло цензурні рогатки, але в ньому було знято соціально гострі епізоди та фінальну сцену пожежі.
Не була чужою Кониському й здорова традиція критичного реалізму відображати «темні сторони» народного життя, риси відсталості в свідомості й побуті селянства. В його нарисовому оповіданні «Завертка» правдиво показано темноту і забобонність селян, їх безсилля перед стихійними силами природи намагання приборкати ці сили різними замовляннями, молитвами і чаклунством.
Проти тих наївних романтиків, які в житті пореформеного села ладні були шукати ідилію, рафіновану моральність, спрямоване одне з кращих оповідань Кониського «Народна педагогія». У центрі уваги тут – селянські діти. В тому, як вони бавляться, які влаштовують ігри, чітко проявляється дійсність, що оточує дітей, той «оригінал», що стає для них об’єктом ігрового «передражнювання». А «передражнюють» вони відворотні явища. Майстерною рукою відтворено сцену цілого дитячого «спектаклю», в якому «суддя» судить пійманого на порубці лісу «злодія», віддає його спочатку «до двору», а потім для хльости «становому». З багатого підтексту оповідання виразно видно, що причиною безрадісного, антипедагогічного побуту селянських дітей була сумна соціальна дійсність.
Примітки
18. Кониський О. Я. Думки і помітки // Відділ рукописів Інституту літератури ім Т. Г. Шевченка (далі – ІЛ), ф. 108, № 136, арк. 165.
19. Франко І. Молода Україна. – С. 42.
20. Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У 10-ти т. – К., 1968. – Т. 10. – С. 298.
21. ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 21, од. зб. 284, арк. 115 – 116.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 18 – 21.