Інтелігенція у творах Кониського
Сиваченко М. Є.
Об’єктом критичного зображення для Кониського часто служили явища й типи, породжені капіталізмом. Як непереможна в буржуазному суспільстві влада грошей підкоряє собі людей, калічить їх морально, розвиває потворну пристрасть до наживи, збагачення, показано в оповіданнях «Бабуся Харитина», «У тісної баби», «Баба Явдоха».
Глибше ця тема розроблена Кониським в оповіданні «Наввипередки». Залізна руда, видобуток якої має принести мільйони, – таким є той головний об’єкт, до якого «наввипередки» кидаються українські буржуйчики. Банковий «туз» Вакуленко-Трегубенко, урядовець і землевласник Ворона, гірничий інженер Летючий ведуть між собою запеклу конкурентну боротьбу, разом з іноплеменною буржуазією організовують акціонерні товариства, будують заводи, мріють про «свій Кривий Ріг».
Тут уже в образі інтелігентів постають не ідеалізовані автором «друзі народу» з середовища заможних суспільних верств (як це було в «Семені Жуку…», «Грішниках», «Стельмахах» та ін.), а п’явки народні, хижі набувачі багатства, капіталісти. Як про оповідання «Наввипередки», так і про оповідання «Козарський ланок» дореволюційний критик висловлював слушну думку: в обох цих творах Кониського, на відміну від його більших повістей і хронік, «тенденція насувається сама собою», насувається тому, що
«саме списування економічного визискування мужиків інтелігентами – значиться, спритними людьми – промовляє за визискуваними» [22].
Реалізм, відсутність нав’язливої авторської тенденції властивий і ряду оповідань Кониського, присвячених різночинній інтелігенції. Кращим серед них є етюд «Антін Калина», що його І. Франко поставив на перше місце серед оповідань, друкованих Кониським у «Світ», про всі ж ці твори сказав, що вони «визначалися добрим літературним обробленням [23]». На фоні урядової реакції 1860-х років постає образ покараного адміністративним засланням інтелігента, його страчене життя.
Єдиною провиною Антона Калини, який довгі роки перебував «в местах не столь отдаленных», підірвав здоров’я, втратив близьких, було його прізвище, що його царські тюремщики сплутали з прізвищем одного «государственного преступника». В окремих епізодах цього оповідання, передусім тих, що малюють адміністративне заслання Антона Калини, виразно відчутні елементи автобіографізму. Автобіографічний характер має нарис «Пригоди в дорозі». В ньому відтворено суспільну атмосферу напередодні польського повстання 1863 р., з дошкульним гумором показано охоронні заходи прислужників царизму.
Різні сумні історії з життя народних учителів, зневажених і принижених, переслідуваних жандармами, попами, старшинами, розкриває письменник в оповіданнях «Чотири вечері», «Непримиренна». Хвилюючим є оповідання «Сестра-жалібниця», в якому з щирою симпатією змальовано образ непримітної героїні – медичної сестри Ніни Григорівни Маківки. Приїхавши у злиденне єврейське село Кисилівку, вона до самозабуття, що межує з одержимістю, віддається рятуванню людей від холери, жертвує всім, навіть власним життям.
Трагічний образ талановитої людини, яка не розцвівши відцвітає, всіма забута бореться з злиднями, вмирає від сухот, створив Кониський в оповіданні «Доля одного письменника». Цей суворо реалістичний твір має підзаголовок «етюд з натури». Такою «натурою» для автора міг бути не один його знайомий – і П. Кузьменко, і В. Кулик, і І. Новицький, і А. Свидницький, і Т. Зіньківський. Цей останній, як потім згадував Кониський у листі до етнографа М. Дикарєва, «трохи що не голодний лежав хворий на сухоти, і товариство (йдеться по певну частину «Київської старої громади». – М. С.) відмовило дати йому в позику сотню рублів» [24]. Між іншим, близький до цього мотив проходить і в розглядуваному оповіданні.
Над тими умовами, в яких доводилося працювати діячам гнобленої царатом української культури, відкриває завісу оповідання «Тривоги автора і видавника». Вістря критики тут спрямоване проти Емського указу (1876), його «ограничительных правил в отношении употребления малорусского наречия». Одне з таких протиприродних, шовіністичних «правил» вимагало, щоб при друкуванні українських книг «не было допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания».
А оскільки правопис однієї мови не міг бути цілком прикладений до іншої, то на цьому грунті для українських письменників створювалися додаткові труднощі, а ще більше непорозуміння з цензурою. За найменшу правописну дрібницю, от хоч би за слово «уїзд», яке згідно з «общепринятым правописанием» передавалося «уйиздъ», цензор погрожував накласти на вихід книги заборону, бо вважав, що треба писати не «уйиздъ», а «уиздь».
Подібних прикладів в оповіданні наведено немало. Звісно, не однією цензурною «філологією», ілюстрацією правописних «отступлений», взятих з тогочасної сумної практики видання українських книг, вражає читача цей твір. Його головну ідею письменник доносить через розкриття образів людей – письменника Кривунди та видавця Спориша, через їхні душевні тривоги й хвилювання, викликані свавіллям цензорів, які не тільки могли заборонити країнську книгу, а й виставити проти її автора чи видавця політичне звинувачення в правописному «отступлении, побачити «сепаратизм».
Примітки
22. Авдикович О. Огляд літературної діяльності Олександра Кониського. – Перемишль, 1908. – С. 20.
23. Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. – Т. 41. – С. 489.
24. ІЛ, ф. 77, № 265.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 21 – 23.