5
Іван Корсак
Смерть завше жахає, страх стрімко хапає правцем здебільшого кожного, в холодні щербаті обценьки тремтячу душу бере, але в смерті є також якась дивовижна чаклунська сила, що манить до себе, наче чорна бездонна прірва здатна затягувати мимохіть, – зазирни тільки в неї хоч оком одним. Інакше чого б то в містечку на площу стільки люду прибилося, звичайних міщан, а з ними незмінних солопіїв та невситимих гав, охочих на будь-яке видиво, на біду чужу подивитися.
Мали стратити якогось приблуду, зовсім ще молодого, що ночувати в тутешнього корчмаря попросився і на віддяку зарізав його вночі: казали, щоправда, віднікувався той подорожній вельми, присьма клявся й божився, що ніяк не винен, та суд достеменно винуватцем таки його назвав.
Колихнулося море голів людських, розцвічене розмаїттям кольорів жіночих хустин, як вдарили лунко бубни, і на поміст став підніматися кат; ступав неспішно, повагом, бо тут він найперший тепер і найголовніший-таки, вся увага, всі очі на постаті чорній його пасуться, на балахонові, де тільки проріз вузький для очей нікому невидимих, а ще на сокирі, що зблискувала свіжо заточеним лезом зловісно при кожному крокові.
В гомоні людському та гелготанні хіба окремі слова з присуду долинали, та найстрашніші два слова дістали й краєчка людського моря:
–…Осажонний на горло!
Аж навшпиньки тягнувся дехто, ліктями завзято штовхаючись, хто подалі стояв, аби той момент не прогавити, як під стогін бубна гучний зніме високо над головою сокиру кат, – ще хвилька, ще, і зойк многолюдний над майданом зірветься, і покотиться, підстрибуючи, та нещасна окривавлена голова…
Раптом з натовпу якась дівчина вискочила і, заледве засуджений перший крок на поміст ступив, вихопила хустину і нею накрила голову смертника.
– Шляхетні й учтиві люде… – голос дівчини інколи тонув у гулі подивованому та схвильованому, – бажаю його собі впросити в стан святий малженський…
Розчаровано кат опустив сокиру: за прадавнім козацьким звичаєм, якщо смертнику такий знак дівчина подає і заміж за нього вийти готова, то знімається присуд страшний, прочитаний щойно декрет силу втрачає, а в городській книзі запис тільки зроблять про те.
– А чи згоден ти взяти собі цю дівку? – звучить голос суворий у тиші, яку, видавалося, годі було дочекатися на майдані.
Смертник, збілілий ще, з обличчям задерев’янілим, скованим жахіттям очікування прірви смертної, яка щойно за два кроки від нього он там на помості була, не зразу міг бодай слово із себе вичавити, не слухався ні язик, що вареним чомусь став, ні скреслі морозом уста; він тільки дивився спантеличено на цю дівчину, яку в житті ні разу стрічати досі не довелося; перш ніж спромогтися на слово, його мозок, його єство поспіхом шукали на обличчі, в очах, у жестах чи рухах його миловидної рятівниці розгадки на таке простеньке і неймовірно складнюще: «Нащо воно тобі?».
– Так, – врешті ледве здужали прошелестіти щойно засуджені і негадано помилувані вуста.
Вуста прошелестіли, а погляд ніяк не міг вспокоїтися, шукав відповіді уже в дівочих очах: чи не шкодує, піддавшись порухові молодої і жалісливої її душі, чи не боїться, – бо для страху підстав більш ніж досить, як-не-як, заміж іти за вбивцю, зарізяку невдячного, якого на ніч прихистили, а він …
– Вирок скасовується лише після вінчання! – оголошує той самий суворий суддівський голос.
Знову, ще гучніше, загелготів натовп багатоголосий, про подію таку десь та колись вже чували, але діялося схоже таке ген-ген в яких далеких краях; свої, звичайні людські суди-пересуди на майдані тим часом тривали, доки священика кликали, доки дружки до негаданих молодят зголосилися…
– Вінчається раб Божий… – спинився на мить священик, чекаючи, аби молодий назвався.
– Матвій, – поспіхом тепер видихнув недавній суджений, мов боявся, аби батюшка не передумав.
– Вінчається раба Божа…
– Василина, – тихо спало з похолоділих вуст молодої.
Диво дивнеє: ті ж самі, що приходили подивитися на жаске і криваве видиво, тепер поверталися по домівках куди більше вдоволеними, аніж стали б свідками наперед очікуваної страти.
Коли ж залишилися негадані молоді наодинці нарешті, Матвій взяв її руку в свої долоні.
– Нащо воно було все те вам… тобі? – поспитав, спотикнувшись на слові.
– Не знаю, – не стала вона лукавити. – Але я в очах твоїх бачила: ти не вбивця.
І, опустивши погляд, легким порухом голови поправила за плечима свою розкішну косу.
– А жити тепер… як? – йому ніяково було чомусь глянути їй у вічі, тож дивився поверх голови на все похмуріші хмари, що низько і стрімко над землею неслися.
– Не знаю, – вдруге Василина сказала, навіть тихіше першого разу, мовби голос її просто відлунням озвався. – А ти… хто?
– З полону татарського я вертаюся, – потроху виходив з оціпеніння Матвій. – От і простую у Чигирин, з країв неблизьких повернувшись. Може, знайдуть діло яке для мене…
– А я навіть не відала, куди було йти, – відвернулася чомусь Василина. – Сестру старшеньку оце поховала, за стрільця в козаків вона довго була. Вельми знатний стрілець, ще й мене учила… Вернулася я до села свого, а там замість домівки головешки давно схололи.
Матвій все ще не випускав Василининої руки.
– В Чигирин ходімо… Раз доля отак розсудила, – кинув поглядом на поміст, де недавно кат мав похазяйнувати.
Рука Василини раптом сіпнулася, щось мимовільно тривожне спало на думку і занепокоїло:
– Помізкуймо сім разів спочатку… То шлях на війну, на тому шляху немає сім’ї, нема спокою і затишку, немає себе самих. І не знайти гадалки, що кінець-край тій війні наворожить.
Вона затнулась було, а тоді мов засоромилася і поспіхом перепитала:
– Та за що ж тебе, отуди… до ката?
Він криво, краєчком лиш вуст посміхнувся:
– Найтяжчу кару дають здебільшого ні за що…
І Матвій оповів, що з ним трапилося тої злої ночі і за що жереб долі випав йому такий: осажонний на горло… А наприкінці, на хвильку примовкнувши, із задумою ще додав:
– Маю боржок перед одним чоловіком паскудним… Гадаю, в Чигирині я його знайду.
Вони довго ще розмовляли, говорили і не могли наговоритися, а врешті поминули містечко і пішли таки чигиринським шляхом, то прямим і рівним, а то з ярами і пагорбами крутими, шляхом інколи кривулястим і звивистим, як звивистою буває доля.