2
Іван Корсак
Розсікаючи грудьми високі степові трави, стрімко нісся кінь понад землею, видавалося, мчав він, навіть не торкаючись тої землі. Його кінь, його Сокіл, як подумки іменував Матвій цього молодого, лише півроку як об’їждженого жеребця, котру годину гнав степом, рятуючи від погоні хлопця. Погоня поступово рідшала, з п’яти вершників мчали позаду вже тільки двоє, але виявилися вони особливо затятими – то наближалися, то відставали трішки, їхні коні за витривалістю, певне, були достойні Сокола.
Матвій рятувався від погоні, він втікав з полону татарського.
Три роки судилося Матвієві, зненацька в полон захопленому, гарувати на мурзу татарського, що північніше Сиваша володів незміримими землями, – сперш садівникові у помочі був, а тоді перевели на стайні. Хлопець виняньчив, власне, Сокола, з лошати вигодував, і тепер слухняна лише йому тварина мчала степом стрілою, тільки грива маяла на прудкому вітрові. Час від часу озираючись, Матвій став помічати, що погоня не тільки не відстає, навіть дещо меншає віддаль до неї. І він знов підганяв злегенька Сокола, що і так мчав, напружуючи до останнього кожнісінький мускул…
Як тільки хлопець чекав сьогоднішньої нагоди, сьогоднішнього омріяного досвітка, коли загається необачно сторожа і можна спробувати щастя – істинно на коні чи під конем, воля чи й далі полон або ймовірна смерть…
Вкотре озирнувшись, Матвій з тривогою подумав, що ті двоє з погоні наблизилися майже на відстань пострілу; все-таки, на жаль, полишає потрохи міць Сокола, такого неокріплого і ще не втяглого…
Ні, він не повинен їм вдруге втрапити у лабети, він, потомственний шляхтич, хай і з гілки збіднілої та здрібнілої вже, не має знову конюхом стати в неосвіченого та неотесаного мурзи, баранячого тамтешнього імператора, що вдає з себе інколи імператора справжнісінького… І знову Матвій пришпорював знесиленого коня, ось попереду річка, вросла рідким очеретом, він мчить вздовж берега, вибираючи поспіхом місце, де б міг спробувати щастя у переправі, тільки аби не дістали з мушкета…
Виляск пострілу, спотикається й падає кінь, а Матвій летить через його голову; навіть не іржання, а стогін болісний виривається в Сокола, – і він, і Сокіл, перекидаючись та здіймаючи пилюку, клубком стрімким котяться по землі.
Бувають моменти в житті, що в час найбільшої небезпеки людина діє з особливою ясністю розуму та чіткістю рухів: з подивом виявивши, що майже не ушкоджений при падінні, Матвій, не втрачаючи й крихти часу, стрибнув у воду. Тепер від погоні не було рятунку, зате, мов спалах блискавки, засвітилася неймовірна задумка. Він ще спробує скористатися дивовижною дитячою забавкою: Матвій виріс на березі річки Тетерів, і він, і його ровесники в дитинстві полюбляли змагатися, хто довше під водою пробуде, дихаючи через очеретину; вже не забавку, а справжнісіньке і тривале перебування таке в воді доводилось чути від козацтва, в походах бувалого. Пірнувши щомоці глибше та схопившись рукою за якийсь напівзогнилий корінь, він завмер, заціпенів із затиснутою очеретиною у роті.
Двоє татар за хвилю підлетіли до Сокола, спішилися:
– Де він? – роззирнувся вусібіч старший віком татарин.
Довкола колихалися лиш високі трави, що від спеки вже бралися жовтизною і сохнути почали, та тихо хлюпала в берег хвиля, стишена очеретами.
– Марні наші труди, – показав молодший рукою на річку. – Цей гяур досі в пеклі. Тепер йому, як сказав Аллах, лише кип’яток та гній на поживу.
– Коня шкода, – мовив старший, оглядаючи Сокола, що незрушно лежав на березі.
Якийсь час Матвій, чіпко тримаючись кореня, призвичаювався потрохи, навіть очі розплющив, хоч за сіро-голубою пеленою далі двох сажнів не бачив. Несподівано його почав розбирати кашель – чи то краплина води, як пірнав, не туди втрапила, чи з іншої притичини, тільки немов йому груди хто надував; він щосили було затиснув зуби, навіть скрадливе дихання те своє на мить припинив, він зібрався з останніх сил, аж у скронях задзвеніло немилосердно і запекло…
– Тож напівлоша ще, – присів навпочіпки біля Сокола молодший татарин. – А скакун міг би вдатися гоноровий…
Кінь дивився на людей незмигним байдужим оком, його зовсім тепер вже не переймало усе навколо, рівно ж як нахабні і безцеремонні мухи, що всідалися на скривавлений бік, хіба в тому останньому погляді промайнула гірка образа, що змінилася на зневагу до цього безсердечного світу.
Матвій ще зміг кілька разів вдихнути і видихнути, та сили поступово полишали його, навіть вода навколо з мутної сіро-голубої нараз стала зеленкуватою; він розумів, що витримає хіба ще кілька хвилин і тоді або втратить свідомість, або неминуче спливе на неймовірну потіху його погоні…
– Гріх тварину так мучити, – мовив старший татарин і вправним рухом перерізав ножем коневі горло; збулькувала раз по разу кров у такт останнім порухам серця, що затухало…
– Відпочинемо трішки та поїмо? – запитав молодший.
Старший глянув удалину з-під долоні, де на пагорбі, на віддалі з добру версту, показалися силуети вершників.
– Козацький роз’їзд? – і собі у той бік молодший повернув тепер голову.
Силуети на пагорбі на якусь мить застигли, тільки від марева мерехтіли злегка і коливалися.
Старший повагався, перебираючи різні думки:
– Рушаємо. Спочинемо потім…
Матвій довго відкашлював і відхаркував, як віддалились звуки копит, все ще не ймучи віри власному порятунку, дивові, що сталося на рівному місці, істинно рівному, як цей безкраїй і безмежний степ.
Всі наступні дні Матвія не покидало почуття тихої удачі, що теплило душу, як в перший по-справжньому весняний день десь візьметься над свіжою ріллею призабутий вже теплий вітер, і від подиху його заструменіє повітря, колихнеться перше завше хвилююче марево. Від того тепла, від тої довгоочікуваної і такої жаданої волі в нього аж світ перед очима струменів, колихався і плив – і тоді, як пішки міряв цей степ, і як врешті чумаки його підібрали, і насамкінець як добрався було до цього містечка, де в придорожній корчмі можна поїсти по-людськи вперше за останні роки і нарешті по-людськи виспатися.
Він саме вечеряв з тим тихим вдоволенням раптовою усмішкою долі та звичайнісіньким людським везінням, як в корчму, що гуділа голодним вуликом, зайшли було троє, з одягу чужоземці. Матвій ковзнув по них поглядом і вже розглядати, всміхаючись поблажливо у душі, взявся підпиле і розчервоніле козацтво, та спогад раптовий кольнув: десь він бачив одного із цих прибульців, отого з ріденькою рудою борідкою та шрамом мало не через усю щоку. Дурниці які, висварив натомість себе він по хвилі, мало які руді вештаються світами… Прибулець із шрамом, відчувши чийсь погляд, мимоволі окинув оком навкруг і врешті зустрівся очима з Матвієм.
В ту ж мить, мов кимось мальована, постала у пам’яті без потреби забута досі картина. Матвій ще був помічником садівника у мурзи, якраз він тоді обкопував деревця, як мурза із цим рудобородим неспішно прогулювалися доріжкою. Він не чув, про що там мурза балакав із цим чоловіком, тільки вже як порівнялися, рудобородий вклонився мурзі:
– Це все, що я, як царський посланник, знаю про задумки й наміри царя Олексія щодо кримського ханства…
Мурза зняв із руки перстень із діамантом поважної величини:
– Як підтвердиться сказане, мій повелитель не скупитиметься на ще навіть щедрішу винагороду.
В ту хвилю Матвій ненароком зустрівся поглядом із рудобородим, і той стривожено аж приспинився.
– Пусте, – зрозумів відразу мурза неспокій гостя. – Йому тут довічно копати…
Зараз же, в цій корчмі, Матвія єдина думка точила шашелем: «Впізнає чи ні, згадає чи ні?».
Рудобородий по хвилі ковзнув байдуже по Матвієві поглядом, як по вішалці або стільцеві, і всівся зі своїми супутниками в протилежному, дещо вільнішому на той час куткові корчми.
І знов до Матвія вернулося відчуття удачі життєвої та везіння, таки пронесло й цього разу, не впізнав рудобородий раба недавнього, що підслухав ненароком, як продавав той таємниці престолу царського; і з тим благословенним відчуттям приязної долі Матвій засинав того вечора, зморений дорогою стражденною та потрясіннями втечі й погоні.
Вже під досвіток, коли втому на себе перебрала ніч, почув він приглушені голоси подорожніх, які щось дізнавалися в корчмаря. Раптовий болісний зойк за стіною змусив нараз схопитися. В один мент він ввірвався туди, де двоє незнайомців, що були ввечері з рудобородим, душили корчмаря, що не мав сили навіть стогнати, тільки білки очей, сповнені жаху, нестямно крутилися.
– Стояти! – гаркнув Матвій, вихопивши ножа.
Ошелешені кривдники на мить розгубилися, але тільки на мить – хтось ударив по голові, непобачений, з-за спини Матвія ударив, різноколірні іскри попливли перед очима, мов по воді круги від кинутого камінця; він падав, свідомість втрачаючи, встиг лишень на хвильку побачити збоку лице напасника – лишилися в пам’яті руда борідка і шрам на щоці.
На ранок так і застали їх на підлозі обох: корчмар лежав з Матвієвим ножем у грудях аж по руків’я, а в самого Матвія знайшли у кишені гаманець корчмаря…
– Тут вже убивцю не доведеться далеко шукати, – крізь марево, наче з-під землі, ще почув Матвій кілька чиїхось слів і знову впав у безпам’ятство.