3
Іван Корсак
Через два дні, якраз по полудні, Юрій Немирич терпляче чекав своєї черги до гетьмана – мав він дати Хмельницькому остаточну відповідь. Посол із Московщини, що втрапив раніше у гетьманську світлицю, чомусь непередбачувано затримувався, і помічники його у передпокоях собі тихенько придрімували, зрідка носами покльовуючи. Немирича ж не брала ніяка дрімота, він востаннє перед зустріччю сіяв, віяв і перевіював, як на свіжому вітрі підсохле зерно у пожнив’ї, свої думки, роздуми та вагання.
Ні, він ніяк не зможе прийняти пропозицію сивого гетьмана, він не здатен пересилити себе; і діло навіть не в бою під Зборовим, коли чудом вождь козаків не поліг від його меткої кулі, – на війні як на війні, будь-яка мить може згасити життя, наче свічку від влучного пострілу. Ти, Немиричу, маєш себе поважати, – тихо пливли думки, мов дим від козацької люльки, – тобі в цьому житті треба не конче чинів, марнославства чи нових маєтностей; ти достатньо заможна людина, дванадцять містечок та сіл понад сім десятків у володінні твоєму – при будь-якій владі безбідно житимеш. Але ти допуститися не повинен, аби смішки та пересмішки про тебе пішли, як про твар безхребетну, – позавчора з поляками був, вчора пхав шведського воза дипломатичного, а сьогодні, як зійшла козацька зоря, вже під запорізький прапор подався… Тим паче, з Хмельницьким ти до гвалту не згоден, що угоду таку із московитами у Переяславі підписав: з попелу галушки не вдаються.
Тим думкам на заваді ніяк не ставали ні близька зустріч із гетьманом з наслідками неочікуваними, ані зрідка перешіптування московських посланців, хіба привернув увагу погляд молодого московита, що час від часу з якоюсь тривогою глипав на тебе. Щось знайоме було в тому погляді, який кожного разу немовби поколював, мабуть, раніше він бачив оцього молодика, їх шляхи, ймовірно, десь та колись перетиналися, та в заметілі житейській ніяк не спадало те обличчя на пам’ять.
– Не впізнали, напевне, пане Немирич, – чистюсінькою польською мовою вимовив урешті московит. Юрій тільки головою мимовільно крутнув, зовсім так, як воду обтрушують, виринувши з озерної глибини.
– Небіж я Самуїла Лаща, – докинув було молодик. – В Кракові мали нещастя колись стрічатися…
Мовби віхоть запалений хтось над головою підняв у темені цілковитій, вихопивши на мить давно забуте, пережите, затулене завісою щільною подій наступних, куди для нього більш пам’ятних.
Гай-гай, скільки-то літ спливло, як справді у Кракові між ним і Самуїлом Лащем спалахнула сутичка несподівана, необов’язкова, дика якась за своєю сумбурністю.
Лиха слава за коронним стражником Самуїлом Лащем, як за прудким човном хвиля, котилася всією Україною, а вельми Канівським і Звенигородським староствами. Командував Лащ хоругвою польсько-шляхетського війська коронного гетьмана Конецпольського, жолнежі його, набрані з каторжників та убивць з валахів, татар і місцевих грабіжників, зо всякого села по скурвому сину, лишали по собі попелища, вкривали трупами вулиці українських сіл, не милуючи ні дідів, ні жінок, ані дітлашні. Двісті тридцять шість разів королівські суди присуджували його до вигнання з держави, тридцять сім разів суд ухвалював страту, та покривав чомусь його в цьому жахітті й безладі раз по разу коронний гетьман Конецпольський. А Лащ насміхався вельми дотепно з тих судів: королівськими ухвалами про вигнання він підшив собі кунтуша і хвалився ним мало не перед кожним зустрічним. Чоловік далеко не бідний, бо люду у нього було душ отак за вісімсот, і земельки чимало, він мав звичку позичати в усіх підряд, навіть не гадаючи колись віддавати. Шпацірувати Лащ полюбляв у компанії цигана-скрипаля, і коли кредитори насідали з нагадуваннями, він наказував грати циганові – і чим настирливіше насідали, тим гучнішою ставала скрипка.
Задавнений борг мав Самуїл і перед Немиричем: ще тільки Юрій завершував навчання в Європі, то разом із братом своїм Владиславом мусив узимку 1633 року судитися із Лащем. Брати звинувачували Самуїла у заподіянні шкоди їх лугинським підданим коло містечка Пелчі, що належало до немиричівського Норинського ключа на Овруччині. Обоє братів домагалися відшкодування збитку, нанесеного їхнім людям в час нападу Самуїла на тамтешню рудню.
Юрій тоді випадково зустрівся на краківській вулиці із Лащем і, на свою голову, теж нагадав про борги.
Навіть не криючись, Самуїл підмигнув циганові – і враз скрипка заграла, гучніше й гучніше, видавалося, врешті аж верещала, а циган тільки ногою притупував все прудкіше.
«Та пропади ти, – лайнувся було Немирич подумки, – краще з розумним втратити, аніж з отаким знайти…»
На біду, затримала його на хвильку поява єврея-шевця, що теж заборговане молив повернути.
– Змилуйтеся, ласкавий пане, заборговане віддайте, – впав швець на коліна, силячись поцілувати Лащеві ноги. – Померла жінка, не маю за що хоронити…
Завищала без пам’яті скрипка цигана, а Лащ з хряскотом вдарив ногою в обличчя шевця.
Юрій погано тямився, коли гримнув в його руках пістоль, Лащ завалювався на бік, востаннє змахнувши полою власного кунтуша, підшитого грізними королівськими ухвалами.
Той давній трапунок Немиричеві бачився зараз немов крізь досвітню мліч, але чітко спливло на пам’ять продовження сутички: напівдитинча-напівпідросток, що був тоді при Лащеві, раптом з янчанням ошпареним цуценям кинувся на Юрія – він не встиг ворухнутися навіть, як той підросток із завиванням вчепився зубами в його руку побіля ліктя; знак від тих молодих зубів і досі видно та тілі.
…Ось чому видався знайомим Немиричу погляд молодика, що розлюченим цуценям тоді на нього накинувся, цей поколюючий погляд, в якому злоба і ненависть стиха потріскували.
– Мій вуй Самуїл Лащ мав відписати мені частину маєтностей, – далі вів молодик, посміхаючись так, мов Немирич був його найсердечнішим приятелем. – Через вас вуй не встиг, іншим дісталося… Тож повинен віддячити вам, пане Немирич, маю вельми тепер добру нагоду, коли на службу до царя московського я перейшов…
Хай тобі грець, кривився Немирич, до власної теперішньої мороки ще цей бевзь додається, подлої матері син і подлого вуя небіж.
– Стару біду ворушити – нову напевне нажити, – відказав обережно, вичікуючи істотне ще щось почути.
– Я віддячу сповна, – всміхався так само московський посланник, тільки іскри в очах вже шкварчали. – Певними будьте: села ваші й містечка із димом підуть, чоловіків заберуть ген туди, джунгарів та киргизів укоськувати, бунти татар і башкирів гасити. Цар московський вельми того потребує.
Хай тобі грець, думав Немирич, той зацєнтий паскуда не бреше. Тож треба було тобі, Юрку, вродитися на цій істинно благодатній землі, на яку з боку одного Самуїли Лащі приходять, з іншого – женуть по набігах в ясир твій люд, а з третього боку заздрісним оком дивиться мосх… Ще в далекі тепер літа, як в Парижі, в Сорбонні учився, писав ти трактат «Роздуми про війну з московитами, 1634 року». І правдивими справді лишились рядки, покладені на папір у трактаті ще до власної участі супроти московита в Смоленській війні: «Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний».
І така ось шмаркля, – глипнув Немирич скоса на молодика, – отака ось приблуда, що досі напевне духом мосха просякла, ще й мізки тобі полоще та грозити береться; щоби в тебе пір’я в поганому роті поросло, а пуп вилисів, як від маку ступа; щоби писком твоїм молотили три роки просо…
– Будьте певні, – всміхався вельми приязно далі посланник, – моя кривда вам не забудеться до гробової дошки. І сім’ю вашу навіть під землею знайду…
Із гетьманської світлиці вийшов московський посол, навіть не вийшов, видавалося, вихором винесло його, з обличчям збуряковілим і чомусь вельми злим; враз дрімота пропала в переляканих його помічників.
Немирич тим часом відчув, що з ним щось трапилося, щось тихесенько тріснуло і зрушило у душі: так скута кригою ріка в пору весни юної раптом прокинеться, ще та крига суцільна і кріпка доволі на погляд позірний, але вухо досвідчене вже може вловити ледь чутний тріск; прийде час, і в момент якийсь поламається і покришиться лід, з гуркотом розпочнеться нестримний і всепереможний тепер льодохід.
Ні, він і на макове зерня не злякався погроз та залякування цього задрипанця Лащевого – надто багато в житті пройшов бойовищ і випробувань. Тут інше було.
Ще коли-бо його одновірець, переконаний аріанин Криштоф Арцишевський тягнув Юрія мало не силоміць виїхати в Америку. Криштоф, статечний на вигляд, з поважними вусами, що грізно стирчали в боки, з не менш поважним станом в суспільстві – польський шляхтич гербу Правдзіц, в різні роки голландський генерал, адмірал та віце-губернатор голландської Бразилії, генерал коронної артилерії Речі Посполитої, – мав на розсуд Немирича неймовірно наївну дитячу душу.
– Нащо ми тут, ми ж непотрібні цій зарослій мохом старій Європі, – переконував Криштоф Немирича. – Нащо мають мене засуджувати до ганьби та вигнання з країни – тільки за те, що по-іншому я прочитав Святеє Письмо? Тільки тому, що традиція в аріан трішки інша? Їдьмо в Америку, там аріанську колонію започаткуємо, з чистого аркуша все розпочнемо…
Час від часу, вельми як життя жариною в’їдливою припікало, Немирич повертався до тих роздумів та наполягань Арцишевського, а ще до спогадів своїх італійських. Коли слухав курс лекцій в Падуанському університеті, судилося йому зустрітися з Кампанеллою. Перед Юрієм сидів чоловік не просто зі стражденною долею, яка судила йому близько трьох десятків років ув’язнення в п’ятдесятьох тюрмах та неймовірні тортури, – перед Немиричем сиділа жива наукова легенда.
– Я готую нову книгу «Реальної філософії», де буде також «Місто Сонця», а ще по тому трактат «Про зміст речей», – ділився намірами Кампанелла.
Немирич аж голову вбік повернув, мовби так легше було розібрати йому беззубе шамкання недавнього в’язня. «Боже милий, – не міг надивуватися Юрій, – цей страждалець заради науки, задля інших людей витримував найбільші тортури, навіть стогін потамувати міг, коли прив’язували до ніг тягар і піднімали на дибу, роками вдавав з себе позбавленого розуму…»
Немирич невідривно слухав оповідь про справедливий лад і суспільство, про місто Сонця, де душі людські не роз’їдатиме звична короста жадоби і себелюбства, де правитиме Любов, Могутність і Мудрість…
Юрій, звісно, далеко не все на віру сприймав: якби дещо від іншого чув, то хіба в обличчя розреготався б на передбачення, як усуспільнюватимуть у майбутньому жінок, або як в тому місті Сонця тільки жерці матимуть право визначати, хто з ким буде шлюбом єднатися для виробництва дітей, а ще повних жінок шлюбитимуть тільки з чоловіками худими… «І нехай, з часом відсіються нісенітниці, бо ж на полі науковому так само братися може кукіль, як і на полі звичайному. І нехай, – думалося мимоволі, – полову вітри часу віднесуть, а щось та й залишиться…»
То чого ж ти, Немириче, маєш їхати в далекі америки будувати справедливий лад, чом не прислухатися до старого гетьмана, зморхлого і вичахлого, мов у пам’яті тоді Кампанелла? Хай місто Сонця у «краї, де мати родила» не вибудуєш, але устрій державний, як в Голландії чи Швейцарії, вкоренити таки можливо – і ключем до дверей у те Місто, у ту Країну устрій подібний стати направду може… А люди за тобою підуть, бо й ти до них ставився з пошануванням. В помочі багатьом ставав як депутат польського сейму, і школу в рідному Черняхові вибудував. Коли трапився розбійний польський наїзд на замок Немиричів, то козацтво заступилось негайно, відбило та відігнало негаданих лиходіїв.
…Гетьман стомлено напівлежав, як переступив Немирич поріг світлиці, на привітання лише кивнув і запитально припідняв набухлі повіки.
– Я даю згоду на службу у вас, – тільки й сказав Немирич.