Поляк з українською групою крові

Михайло Слабошпицький

Кілька уваг про Міхала Чайковського й про «Отамана Чайку» Івана Корсака

Поляки-українофіли мали нещастя потрапити в «білу пляму». З погляду польської національної історії вони здавалися маргінальними і не вартими уваги; водночас, схоже, вони не належали повністю до українського історичного процесу, принаймні в розумінні істориків народницької школи.

Іван Лисяк-Рудницький. «Францішек Духінський і його вплив на українську політичну думку».

Не був би сам собою Чайковський, якби навіть звідси дав спокій Парижеві і Стамбулу задля головної своєї справи – справи Польщі й України.

Іван Корсак. Отаман Чайка.

Почну зі спогаду.

Ще 1994 року я прочитав про гурток «українських співробітників» князя Адама Чарторийського, «некоронованого короля польської еміграції». До того гуртка входили по-проукраїнському настроєні польські аристократи Францішек Генрик Духінський, Іполіт Терлецький і Міхал Чайковський. Ця тема видалася мені надзвичайно цікавою для українських історичних романів на взір монументального епічного полотна білоруса Володимира Короткевича «Колосся під серпом твоїм».

У двотомнику «Історичних есе» Івана Лисяка-Рудницького, який мені подарував Петро Яцик у Торонто, докладно «прописано» драматичний життєвий шлях кожного з цієї трійці, яка потрапила в «маргінальне перехрестя польської, української і російської національних історій». Історико-політичні портрети Лисяка-Рудницького читаються як романи, де постає винятково насичена емпірична історична реальність й концептуальна оригінальність. Читаючи їх, маєш справжню інтелектуальну насолоду, що вельми рідко буває при читанні наукових праць.

І польська, й українська історичні науки донедавна демонстративно байдуже ставилися до подій та людей польської меншини Правобережної України, оскільки ті сюжети, за словами Лисяка-Рудницького, не вписуються в перспективу обох національних історій.

«А що ми тепер дедалі більше наближаємося до територіальної концепції історії України – концепції, згідно з якою українська історія охоплює все, що пов’язане з українською територією, на противагу вузькоетноцентричному підходу, – ця група [польського населення. – М.С.] заслуговує нашої поновної уваги».

Це надзвичайно цікавий феномен: люди подвійної – а поінколи навіть і потрійної – лояльності. І в цій лояльності – українофільські симпатії поляків, часто продиктовані територіальним патріотизмом, на якому так виразно наголошував В’ячеслав Липинський. Не випадково ж виникла навіть літературна школа, в якій поляки намагалися писати мовою українського простолюддя.

Не чіпатимемо при цій нагоді тему «хлопоманів» (В. Антонович, Т. Рильський, І. Житецький, Б. Познанський…), що одержали своє наймення з руки папараці-шовініста Падалиці. То надзвичайно цікавий матеріал, але там головно має йтися про повернення до свого українського кореня спольщеної української шляхти. То привід для самостійної розмови.

Поговоримо про інші життєві сюжети й інший час. Кінець вісімнадцятого й початок дев’ятнадцятого століття. Та частина Російської імперії, яку ми сьогодні називаємо Україною, а тоді вона пойменовувалася Малоросією. В ній поміж частини польського населення відбуваються цікаві, здавалося б, геть несподівані процеси, про які наша історія – особливо та частина її авторів, яка відзначається народницькою риторикою, – або зовсім не зауважує, або згадує їх вельми глухо й без особливої симпатії.

На значну частину польської молоді, яка народилася й виросла в Україні, відчутно впливала сама епоха з вітрами романтизму, що гуляли чи не по всій Європі. Кінець вісімнадцятого й початок дев’ятнадцятого століть – це час пошуку високих ідеалів, час поривання на котурни, час високих слів та ефектних жестів, час розкрилених за спиною плащів та крислатих капелюхів, із-під яких палахкотіли гарячковиті погляди молодих ідеалістів, що заповзялися метою переінакшити світ.

Це було справді численне плем’я, що мало своїх яскравих представників у різних країнах світу: ідеалісти й авантюристи, революціонери й філософи, поети й дуелянти, параноїки й соціальні аутсайдери, алкоголіки й жертви гашишу – вони принесли з собою в той час нову розстановку сил, нові оригінальні сюжети й пристрасті.

В. Домонтович писав у біографічному нарисі «Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти»:

«Перша чверть 19 ст. – доба Романтизму. Люди тієї доби – люди пози й довільної гри. На оголений простір стола, разом з колодою карт, покладено два пістолети. Удавано байдужою рукою, пальцями, що не тремтять, годилося вибрати один з них; не кваплячись, піднести його вгору, прикласти холодний отвір до скроні й натиснути. Що з того, якщо краплі крови забарвлять біле поле витягненої з колоди карт винової кралі?..»

Чи ж не такий романтично піднесений, афектований, постійно націлений на ексцентричні вчинки граф Мархоцький, котрий створив подиву гідну Миньковецьку державу на Поділлі? Хоч і мініатюрну, а таки ж квазідержаву з багатьма її атрибутами. Наприкінці ХVІІІ століття він, правитель цієї карликової держави в складі Російської імперії, запроваджує там свої закони, привносячи в тихий плин провінційного життя яскраві релігійні свята (незрозуміло, якої конфесії), дух ентузіазму й поваги до людини.

Ігнатій Сцибор-Мархоцький видавався багатьом комічною фігурою (певно, саме таким він трохи й був, бо за ним аж забагато всяких ексцентричних епізодів), але, по-перше, він був добрим господарем – саме за його правління вбоге селище Миньківці перетворилося на заможне квітуче містечко. По-друге, він скасував у своїй державі панщину, запровадивши обов’язок селян платити чинш у розмірі трохи більше карбованця за тисячу квадратних саженів землі. На нього пішли війною всі навколишні поміщики: їхні кріпаки заздрили селянам Миньковецької держави й противилися поміщицькій сваволі.

І це – теж вплив Миньковецької держави, де Мархоцький заборонив селян називати хлопами, бидлом, хамами, як це було повсюдно нормою. Мархоцький намагався прищепити всім повагу до людини незалежно від її соціального статусу. Та ще й зібрався споруджувати в Миньківцях університет, щоб кожен бажаючий міг здобути там освіту. Броніслав Грищук у своєму романі-есе «Поділля – колиско і доле» докладно виписав десятиліття війни, що її вели з графом Мархоцьким тодішні польські поміщики.

Вражає й наводить на роздуми такий факт. Коли Мархоцького було черговий раз узято під варту, до імператора Миколи I в Петербург прийшло «всепідданійше прошеніє», підписане чи не всіма селянами і міщанами Миньковецької держави. Це була справжня сенсація. Владці імперії постійно одержували скарги селян на сваволю поміщиків. А тут – виступ на захист свого поміщика. Цар звелів відпустити Мархоцького з-під варти й провести додаткове розслідування, що, зрештою, довело несправедливість звинувачень правителя Миньковецької держави.

Очевидно, сама епоха романтизму народжувала й формувала таких людей, як Ігнатій Мархоцький, який був тоді не сам такий у своєму роді. Були й інші романтичні лицарі, які не тільки шокували оточення своєю поведінкою, а й прагнули переробити світ, привносили в нього прекрасні ідеї.

Несамовитий отаман Ревуха, він же Вацлав Ржевуський, описаний В. Домонтовичем, – теж яскраве уособлення індивіда цього часу, враженого романтичною афектацією. Все є в цьому житті: ексцентрика, екзотика (він арабізує глибинне подільське село, засипає пісками плодючі чорноземи, перетворюючи край на пустелю, намагається зробити з козацьких нащадків правдивих бедуїнів!), дивовижні одісеї (як гнаний жадобою пізнати людей на лоні природи Рене Шатобріан помандрував аж до ірокезів Америки, так Ржевуський вимандрував арабським світом); усе в цьому житті є гіперболізоване чи й гротескне, але незмінно оригінальне.

Він прагнув примирити, поєднати, породичати між собою арабський Схід і Україну, навіть замахувався створити нову релігію. Його щодалі більше зносило до вкраїнського берега. Поет, художник, мислитель, він натхненно шукав першоелемент поезії. Романтики проголосили найбільшим поетом народ, а найвидатнішим поетичним твором – народну пісню. Англомовні поети шукали батьківщину поезії – слідом за Осіяном та Вальтером Скоттом – у Шотландії, а поляки Адам Міцкевич, Богдан Залеський, Тимко Падура, Северин Гощинський, Ревуха, Одинець – на Україні. В центрі всього була правітчизняна українська пісня й Україна як правітчизна поезії (В.Домонтович).

Граф Ржевуський-Ревуха, який, окрім польської, мандруючи світами, вільно послуговувався французькою, арабською, відмовляється від них – тепер він говорить лише українською. Він напродив послідовний у своїй українізації – граф спростачився до рівня селянина. А тим, хто надсилає йому листи, звертаючися як до графа, відповідає: «Туткі в Савраню немає графів Ржевуських… Є тільки отаман Ревуха…»

Шляхта звинувачувала його, що він змужичів, здичавів. До нього вживали різноманітних засобів впливу, його навіть застерігав своїм рескриптом Микола I, який вимагав, щоб Ржевуський лишався тим, ким його офіційно зафіксовано в табелі про ранги, однак отаман Ревуха визначився раз і назавжди. Невідомо, які ще колізії його підстерігали б на його вкраїнському шляху, якби не раптова смерть. Коли вибухнуло польське повстання 1831 року, отаман Ревуха у простолюдинському вбранні повів на битву своїх козаків. У котромусь із боїв він тоді й загинув.

В’ячеслав Липинський, який присвятив себе служінню українській ідеї та вкраїнській історії і став ідеологом українського консерватизму та відомим політичним діячем, писав, що поляки на Правобережжі України складали три групи. Перша – лоялісти чи угодовці – підтримували російський царський трон. Друга – польські націоналісти – мала мету відновити Польську державу в передподілових межах. Третя група – українофіли, чимало з яких уписали свої імена в українську історію та культуру.

Такі поляки, котрі народились і зросли на Україні, раптом із подивом озиралися довкола себе й бачили народ із такою драматичною та героїчною історією, бачили своєрідну культуру, чули величний епос, що лунав під рокіт бандур із уст кобзарів (хтось назвав їх українськими Гомерами). Епоха романтизму значно активізувала зацікавлення українською старовиною, захоплення нею, ба навіть щире прагнення породичатися з нею. Родовиті шляхтичі не тільки вбиралися в героїчні шати козацьких отаманів і гетьманів, не тільки набирали собі з українців воїнство за запорозьким взірцем, а й зчаста ідентифікували себе виклично, як для польського середовища.

Феномен «української школи» в польській літературі – одна з яскравих сторінок цього процесу. Відомий українофіл і письменник Міхал Грабовський підкреслив один із епізодів «української школи»:

«Троє наших українських поетів зобразили три цілком відмінні України. Гощинський – гайдамацьку Україну, Залеський – козацьку, а Мальчевський – польську, шляхетську Україну».

Вплив усіх цих творів – і не тільки цих – на українську літературу тільки починає осмислюватися. Володимир Гнатюк писав про віршовану повість «Канівський замок» Северина Гощинського як про попередника Шевченкових «Гайдамаків». Про це ж говорить Григорій Грабович, наголошуючи на тому, що Шевченкові «Гайдамаки» – найважливіша літературна реакція на «Канівський замок». А при тому він стверджує, що найбільший відгомін «Канівського замку»

«зокрема й романтичного українофільства взагалі був відчутний у політичній сфері, а точніше – на терені політичної ідеології. Після невдалого польського повстання 1831 року емігрантська політична атмосфера породила ряд сміливих і несподіваних політичних концепцій».

І в цьому контексті дуже цікаво подивитися на вельми оригінальну життєву історію Міхала Чайковського. Це справді надзвичайно вдячна «модель» для історичного романіста.

Власне, саме його життя сповнене духом авантурництва й дивовижних, почасти парадоксальних поворотів долі, – це вже гостросюжетний роман а ля Олександр Дюма. Не випадково ж до цієї постаті звертаються польські автори. Лисяк-Рудницкий згадує «Дивне життя Садика Паші» [Садик Паша – це Міхал Чайковський. – М.С.] Ядвіги Худзіковської, а також розлогу біографічну студію авторства Францішека Равіта-Гавронського. Чимало написано в Польщі й про літературну творчість Чайковського (незважаючи на своє бурхливе життя, він дивує ще й особливою творчою продуктивністю). Історики літератури цілком поважно трактують його роман «Вернигора», в якому відлунюються події гайдамацького повстання 1768 року.

Авторський пафос твору продиктований ідеєю єдності українців і поляків для протистояння спільному ворогові – Російській імперії. Роман «Гетьман України» – це життя й боротьба Івана Виговського, близького Чайковському саме як співтворця Гадяцької унії.

Отже, син київського городничого Станіслава й Петронеллі (в дівоцтві Глембоцької) Чайковських з’явився на світ 29 листопада 1804 року в селі Гальчинці побіля Бердичева на Житомирщині. Його родичі були посвоячені зі спадкоємцями гетьмана Івана Брюховецького. І Чайковський пишався цим фактом.

Характерно, що в школі в Бердичеві, окрім традиційного культивування французької мови, манер та військової підготовки (такий був ухил школи), панував дух козацької романтики. Про це сам Чайковський захоплено розповів у своїх спогадах. Не один він вийшов звідти романтичним козакофілом.

Завершивши навчання, Чайковський їде до Варшави, де опиняється в колі найвідоміших тоді польських аристократів. Тоді ж російський цар Микола І надає йому статус свого камер-юнкера. Його чекає перспективна кар’єра при царському дворі. Однак Чайковський стає в 1831 році в лави повстанців – він поручник волинської кавалерії Кароля Ружицького. Після поразки повстання разом із багатьма молодими людьми змушений емігрувати до Франції. Починається довгий період розлуки з рідною землею. Його життя стало нагадувати гостросюжетний роман. Не випадково ж воно й зацікавило романіста Івана Корсака.

Важливим для зрозуміння поглядів і переконань Чайковського є такий факт. 1835 року під час історичного конгресу в Парижі він виступив із рефератом «Джерела та впливи козацької доби на півночі й сході». Він стверджував: козаччина – це не тільки воєнна звитяга й переможні баталії запорозьких лицарів, а й особлива культура, в якій таке важливе місце посідають народна поезія та кобзарство. Чайковський також наголошував, що народне живомов’я було основою тодішньої української літератури. Водночас із цим промовець наполягав: польський поет Богдан Залеський поклав початок оспівування козаччини й української теми взагалі в польській літературі, і це дало в ній голосне відлуння.

Ця лекція, за словами І. Лисяка-Рудницького, дає концентроване вираження політичної ідеології Чайковського. Наголошуючи на тому, що Україна – досконале втілення справжнього слов’янського духу, він високо відгукується про козацьких гетьманів – і не тільки про Мазепу, який у Польщі не був одіозною постаттю, а й навіть про Богдана Хмельницького, що було вельми ризикованим для поляка, оскільки він наражався на гнів співвітчизників. Ось слова Чайковського про Хмельницького:

«Своїм генієм цей чоловік заслуговує на звання героя козацтва. Але пам’ять про нього заплямувало велике безчестя: він віддав свою батьківщину московському цареві, відокремивши козаків від поляків, їхніх братів і природних союзників…»

Чайковський був переконаний, що українська школа є не тільки в польській, а й навіть у російській літературі. І, як на найяскравішого її репрезентанта, вказував на Кондратія Рилєєва з його поемою про Андрія Войнаровського, з його цікавістю до української історії.

До речі, про літературу. Чайковський був талановитим прозаїком, майстром історичного жанру. За свідченнями літературознавців, його творами зачитувалися не менше, аніж романами популярного історичного романіста Юзефа Крашевського. Він був письменником у дусі Вальтера Скотта – його цікавили передовсім не конкретні постаті з історії, а вигадані персонажі, як писав Микола Рибак, «виідеалізовані ним особи отаманів або свавільних та відважних юнаків», повінчаних із Січчю.

«Козацькими повістями» 1837 року започаткувалася його літературна біографія. Дивовижно продуктивний, він видавав книжку за книжкою. Можливо, найкраще з ним написаного – романи «Гетьман України» (про Івана Виговського) та «Вернигора» (про гайдамацьке повстання 1768 року); вважається, що саме «Вернигора» також належить до тієї лектури, яка інспірувала «Гайдамаки» Тараса Шевченка.

Вже коли в польській літературі з’явився Генрик Сенкевич, то всі історичні романісти – а з ними ж, звичайно, й Чайковський – були відсунуті на значно скромніші місця в історії письменства, вони помітно втратили популярність, а декого й узагалі майже забуто. Чайковський у Польщі відомий сьогодні переважно історикам літератури. Але в Україні цікаво було б перевидати для юнацтва його романи, в яких прославлено козацький орден.

У Парижі Міхал Чайковський одружився з француженкою Леонідою Габарет, яка народить йому чотирьох дітей, активно займається журналістикою. Здається, він утрапив саме в ту життєву колію, з якої вже не зверне до останніх своїх днів.

Та йому судилося прожити ще одне життя. На той час Париж був центром польської еміграції. Кількість її наростала після невдалого повстання 1831 року. Провідником еміграції став князь Адам Чарторийський. У його просторому домі, що мав назву «Готель Лямбер», збиралися найвидатніші представники екзильного поляцтва. До речі, в «Готелі Лямбер» була велика бібліотека й тут тривалий час працював Адам Міцкевич.

Політична доктрина Адама Чарторийського полягала в тому, щоб підтримувати визвольний рух усіх слов’янських народів, що перебували в колоніальній залежності. У такий спосіб, вважав він, з’являться сприятливі обставини для здобуття незалежності Польщі. У гіпотетичних сюжетах Адама Чарторийського кульмінаційним спалахом цієї боротьби бачився похід західноєвропейських держав разом із Туреччиною проти Російської імперії – найголовнішого ворога Польщі.

Чарторийський покладав великі надії на Чайковського. Освічений, кмітливий, добре вихований, хоробрий – справжня знахідка і для дипломатичних, і для воєнних справ. А його козакофільство й узагалі українолюбство, через які на Чайковського так злісно косував дехто з оточення Чарторийського, бачилися Чарторийському великим козирем у можливій визвольній війні – за Чайковським охоче підуть українські волонтери, як воно, зрештою, й сталося.

Чарторийський веде дипломатичні інтриги з урядами Франції, Англії, Туреччини. Остання посідає в його планах чи не першорядне місце – у війнах із Туреччиною Росія загарбала турецькі землі. Турецький уряд охоче йде на діалог із провідником польської еміграції.

1841 року до Стамбула відряджено Міхала Чайковського. Офіційна мета його місії – зовсім безневинна: історичні та етнографічні студії серед турецьких слов’ян, яких там дуже багато. Насправді ж історичний романіст Чайковський – політичний агент із надзвичайно серйозними завданнями. Він має бути не тільки інформатором про загострення турецькоросійських стосунків, не тільки всіма можливими способами активізувати те загострення, а й творити там військову формацію для майбутніх баталій.

Так починається тридцятирічний період біографії Чайковського в Османській імперії. Все це докладно й цікаво описано в романі Івана Корсака. Він, власне, найбільше зосереджується на турецьких сторінках життєвої історії свого дивовижного героя. Турецька одіссея Чайковського, отамана Чайки, а згодом – Мегмета Садик паші – це багато тих епізодів, які Стефан Цвейг називав «зоряними часами людства». Користуючись також Цвейговою образною формулою, Чайковського можна зарахувати й до Цвейгових «Будівничих світу». Його смілива і яскрава візія вимальовувала привабливі для людей довкола нього картини майбутнього, зумовлювала беззастережну віру в його ідеї й вела за ним людей.

Вербувальна акція поміж задунайських запорожців не затяглася – Чайковський швидко створив зразковий козацький корпус. 0снову його склали некрасівці. Так іменували себе нащадки восьмитисячного козацького загону під орудою отамана Некраса, які на початку 18 століття перейшли під опіку кримського хана – васала турецького імператора. Турецький уряд активно сприяв Чайковському в його трудах. Йому вірить і майже приязниться до нього (наскільки це можливо в політиці і владі) верховний візир Решид Мустафа паша.

Отаман Чайка (так тепер поіменовують поляка) посідає незвично високе як для чужинця становище у Високій Порті. Чайковський – не просто талановитий організатор козацького війська в Туреччині. Він налагоджує контакти з різними силами, що ведуть боротьбу проти Росії (навіть і з Шамілем на Кавказі). Він перебуває у плідному контакті з болгарами та румунами. (Не випадково згодом учені писатимуть навіть про вплив Чайковського на національне відродження Болгарії та Румунії; про це говорить у своєму дослідженні й І. Лисяк-Рудницький).

Чайковський виклопотав дозвіл турецького уряду на заснування на Мармуровому морі польської колонії Адампіль (названо її так на честь натхненника й ідеолога еміграції Адама Чарторийського). Активними були контакти Чайковського і з балканськими лідерами, яких він утягує в сферу свого впливу.

Та головне в планах Отамана Чайки – підняти повстання проти Росії безпосередньо в Україні, воднораз із цим притягнувши на свій бік донських та кубанських козаків. При спаласі воєнного конфлікту Туреччина – Росія Чайковський планував, що на чолі України постане гетьманський уряд. Гетьманом мав бути він. Подальший сценарій: очолене ним українське військо йде на визволення Польщі. Козацька дружина, сформована Чайковським у Туреччині, викликала подив і захват усіх, хто її бачив. Сам Міріміран Паша (козацький гетьман, як називали турки Чайковського) згодом писав у своїх спогадах про початки творення козацького війська:

«Коли я побачив тих козаків, гордих молодців, зухвалих і правдивих воєнних чортів, здалося мені, що приснилася мені Запорозька Січ та острів Хортиця. І в цей момент я повірив, що срібний ангел, а особливо той білий козацький ангел, воскрес і підняв цю козацьку формацію на ноги, щоб показати світові, чим саме є ті козаки. А коли я ту сотню представив турецькому військовому міністрові Мегметові Алі паші, то він зі зворушенням довший час не міг прийти в себе і захоплено вигукнув: «Мені треба не тисячу, а десять тисяч таких козаків!» Потім Мегмет умовив султана побачити «те чудо». А коли султан став свідком просто шаленої бойової вправи козаків, він сказав: «Це справді скажені кіннотники!»

Тоді ж султан дозволив Чайковському взяти собі прапор, що належав гетьманові Петрові Дорошенку (зберігався він у грецькому екуменічному патріархаті в Царгороді). Автентичність його потвердили своїми підписами разом із патріархом дванадцять єпископів та архиєпископів, які входили до Святішого Синоду. Михайло Рибак описує той прапор, який

«символізує збройне єднання християнства з ісламом. Вишивані емблеми на ньому становили комбінацію українських і турецьких державних знаків: трираменного східнього хреста і турецького півмісяця. Прапор складався з двох різнокольорових частин рівнобіжно до себе прикріплених. Це були поля: одне срібне, на якому яснів православний хрест, а на тлі другого, червоного поля, сяяв срібний півмісяць ісламу. Держак прапора закінчувався вгорі золотим православним хрестом, опертим на срібному півмісяці».

За словами історика, від Дорошенка прапор перейшов до Мазепи, далі – до Орлика. Аж потім, перейшовши кількох кошових отаманів, прапор опинився в кошового Гладкого, а далі після битви за Сілістрію знамено зникло з козачих рук і незбагненним чином потрапило туди, де воно зберігалося аж до зустрічі з отаманом Чайкою.

У Туреччині з Чайковським відбулося дві події, які мали значення для всього його подальшого життя. Перша – зустріч із польською аристократкою, вдовою по російському вельможі Корсакову Людвікою Снядецькою. Чайковський чув легенди про їхнє з Юліушем Словацьким кохання. Тепер же – вона вільна. Поряд із ним. Вона була красунею, а Чайковський не був байдужим до жіночої краси. Чайковський був видатною людиною, а Снядецька, як і кожна нерядова жінка, мала інтуїтивне відчуття на видатних чоловіків, і не могла не захопитися ним. Вона не тільки стала його самовідданою референткою, а й допомагала Чайковському, мобілізувавши для цього всі свої широкі зв’язки.

Сучасники згадують, що Снядецька мала не тільки виняткову красу, благородні манери, а й напродив твердий характер. А ще – талант політика. Хоробрий, вольовий, з нападами романтичної гасконади, почасти неврівноважений Чайковський міг у пароксизмі гніву зіпсувати стосунки там, де псувати їх геть невигідно, Снядецька ж – домежно витримана, незворушно тактовна, надарована отим незбагненним жіночим майже рентгенічним баченням людей – була Чайковському в ролі політичного партнера дуже до пари, доповнюючи його всіма тими дорогоцінними якостями. Тому здавалося, що для їхнього альянсу немає неможливого.

Отже, майже виняткова ситуація стосунків чоловіка й жінки: і коханці, і незамінні партнери. В одному з її листів є такі слова: «Тепер я для нього все. Жінка, друг, повірена і нянька». Очевидно, Чайковський почувався щасливим з того, що доля послала йому Снядецьку. Звичайно ж, у нього було немало заздрісників – саме через цю жінку – з-поміж чоловіків, які багато віддали б за те, щоб бути на його місці. Згодом зв’язок із Снядецькою інкримінуватимуть йому його недруги з оточення Чарторийського, виставляючи Чайковського як особу аморальну, що при живій дружині в Парижі волочився за відомою вдовою.

Друга подія – прийняття ісламу. Міхал Чайковський, отаман Чайка, став тепер Мегметом Садиком. Тобто Мегметом Лояльним. Віднині він був османським службовцем у ранзі генерала. Головною причиною переходу католика Чайковського в іслам стало те, що російський уряд категорично вимагав у Туреччини його видати. В Росії насторожено спостерігали за бурхливою діяльністю отамана Чайки. Й почали ультимативно вимагати видати того, хто, на їхню гадку, відчутно ускладнює російсько-турецькі стосунки. Принагідно додавалося, що Чайковський – бунтівник, котрий ще не постав перед судом за участь у польському повстанні. Турецькі закони брали б Чайковського під свій захист, якби він був мусульманином і громадянином Туреччини, а в цьому статусі він беззахисний, бо він тут – чужинець.

Окрім того перехід в іслам розв’язав би матримоніальні колізії Чайковського – католики не мають права на розлучення, а з мусульманина щодо кількох дружин не може бути жодного спиту. Моногамність – не для мусульман. Отже, Чайковський – уже мусульманин, який не підпадає під екстрадицію, та й проблема з Леонідою Габарет у такий спосіб майже перестала існувати. До речі, разом із Чайковським прийняла іслам ціла група його співвітчизників. Скажімо, один із його соратників – Йосиф Бем – став Мурад пашею. Тепер англійський амбасадор в Інстанбулі лорд Рекліфф утратив змогу вимагати на основі постанов Віденського конгресу 1815 року екстрадиції цих поляків.

У Кримську війну Чайковський вступив із прекрасно навченим та озброєним корпусом. Мовою його війська була українська, хоч, окрім українських козаків, там були й російські, а також болгари й дезертири з російської армії. Офіцери – переважно поляки, учасники повстання 1831 року. Неоднораз показав він себе в боях хоробрим і вмілим командиром. Його корпус блискавично взяв Бухарест. Чайковського було призначено його комендантом. Далі козаки здобули Варну, Ібраїлу, Рущук. Чайковський мріяв, що його військо нарешті ввійде в Україну, що стане там сигналом до антиросійського повстання. Відомий історик польської літератури Зигмунт Швейковський писав:

«Чайковський завжди вважав себе поляком, але ідея незалежної Польщі без сумніву була для нього другорядною справою. У його свідомості вона нерозривно пов’язана з ідеєю вільної України, і без неї повністю втрачала для нього привабливість і сенс. Русь Чайковський уявляв собі під владою ідеалізованої Польщі. Влада, проте, обмежувалася польським королем, який був далеким повелителем для України. Провідною ідеєю Чайковського було воскресіння Запорозької Січі, старої козацької України, у тій самій формі й характері, що існували в добу польської незалежності (тобто за старої Речі Посполитої). Він вірив, що стара Україна була втіленням найвищих життєвих ідеалів, тому її воскресіння вважав справою не локального, а радше європейського і навіть світового значення… За цією «святою», за цією «божественною» Україною Чайковський тужив усе своє життя».

Але воєнна програма Франції та Британії передбачала наступ у Криму. Дунайський фронт, де був зі своїми козаками Чайковський, просто згортався. Марними виявилися всі його плани й надії.

Усе, що він робив, пішло прахом. Усе – в порожнечу. Всі його політичні ставки виявилися марними.

І. Лисяк-Рудницький пише, що польські історики «назагал оцінювали плани Чайковського як химеру, як дивну особисту фантазію». Він також далекий од думки вважати його діяльність зразком реальної політики. Та все ж «ті плани, можливо, мали більше підстав, аніж хотіли б визнати попередні дослідники». Історики дискутують: чи реально існувала в тодішній Україні база для того визвольного руху, який сподівався інспірувати своєю появою на чолі козацької дружини Чайковський?

Чимало суперечок викликали згадки в мемуарах Чайковського про те, що буцімто він одержав 1853 року якийсь маніфест нелегального Комітету України і Бесарабії, що був адресований урядові Високої Порти. В тому документі недвозначно йшлося про готовність комітету підтримати турецьку інвазію в Україну та Бесарабію для унезалежнення від Росії. Більшість істориків вважає, що то – містифікація Чайковського, хоча він називав навіть імена людей, котрі підписали маніфест.

І сам І. Лисяк-Рудницький стверджував: ті люди – фікція, їх ніколи не існувало в природі. Однак професор Омелян Пріцак підтвердив реальність декого зі згаданих діячів. Навіть наголосив, що один із них – генерал Дабіжа – мав мазепинську орієнтацію, друкував статті в «Киевской старине». А саме генерал-майор, князь Дабіжа, за словами Чайковського, був головою Комітету України і Бесарабії. Отже, не все тут до кінця з’ясовано. Простір лишається не тільки для гіпотез, а й для емпірики. Можливо, знайдуться ще якісь документи про цей комітет і його епістолярний контакт із султанською канцелярією.

Чайковський одержує звістку з Парижа: померла його офіційна в католицькому шлюбі дружина Леоніда Габарет. Видоросліли його діти від неї. Він має добрі стосунки з усіма. Не зважаючи на те, що екзильне поляцтво звинувачує його в усіх смертних гріхах, вони не відвернулися від нього. Один із синів навіть служив у його козацькому корпусі.

Ситуація Чайковського в польському таборі напружена й хистка. Постійних нападок – за спогадами самого Чайковського – він зазнав за своє послідовне українофільство, а особливо ж за підтримку проекту автономної козацької гетьманської держави України як васала Оттоманської Порти. Це було повернення до тих прав і прерогатив, які надавала Туреччина гетьманам Петрові Дорошенку, Іванові Мазепі, Пилипові Орлику. Якщо конфедерацію гетьманської України й Польщі опоненти Чайковського ще сяк-так приймали і сприймали, то цього – ні. Категорично. Відірвати Україну від Росії не для Польщі, а для того, щоб віддати її під протекторат Порти? Туреччина – сюзерен України? Ніколи, нізащо!

Зрештою, чи не від перших його днів у столиці Туреччини пішли злісні нашепти на нього князеві Чарторийському. Зазнав отаман Чайка і найнеймовірніших наклепів і найбрудніших інсинуацій. Цим завжди нестримно грішить будь-яке політичне середовище, а особливо ж – еміграція, де сам грунт жорсткої конкуренції за лідерство й за «хлібні» місця фаворитів завжди активізує ось такі неблагородні прийоми зведення порахунків. Чайковського навіть мали відстороняти від командування корпусом – стільки непростимих гріхів навішав на нього родич Чарторийського Володислав Замойський.

Добре, що для перевірки всіх звинувачень із «Готелю Лямбер» до Туреччини відрядили доброго приятеля Чайковського Адама Міцкевича, який своїм авторитетом оборонив отамана Чайку. До речі, поет навіть записався до корпусу Чайковського. Його занесли до реєстру журилівської сотні, де командиром був онук отамана Ляха, що протягом тридцяти літ виконував обов’язки тутешнього кошового.

Міцкевичу приписують такі слова, мовлені після аналізу колізії Чайковський – Замойський:

«В 1831 році ми боролися за дотримання конституції, але сьогодні треба боротися за Польщу. Всі поляки повинні бути вояками, а всі русини повинні бути, як за часів Хмельницького, козаками».

Мовляв, це справді втілено в реальність тут, у Туреччині, під орудою Міхала Чайковського.

Після наглої смерті Міцкевича від холери (це сталося в Константинополі) отаман Чайка втратив свого послідовного оборонця. Йому знову отруювали існування тими ж випробуваними способами. А після закінчення Кримської війни, коли в екзильному польському таборі запанувало розчарування, Чайковського почали буквально цькувати.

У цей час він втрачає Людвіку й лишається в життєвій ролі, до якої він не готовий: самотній. Йому – шістдесят два. Його опосідає депресія. Згодом у своїх мемуарах він наводить такі подробиці:

«Князь Адам Чарторийський і гр. Володислав Замойський допрошувалися у французького короля Наполеона III та англійської королеви Вікторії, щоб питання відновлення самостійності Польщі впровадити на тій Паризькій конференції, яка передувала мирному договорові з 1856 року. Але старання їхні були безуспішні…»

Міністром закордонних справ у Наполеона III був поляк Александр Валевський, учасник листопадового повстання 1831 року. Як пише Чайковський, коли до Валевського звернулася польська депутація з тим самим польським питанням, міністр відповів:

«Чайковський зумів корогви польську і козацьку поставити поруч себе проти Росії. Польська аристократія й демократія відреклися тих корогов, а також відреклися Чайковського. Тому він мусив перейняти чисто козацьку назву й прапор. Ваші легіони не брали участі ані в одній битві, спокійно вживаючи в підпіллі гроші коаліції. Натомість Чайковський, якби він зажадав, щоб ми зайнялися козацькою справою на конференціях, мав би до цього більше права, ніж ви, панове! А за ваші дії в тій війні Росія має вас лиш відповідно винагородити. А імператор [Наполеон ІII. – М.С.] уже втомився будити народ, який хоче спати».

Від себе Чайковський додає: ці діячі «польську справу занедбали через уроєний страх перед православ’ям і перед свободою народу!»

Легіон Чайковського було демобілізовано, а його самого вповноважили оберігати з невеликим загоном південні кордони Туреччини. Але така роль його зовсім не цікавила, оскільки він був створений зовсім для іншого. Самотність кинула Чайковського в обійми молодої грекині Терези Теоскольо, яка почала активно намовляти його повернутися в Росію. А тут ще й російський амбасадор у Туреччині Ніколай Ігнатьєв, що часто гостював у Теоскольо, щосили агітував Чайковського: цар амністує його й поверне йому всі маєтки, справа боротьби за польську незалежність, яку він носить у душі, – безнадійна. Амбасадорові було принципово важливим умовити Чайковського – за ним додому могли потягтися й інші зневірені й розчаровані поляки.

Чайковський виразно бачив, що найближчими десятиліттями в Європі неможлива потужна антиросійська коаліція. В Європі починала домінувати Німеччина, посилена альянсом із Росією. Як стверджує Лисяк-Рудницький, Чайковський завжди мав антинімецькі настрої. В Німеччині він убачав тотальну тевтонську загрозу слов’янству. Надії на оборону слов’янства від тевтонської інвазії Чайковський пов’язував із Росією. Цим також продиктована його переоцінка цінностей. Він згоден просити помилування в Олександра II. Ось такий несподіваний поворот.

Чайковському – шістдесят шість. Разом із Терезою він прибув до Києва. Але тутешні поляки ігнорують його й підкреслено дистанціюються від нього. Він пише мемуари. 1877 року розпочинається нова турецько-російська війна. З Туреччини приходить наказ повернутися на військову службу. Він відмовляється. Його позбавляють статусу високооплачуваного військового пенсіонера. Але він не бідує. Йому надано фінансову підтримку від імператора Олександра II. Теоскольо народжує йому доньку. Хрещеним батьком через свого представника став російський імператор. Хрестили дитину, звичайно, в православнім обряді. Мусульманин Садик паша перейшов у православ’я. І це був ще один його непростимий гріх перед співвітчизниками.

Життя чоловіка похилого віку з молодою дружиною – це щоразу аж надто специфічна тема й закручений сюжет із багатьма невідомими. Мав перейти через нього й Чайковський. Він ще тримався, доки поряд із ним був його відданий ад’ютант Морозович. Але коли того не стало, Чайковський відчув: у нього вже немає сил жити далі. І він наклав на себе руки.

За свідченнями сучасників, то були величні похорони.

Але в останню дорогу його не проводжав жодний поляк. Сьогодні в це важко повірити, але це – факт.

Мов археолог, що бережно збирає матеріальні сліди далекого минулого, складає докупи факти цього вулканічного життя письменник Іван Корсак. З реставраторською обережністю відновлює духовний образ Чайковського і канву його життя. Дає свою логічно обгрунтовану версію подій та вчинків свого героя. Пропонує читачеві разом із автором осмислювати все, що робив, думав і казав його герой.

Його Чайковський переконує читачів у своїй достеменності – від його фізичної подоби й до думок, почуттів та настроїв. Автор роману зумів також лаконічними, але місткими мазками змалювати широкий історичний контекст. І саме завдяки тому герой постає не в історико-політичному вакуумі, а в живих зв’язках зі своїм часом, у напрузі характерних для епохи і його вдачі конфліктів.

Одне слово, портрет «уписано» в широку панораму. Автор гармонійно врівноважує загальне й індивідуально-конкретне. Маємо всі підстави для твердження: Іван Корсак написав справді важливий і художньо повноцінний історичний твір.

Роман про беззаперечно видатну людину з польської та української історії.

Про поляка з українською групою крові.

Стаття опублікована дя післямова до видання: Корсак Іван Отаман Чайка : іст. роман. – К.: Ярославів Вал, 2010 р.