«Я хочу, щоб була Україна...»

Михайло Слабошпицький

В’ячеслав Липинський у нашій історії й у романі Івана Корсака

«Моє українство – це українство моєї верстви, яким я хочу врятувати цю верству од загибелі і зробити її потрібною для нашої землі, для нашого народу».

В. Липинський у листі до О. Назарука

«Я єсть кость од кости і кров від крови польської шляхти, що на Україні живе і єсть українська в тисячу разів більше, ніж ці, що себе за репрезентантів народу у нас на Наддніпрянщині вважають».

В. Липинський

Доводиться почати з преамбули.

Як відомо, книги мають свою передісторію.

Поінколи вона має епічно розгорнуті в часі й у просторі сюжети. Незрідка в ній фігурує чимало людей, хоча найголовнішою дійовою особою і творцем, ясна річ, полишається автор, який силою своєї уяви й таланту воскресив, бува, навіть із непам’яті тих, хто топтав ряст задовго до нашої появи на цьому світі, хто мав високі благородні поривання і кого вела в житті висока місія, продиктована чи не самими небесами.

Коли я думаю про В’ячеслава Липинського, то уявляється: так, його мали викреслити з нашої історії, заборонити навіть право на безневинну згадку його імені, щоб аніякого відлуння те ім’я не викликало аніде в українському світі.

Понад півтора десятиліття тому стояв я на сільському цвинтарі в Затурцях перед символічною могилою В’ячеслава Липинського. Літній чоловік із тутешніх розповідав: тут був польський цвинтар (усі могили зрівняли з землею радянські бульдозери), на якому знайшли свій останній притулок Липинські, а побіля них – і він, В’ячеслав Казимирович, який вирізнився з-поміж усієї родини, рішуче й безкомпромісно ставши на позиції людності цієї землі, де він народився.

Недоречно й некоректно вимірювати, кого більше було в ньому – поляка чи українця – зате дуже доречно і правомірно стверджувати: Україна мала в його особі великого патріота. Одного з найвидатніших своїх синів на все пекельне XX століття. Говорячи про Липинського, важко уникнути цього пафосу. Бо й та епоха, в якій він прагнув повернути сам наш історичний розвиток, була охоплена інфернальними вогнями.

Бо в ній були великі злети національного духу й високі подвиги, про які виразно можна сказати тільки високими словами. Були підлі зради, про які можна говорити лише чорнослівними інвективами. Була політична короткозорість індивідів, що претендували на роль національних пророків і вождів, була дитяча наївність доморощених квазіполітиків, яким належалося б хіба що грати в доміно. Була темна затуркана маса, що навіть жодного уявлення не мала про те, як і ким себе ідентифікувати. І був буреломний ентузіазм українських пасіонаріїв, які невідомо де й узялися в похмурі часи безнаціональної темряви та давлючої безнадії національної справи на нашій сторозтерзаній землі.

Того ж дня я стояв перед руїнами маєтку Липинських. Розповідали: ще в недавні часи тут був – уявімо собі! – племгосп. Тут ревіли бугаї, лунали матюки, свистіли батоги, каркало гайвороння, надовкіл розпросторювалися плантації буйних бур’янів і пил забуття спадав на цю благословенну місцину.

Хто міг тоді повірити, що тут, у цьому домі зі стін дивилися полотна видатних майстрів живопису. Що тут була унікальна бібліотека, в яку книги примандровували і з Парижа, і з Рима, і з Варшави, і з Петербурга. І зацне товариство збиралося сюди не тільки для забав, на яких лунали полонези, мазурки й краков’яки, а й велися пристрасні дискусії про те, як жити далі на цій землі, як вибудовувати стосунки з аборигенним населенням, бо ж минуле цих стосунків – умістило стільки крові й вогню. До честі Липинських, вони прагнули вибудовувати свої стосунки з українськими селянами на порозумінні, постійно шукали в них компромісів і злагіднення. Тому змальовувати їх у нашій історії належиться не тими однозначно темними барвами, на які заслужили завогнені ненавистю до українців деякі шляхтичі-дідичі, що мали українців тільки за дурне бидло.

І цей рід дав Україні винятково шляхетного, безмежно відданого не просто адвоката України, а одного з найбільших українських патріотів. Прекрасний і, здається, незбагненний парадокс: народ, із яким українці мають таке драматичне кількасотлітнє протистояння, підносить нам такий дар.

І думалося тоді: хто про все це розкаже?! Хто запропонує нам задуматися над цією загадкою? Хто змалює надії, поривання, розчарування і всю невимовну життєву драму В’ячеслава Липинського?

І ось – можемо порадіти! – є така книжка. Маємо всі підстави для читацької втіхи: в нас нарешті написано роман про В’ячеслава Липинського. Ще раз успішно подолано наші лінощі в освоєнні постатей та подій із спільної національної історії.

Важко навіть охопити духовним зором усе, що звершила у сфері думки ця дивовижна людина за сорок дев’ять років, відведених їй долею для перебування на землі. Політика, історіософія, соціологія, публіцистика – у кожній з них зроблено на окрему біографію, на ціле велике, сповнене невсипущою працею життя. І лише нині приходять до нас скарби її думки. Ми тільки відкриваємо для себе материк В’ячеслава Липинського.

На жаль, ще не настав той час, коли, говорячи про Липинського, вже не треба буде розповідати його біографію; тому зупинюся коротко на тому, як складалося і між якими берегами текло життя цього інтелектуала з воістину вулканічним темпераментом. Чоловіка, який вписав себе золотими літерами в історію України першої третини XX століття.

Походить він із відомого польського дворянського роду (з’явився на світ 5 квітня 1882 року в селі Затурцях на Волині). Відомо, що Липинські у XVIII столітті переселилися туди з Мазовії. Очевидно, йому судилася традиційна доля шляхтича-дідича польських осадників на волинських кресах. Липинським одразу пощастило тут успішно загосподарити. Родина була заможною, культурною та освіченою. Як уже згадувалося, характерно, що в стосунках Липинських із українськими селянами не виникали ті напружено драматичні сюжети, якими рясніють сторінки історії польсько-українських стосунків на Волині.

До речі, в той час у польському середовищі відбувалися цікаві процеси, відгомін яких пролунає в публіцистиці В’ячеслава Липинського. Немало української старшини в різні часи стало польською шляхтою, відгородившися від свого народу перефарбованими титулами й перейшовши в іншу конфесію. Дехто повертався до нього у вирішальні моменти української історії, як, скажімо, полковник Михайло Кричевський, що став одним із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького у його повстанні проти польського панування на українській землі, чи аріянець Юрій Немирич, однодумець і порадник Івана Виговського, ідейний натхненник Гадяцької унії й концепції Великого Князівства Руського (їм обом Липинський присвятив глибокі історичні розвідки); повернулися до нього і київські «громадівці» Володимир Антонович, Кость Михальчук, Тадей Рильський, Павлин Свєнціцький, яких шовіністи російської й польської мастей презирливо називали «хлопоманами»; вони вертали до свого первокореня, прагнучи повести за собою і багатьох інших.

Ще навчаючись у київській гімназії, Липинський увійшов у середовище національно свідомої української молоді і відтоді назавжди відчув себе українцем польського походження. Ще в гімназії, не пориваючи жодних зв’язків із польським середовищем, він почав агітацію серед молоді сполонізованої української шляхти для повернення її до українського кореня. 1909 року відбувся нелегальний з’їзд «українців польської культури», на якому Липинський виступив з головною доповіддю, що мала назву «Наше становище на Русі-Україні». Цей період біографії Липинського з глибоким аналізом мотиваційних моментів поглиблення його україноцентризму вичерпно проаналізував Іван Лисяк-Рудницький.

Заклики Липинського до поляків України не мали великого успіху. За ним пішли тільки одиниці. Він був безмежно сприкрений тим, що не зміг навернути в свою українську віру рідних братів і дружину, яка виховала їхню доньку полькою без виразної української лояльності. В сім’ї запанувало холодне відчуження. Липинський, по суті, лишився глибоко самотнім поміж своїх єдинокровців. Так розкололася і родина польських графів Шептицьких, у якій один із синів пішов в українство і став ієрархом Української греко-католицької церкви митрополитом Андреєм, а другий – генералом Війська Польського. Але у владики Андрея збереглися ніжні стосунки з любою і люблячою матір’ю. Липинський же став остаточно чужим серед своїх і – дуже часто – чужим поміж тих, кого назвав своїми. Цей мотив виразно звучить у романі Івана Корсака.

До речі, через кількадесят літ далекоглядний Андрей Шептицький, підсумовуючи політичну й історіософську діяльність Липинського (маючи передовсім на увазі «Листи до братів-хліборобів»), писав:

«Ваше діло отстоїться, хоч справа, для якої Ви працювали ціле життя, може, далека від тріумфу – але Ви научили наших земляків правильно думати в політиці, очевидно не всіх, але многих з них, а поволі здорова політична гадка буде розширятися – як той Квас Євангелія, що заквашує три міри Муки. Тому не беріть до серця хамства українців деяких, а хоч би многих – Ваша гадка лишиться ясною нашій історії».

Він здобув блискучу освіту – студіював історію та агрономію в університетах Женеви й Кракова. Перші праці свої написав польською мовою, оскільки звертався передовсім до тих спольщених українців, чиї предки разом із Хмельницьким і Виговським боролися за самостійну Україну.

«Ми повинні, – звертався до них Липинський, – означити своє становище до українського народу, що пробуджується, бо пам’ятаймо, що «розкуються незабаром заковані люде», що коли не сьогодні, то завтра вони питатимуть нас про наші діла. І спитають нас тоді: ви, що посіли такий великий шмат землі, ви, що жили цілі віки нашою працею і потом, що ви зробили для нас і для сієї нашої матері-землі? Що ж ми їм на се відповімо? Що скажемо їм, коли вони заглянуть до історії своїх культурних інституцій, своїх «Просвіт», своїх видавництв, своїх наукових товариств і коли добачуть, що нема там шляхетських назвищ; коли побачать, що ті, котрі колись не хотіли дати землю селянинові, говорячи, що йому тільки «культура» потрібна, самі потім, задержавши землю в своїм посіданню, не дали зломаного шага для піднесення сієї культури!..»

Ці звернення таки мали помірний успіх – вже згадуваний з’їзд громадян України польської культури (так вони себе називали) прийняв ухвалу: підтримувати український національний рух й допомагати просвіті народу. Липинський розраховував на більше, однак мав усі підстави для оптимізму: початок є, і початок обнадійливий.

Під час поїздок за кордон Липинський чимало спілкується з українською політичною еміграцією й схиляє її до необхідності створити організацію, метою якої стане боротьба за самостійну Україну. Так народився «Союз визволення України», чиїм ідеологом, конструктором та духовним батьком був В’ячеслав Липинський. Це дуже важливий момент, про який ми або забуваємо, або й узагалі не знаємо:

«Липинський був переконаним самостійником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства, особливо на Наддніпрянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних стосунків, помітне за тих років, може довести до війни, він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути використана для української самостійницької акції» (І. Лисяк-Рудницький).

Перша світова війна одягла його у військовий мундир (така повинність резервового офіцера кінноти). Був на прусському фронті, де під час розгрому російської армії Гінденбургом у мазурських озерах тяжко застудився й захворів на сухоти, які точили його впродовж усього життя. Опинившися в резервній кавалерійській частині у Полтаві, 1917 року формує з неї українську бойову одиницю, але Військовий Генеральний Секретаріат у Києві «тої частини не затвердив і дозволу на формування цілого кінного полку з неї не дав: боявся того, що Липинський «з панів», і того, що він «самостійник» (М. Забаревський. «В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу». Аугсбург, 1946, с. 12).

Не було в нього порозуміння з урядовцями Центральної Ради, оскільки для соціал-демократів він теж лишався «паном» і «поляком». Міг одержати шанс брати участь у політичному житті, записавшися до національних меншин (бувають же такі парадокси в історії!), але робити це вважав нижчим за свою гідність.

Навесні 1918 року, коли на чолі Української держави став гетьман Павло Скоропадський, В’ячеслав Липинський призначений послом України до Відня, де він, за спогадами сучасників, виявив високий дипломатичний хист. Але недовго судилося йому перебувати на цьому посту. З тяжким серцем спостерігаючи партійні конфлікти й отаманську міжусобицю в Директорії, зрозумів: іде велика руйнівна робота, успіху справі України вона не принесе. Його терпіння скінчилося, коли він, приголомшений, почув про розстріл отамана Болбочана. Він подає влітку 1919-го у відставку.

Через рік разом із однодумцями засновує «Український Союз Хліборобів-Державників». Його програмова теза: «Лад і порядок в правовій, суверенній, незалежній національній Українській Державі, збудованій на основі міжкласового порозуміння хліборобів і робітників на українській етнічній території». У збірнику «Союзу» «Хліборобська Україна» публікує свої головні праці й серед них – славнозвісні «Листи до братів-хліборобів», у яких пише про гіркі уроки української історії й можливі шляхи сконсолідування нації для створення власної держави. На його переконання, речниками визвольного руху мають бути не лише, як це традиційно ведеться, інтелігенти, а передовсім організатори хліборобства, індустрії, військовики.

Автор книги не раз кидає на адресу своїх земляків різкі, а то й нищівні слова, дошкульно говорить про політичну нездалість, про недержавність нашого громадянства. Його гнів викликаний любов’ю до України і жалем до українців, які ніяк не хочуть учитися на уроках історії. Липинський сам зізнавався:

«…викликані великим болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної національної недуги, оці мої «Листи» не єсть матеріалом ані для виборчої агітації, ані потішаючою і заспокоюючою лектурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони призначені для тих, сильних своїм хотінням України, своєю вірою, волею та інтелігентністю, активних українських людей, які в момент сучасної страшної національної руїни мусять пізнати хворобу своєї нації. Пізнати – не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворобу побороти і з збільшеним досвідом та умінням далі велике українське діло робити».

Різко висловлювався він і про тодішній варіант української демократії з представників УНР, де домінували соціалісти, і про руїнницькі інстинкти охлократії (виразно бачив її панування в російській історії). Дав Липинський і чітке визначення інтернаціонального революційного соціалізму й диктатури пролетаріату, позначених неприхованим прагненням забезпечити безмежне панування касти, яка жодною мірою не належить до продукуючого пролетаріату, зате прагне розпоряджатися соціалізованою продукцією. Це, по суті, лише диктатура інтелігентських вождів політичних партій. І що темніша нація, що лінивіша вона, то більше вірить у чудодійність партійних «соціальних програм», як у здатність ворожбитів закликати на поле великий врожай. Цим пояснює він тодішній великий успіх есерівщини серед російських мас.

Аналізуючи наші біди й непорозуміння, Липинський часто здійснює розлогі екскурси в політичну історію Англії, Франції, Росії, Польщі та інших країн, знаходячи спільне й відмінне в їхніх державних організмах, пояснюючи причини і наслідки історичних перипетій, що випадали на їхню долю. Це блискучі сторінки філософії історії, що збагачують нас розумінням закономірностей поступу чи регресу суспільства.

У 1921 році у віденській українській газеті «Воля» з’явилася стаття Євгена Чикаленка «Де вихід?», в якій автор вважав, що єдиним порятунком для позбавлених державної дисципліни й несконсолідованих українців може бути запрошення якогось чужоземного принца, «варяга» (натяк на «варязьку» легенду державності Русі) з його військовою гвардією і цілим державним апаратом (Чикаленко теж був прибічником монархії). У відповідь на цю статтю Липинський написав цілий трактат під назвою «Покликання «Варягів» чи організація хліборобів?», де наголосив, що новітня «варязька» теорія – це вияв розпуки й зневіри, це філософія слабких. Якщо українці самі не схочуть і не зможуть побудувати свою державу, то ніякі варяги їм не допоможуть. Порятунок наш – тільки в наших руках. Ніхто з чужинців ніколи нікому не будував державу. Хіба що – безправний і слухняний васалітет.

Липинський упродовж усього життя виношував задум написання фундаментальної «Історії України», але не встиг цього зробити. За його словами, під час пожежі в його домі на Уманщині, коли було вбито його приятеля і хранителя дому Левка Зануду, згорів конспект цієї праці й матеріали для неї. Він устиг написати дослідження ключових, справді переломних етапів нашої історії, що й дало підстави називати його «істориком переломних діб» та, за висловом Тетяни Лютої, «дослідником метаморфоз українських аристократичних верств».

Є історики-апологети, одописці, є відверті спекулянти, котрі інтерпретують факти минулого під таким кутом зору, що вони мають легітимізувати буцімто логічністю подій теперішнє. Липинський, звичайно, – зовсім інший тип історика. Почавши як учень Грушевського, він остаточно сформувався головно під впливом французьких авторів Жоржа Сореля, Гюстава Лебона, Шарля Морраса. Він був далекий од наміру сліпо ступати в їхні сліди. Ознайомлення не тільки з їхніми доктринами, а й очитаність соціологічного й політичного характеру чи не всіх західноєвропейських мислителів та добре знання подробиць, умов існування, надій і сподівань української людності, сформували в ньому справді оригінального мислителя, що освітлює аналітичним поглядом кожен факт зусібіч.

Скажімо, пишучи про події, що одержали назву так званої Переяславської ради, він наголошує, що в ході визвольної війни українського народу було створено власну державу, яка не вистояла передовсім через те, що нова аристократія, яка складалася зі шляхетських та козацьких елементів, не витворила в собі державоцентричності й не мала поваги до державної влади, яку уособлював гетьман зі своїм урядом.

«Приняття протекції «восточного царя» і розрив із західною Річпосполитою йшли у парі з узахідненням і европеїзацією козаччини. Переяславська умова прийшла тоді, коли Україна вже перейняла і у своїх власних формах закріпила, як поняття, так і уклад західного, хліборобського, осілого життя, вироблені в попередніх віках під впливом західної європейської цивілізації. Але одночасно Умова в Переяславі була союзом України з Москвою, зверненим проти Польщі. Вона, захищаючи Україну перед натиском польським, одночасно відривала її від Заходу і ставила в залежність від Сходу…» – пише він в «Україні на переломі».

Дехто на еміграції висловлював наївну віру в еволюцію більшовизму, що може згодом створити в Україні національну державу (інший бік «варязької» теорії). На це Липинський відповів так:

«Державна комуністична влада в Україні не єсть територіяльно українська, її центри, її мозок знаходяться поза межами України. На Україні влада спочиває в руках кочовничих, з Україною органічно не зв’язаних елементів, які сьогодні правлять Україною, а завтра Бухарою чи якимсь приамурським краєм. Тому ця влада не має ніяких даних – поза одною мовою, потрібною їй в цілях пропаганди – приймати органічні, місцеві, національні ознаки».

Він уже тоді розпізнав тих «господарів» нашої землі, в яких «адрес – не дом и не улица», в яких «адрес – Советский Союз»,– приблудних наїзників, безжальних до колоніального коня.

Його життєві сили знищувалися сухотами, він згасав, але працював і працював, бо мусив устигнути багато. Ще створив у 1930 році нову політичну організацію «Братство українських класократів-монархістів», а через рік у санаторії Віннервальд поблизу Відня Липинський помер. Поховали його в родинному маєтку в Затурцях.

Він чимало писав про релігію. З цих творів видно, що Липинський однаково негативно ставився і до цезаропапізму – намагань підпорядкувати церкву політичній владі, і до клерикалізму – прагнення духовенства ввійти у вищі структури політичної ієрархії суспільства. Він закликав до злагоди й співпраці церкви й держави, які не повинні підміняти одна одну, закликав до конфесійного миру – запоруки нормального релігійного життя (як актуально це для вас сьогодні!). Підсумком роздумів на всі ті теми й стала його дуже важлива й для сьогодні книга «Релігія і церква в історії України». Її пафос спрямований на те, що всі конфесії мають толерувати одна одну й не антагонізувати людей у суспільстві.

Історика Липинського цікавило передовсім XVII століття в Україні, зокрема, козацька революція і все з нею пов’язане. Він добре знав і польський, і російський варіанти прочитання тогочасної української історії. Перший трактував події Хмельниччини як бунт охлосу, як політичну деструкцію. Другий – як порив українських православних до російських єдиновірців, до «братнього» альянсу України з Московією, в якому Україні відводилася роль безправної колонії. Був ще й третій варіант інтерпретації тогочасних подій, що належав українській народницькій історіографії; це – «стихійне змагання селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного устрою».

Липинський бачив у Хмельниччині величний будівничий пафос державотворення. Козацьке ядро притягло до себе людність усіх без винятку станів тогочасної України, що поєднали зусилля під прапором визвольної війни. «З особливою увагою досліджував Липинський перетворення гетьманського уряду з суто військової установи на територіяльну владу монархічного характеру, з виразним нахилом до спадковості,– пише вже згадуваний І. Лисяк-Рудницький. – Проте гетьманська влада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не була деспотичною: її обмежували права й вольності лицарського козацького стану, який колективно брав участь в управлінні державою і члени якого користувалися особистою свободою; також міста мали своє самоврядування, а церква та духовний стан займали в державі забезпечену незалежну позицію.

Таким чином, суспільно-політичний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східного деспотизму, де все населення від верхів до низів уважалося за рабів царя». (До речі, ота піраміда рабства в Росії пізніше так вразила французького рояліста маркіза Астольфа де Кюстіна, що він у своїй книзі «Росія в 1839 році» написав: «Російський народ – нація німих… Усе тут є, не вистачає лише свободи, тобто життя»). Реалізацію марксистського закрою соціалізму в Росії Липинський назвав «трагічною життєвою карикатурою». А всі ці більшовицькі терміни «соціалізм» і «комунізм», що ними вони морочили голови народам імперії, за Липинським, – демагогічні словеса, які мають дуже віддалений стосунок до реальності, яка в стократ складніша за всі ці примітивні формули для простаків.

Липинський пише про повнокровність, повносилість життя в народних низах, про благотворний процес освячення визвольних змагань авторитетом церкви, про повернення до свого повсталого народу, здавалося б, безнадійно, назавжди спольщеної української шляхти, яка, побачивши величну перспективу державотворення, ставала і теоретиками, й практиками тієї важливої і важкої справи. Липинський постійно наголошує, що Хмельницький перемагав саме завдяки підтримці людності:

«…удалось Великому Гетьману перш за все тому, що він для здійснення своїх власних цілей і визволення української нації й будови української держави – зумів зорганізувати коло себе не агентів, а Богунів, Нечаїв, Виговських, Кричевських, Ждановичів, Креховецьких, Стеткевичів, Тукальських, зумів витворити з найкращих людей України аристократичний клас, який жертвою крови й життя себе з існуванням держави української зв’язав».

Важливо, що Хмельницький одразу ж зорієнтувався: не напівкочові добичники й гультіпаки, що підтримували кожен бунт (а потім здебільшого видавали ворогу своїх ватажків),– його спільники й помічники, бо це елемент ненадійний (те з жорстокою переконливістю потвердили різні етапи нашої історії), елемент, часто позбавлений державницького мислення, бо люмпени – прошарок завжди найменш національний, вони, як правило, доволі неохоче впускають у своє серце великі й благородні ідеї на взірець боротьби не за власне благо, а за створення рідної держави.

«Велич і геніальність Хмельницького була в тім, що він зумів з тим стихийним економічним процесом, з живою хліборобською «городовою» Україною, а не із засудженим, на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику й будову держави української зв’язати,– пише Липинський. – Збудована Хмельницьким Хліборобська Гетьманщина, хоч і обкарнана його недотепними наслідниками і здавлена ланцюгами московської держави, буде ще сотню літ пізніше крок за кроком, степ для плуга й для культури здобуваючи, уходницьку нехліборобську Січ Запорожську витісняти, аж поки не зруйнує її разом і одночасно з кочовою татарською ордою.

І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею і цілої України – ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів (підкреслення В. Липинського. – М. С.), передадуть потім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніщі «руїнники» українські його велику ідею на європеїзацію й на будівництво Петровської російської держави віддадуть, а свою власну національну справу, всупереч бажанням Великого Богдана, зв’яжуть з прекрасним, романтичним, але засудженим на смерть низовим Запоріжжям, зв’яжуть із гайдамацьким руїнництвом і всяким антидержавним, анархічним, антикультурним і безпутнім бунтарством…»

Виразний соціологічний аналіз фактів минулого, концептуальне їх осмислення, глибоко емоційний і справді артистичний стиль викладу думок – усе це В’ячеслав Липинський, який, бувши в історії, по суті, аматором, народив цілу плеяду істориків, що їх називають його духовними учнями (Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, Василь Кучабський, Степан Томашівський, Олександр Оглоблин, Микола Василенко, Лев Окіншевич). За визначенням І. Лисяка-Рудницького, Липинський був антиподом Михайла Грушевського. Попри те, що Грушевський – і старший віком, і розпочав свою наукову діяльність раніше, і пережив Липинського, останні томи «Історії України-Руси» позначені слідами впливів Липинського і полемікою з ним. Михайло Грушевський вважав Липинського надзвичайно авторитетним опонентом; Липинський і притягав його, і відштовхував. Ця полеміка була науково плідна, бо вона збагачувала думку Грушевського новими вимірами.

На переконання І. Лисяка-Рудницького, «за останні сто років Україна дала двох великих політичних мислителів – Драгоманова та Липинського. Вони уособлюють два різні полюси української думки – лівий і правий, соціал-демократичннй і консервативний». Але нам ще належиться по-справжньому відкрити для себе й зрозуміти Липинського.

Зусиллями Ярослава Пеленського, невтомного популяризатора, біографа й дослідника Липинського, в Україні з’явилася друком основна його праця, власне, політичний заповіт мислителя – «Листи до братів-хліборобів». У передмові до неї Я. Пеленський наголошує, що твір цей

«не можна вважати виключно теоретичним твором в академічному сенсі. Його зміст, включно з полемічною передмовою, має актуальне значення й сьогодні, зокрема – у зв’язку із сучасним будівництвом української держави. Усі найважливіші питання, порушені в творі, як, наприклад, побудова української національної держави, аналіз політичних систем і політичної культури, функціонування еліт, їх кругообігу та переходу колишніх еліт у нові державні структури, концепція громадянства не на етнічно-культурному, а на територіально-політичному принципі, співвідношення між державою, суспільством і громадянином та між корінним народом і національними меншостями, у сфері економічній – справа приватної власності, зокрема, земельної як підстави цивілізаційного та культурного розвитку держави і суспільства, організація аграрної системи тощо, яскраво віддзеркалюють сучасні проблеми українського державного будівництва».

Ця книга писалася в умовах кипіння політичних пристрастей, вихорі подій, під гул канонади (перші дві частини «Листів до братів-хліборобів» створено в 1919–1920 роках); на словах про українську революцію лежить вогненний відблиск цієї революції. Вже робота над третьою частиною дала змогу авторові дистанціюватися від подій, заспокоїтися після тяжких розчарувань і конфліктів із тими, кого вважав послідовними однодумцями. Згодом спокійніше (хоч слово це не дуже пасує, коли говорити про вулканічний темперамент автора) писалася четверта частина «Листів…». Тут – квінтесенція ідей В’ячеслава Липинського, найпослідовніше і найгрунтовніше вираження його політичної філософії.

Липинський пристрасно обстоює принципово важливу тезу про плюралістичність майбутньої української держави. Здавалося б, а як же інакше? Адже це саме собою зрозуміло. Принаймні, так думаємо ми сьогодні, вже на другому десятилітті існування української держави, яка, щоправда, ще не може похвалитися виробленим плюралістичним устроєм. Однак це мало справді принципово важливе, радикально важливе значення.

Народницька історіографія любила потрактовувати народ, саме українське суспільство як однорідність, як більш-менш одноманітну соціальну масу і принципово не помічала того, що виходило поза межі цієї однорідності й одноманітності. Все те, за словами І. Лисяка-Рудницького, народники гнівно засуджували як «паразитичне, морально зіпсоване й неукраїнське своєю суттю.

Народницькі історики, від Костомарова до Грушевського, вихваляли стихійні селянські бунти, але з підозрою ставилися до державотворчих зусиль українських еліт. У міжвоєнну добу серед українців поза межами СРСР ідеологію народництва великою мірою витіснила ідеологія інтегрального націоналізму. Націоналізм під багатьма оглядами був реакцією на народництво та його антитезою. Але політична філософія інтегрального націоналізму також була моністичною і принаймні в цьому сенсі продовжувала народницьку традицію. Вона лише замінила поняття нездиференційованого «народу» поняттям монолітної «нації». І народництво, й інтегральний націоналізм дотримувалися концепції однорідного суспільства, не допускаючи різноманітності соціальних верств і політичних напрямів.

На думку Липинського, самостійна українська держава матиме політично зрілу націю, яку утворюватимуть усі, хто населяє Україну, незалежно від етнічного походження; він вірив у силу «територіального», «географічного» патріотизму, коли всі почуватимуться дітьми України й усі добровільно візьмуть на себе відповідальність за неї. Липинський багато роздумував над проблемою легітимності влади у майбутній українській державі, виразно бачив, що саме відсутність монархічного елементу в Гетьманщині дуже послаблювала державу, почасти вносячи хаос і випадковість у діяльність верхніх ешелонів влади.

На його гадку, невдача Богдана Хмельницького у спробі зробити гетьманство спадковим негативно вплинула й на долю козацької держави. Таким шляхом Липинський ішов до ідеї монархічного ладу у формі спадкового гетьманату, вбачаючи в цьому єдино ефективний політичний варіант майбутнього України. Це не мала бути абсолютистсько-монархічна держава на взір царської Росії, де безперешкодно владарював деспотизм; Липинський бачив перед собою взірець Англії – конституційної монархії.

У тій же «Релігії і церкви в історії України» він – і це так характерно для нього – переводить розмову на тему держави, яка є для нього єдино природною формою існування народу, гарантом збереження нації від жорстоких сил політичної ентропії:

«Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і знаю, що як не буде України, як не буде нашої Української держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїй землі по-людськи жити. Але я не вірю, щоб Україну можна було створити голосами плебісциту. Не вірю, щоб держава наша постала шляхом демократичним – «шляхом свобідного виявлення волі більшості», – а не так, як поставали всі держави: шляхом завоювання чи відвоювання, при якому Українська держава, як всяка держава, може бути створена для «народа», для більшості організованим, розумним і витривалим хотінням та зусиллям меншості».

За Липинським, найвищими носіями державотворчих якостей є «войовники» (мілітарні сили) й «продуценти» (економічні). Інтелігенції ж він відводив другорядно допоміжну роль – сил, що формують ідеї в суспільстві.

Дотримуючись Арістотелевого принципу, він поділяв держави на три типи: класократія, демократія, охлократія. Класократія – це відносна рівновага між владою та свободою. Демократія – порушення рівноваги між владою і свободою. Охлократія – цілковите домінування непродуцентів із придушенням свободи. За його словами, більшовики витворили хрестоматійний зразок охлократичної держави. І ніяких змін там не буде доти, «доки одна частина пануючих більшовиків не збунтується проти другої і не почне вимагати свободи «конституції». Одне слово, народ уярмлено під високими гаслами свободи, різності й братерства цього народу; а зроблено це для блага більшовицьких «панів».

Він енергійно підтримував Павла Скоропадського, бачив у ньому законного правителя України, вважаючи, що в народі ще жива пам’ять про устрій української козацької держави й про місце в ній гетьмана. До того ж, Скоропадський був спадкоємцем того роду, який у XVIII столітті дав Україні гетьмана. У цій подробиці Липинський убачав перший крок до легітимності влади. Потім настало тяжке розчарування, переоцінка цінностей. І не тільки тому, що виник конфлікт із Павлом Скоропадським, хоча все почалося, очевидно, саме з нього. Як свідчать біографи, в останніх своїх листах Липинський схилявся до того, що політичний лад майбутньої української держави мають визначати установчі збори,– хоча загалом ідея спадкового гетьманату лишалася йому дорогою.

Як уже згадувалося, Липинський належав до ідеального типу людей, що їх пойменовують лицарями без страху й докору. Сучасники згадують не тільки його незалежний та безстрашний інтелект, подвижницьке служіння ідеї, колосальну вимогливість до себе й до інших. А з роками в нього надзвичайно посилився моральний риторизм – Липинський вимагав від своїх соратників беззастережної етичної чистоти. Але люди – хоч яким вони ідеям служили б – завжди лишаються людьми, в яких чесноти сусідять з античеснотами.

І сам гетьман, як політичний продукт російського виховання, взорувався не так на поради Липинського, який прагнув створити з нього справді цивілізованого європейського монарха, а не бліду копію з кунсткамери російського царського двору, гетьман взорувався на російські моделі. Щедро надарований амбіціями та шанолюбством Скоропадський дратувався такою опікою Липинського. А це до всього гетьманове оточення, де (як це завжди буває при політичних вождях) юрмилися всякі авантурники й пройдисвіти, які активно інспірували конфлікти з вразливим Липинським. Дехто з них навіть договорився до того, що в Липинського, мовляв, не просто до ненормальних розмірів розбуяло честолюбство, а й навіть прогресує божевілля. Одне слово, вічний сюжет, одвічне протистояння великого і ницої посередності, яка неодмінно вбиває те, що вивищується над нею…

Михайло Горинь звернув увагу на такі – повчальні для нас перед лицем історії – моменти з епістолярії Липинського та його сучасників. У листі Липинського до Бориса Матюшенка говориться:

«Для мене ти був і єсть Борис Матюшенко, демократ, ідеаліст, чесна людина, а найважніше – мій приятель. Україна демократична – це фікція. Але тебе я боронив і буду боронити».

Матюшенко відповів Липинському:

«Краще не торкатися пояснення того будь-що-будь парадоксального явища, яким є наша дружба (міцна – я вірю), дружба монархіста з демократом, соціалістом. Мабуть, краще не розбирати різниці наших світоглядів, вони були і залишаться, а брати те, що є позитивне, а цим є, на мою думку, взаємне признання людської чесности і великої любови до нашої батьківщини».

Зайве й казати про те, як актуально звучить це сьогодні, коли з’явилося стільки проблем і суперечностей у міжпартійних взаєминах національно-демократичних сил в Україні, коли вони з таким садистським натхненням пожирають одне одного, ставши надійними спільниками ворогів України.

А ось – іще глибоко повчальний момент із листа Василя Стефаника до Липинського:

«Ех, якби Ваші предки, шляхта, не покинули черні і держалися, як Великий Гетьман, української землі та надавали їй порядок, то тоді мені б не приходилося мати Вас за найбільш трагічну особу наших істориків. Всі ліві і ліві, а Ви за триста років появилися праві, один. Не вірю в Вашу концепцію, але благословляю Вас, що відтворюєте праву руку української нації. Все дотепер ми були без правої руки, а, дякуючи Вам, ми тепер бойова цілість. Маю надію на ту радість, яку будемо оба мати, як наша нація сконсолідується, і моя ліва рука знайдеться у Вашій правій руці. Вас люблячий Василь Стефаник».

Побажаймо ж собі, аби наші взаємини були на рівні стосунків цих людей, аби нам стачало глузду в кожному конкретному випадку бачити не те, що нас роз’єднує, а те, що об’єднує, спільнить.

Власне і для цього теж написано цей роман, якому на моє тверде переконання, просто немає ціни.

Корсакова нарація всім своїм пафосом спрямована в сьогоднішній день. Це саме той випадок, коли історія повинна виконати роль навчительки сучасності, подати для неї невідпорні аргументи.

Корсак виступає в своєму романі й у ролі археолога, який «розкопує» минуле, й реставратора, який з розрізнених уламків відновлює цілісну картину, і портретиста, який з промовистих подробиць відтворює людський і політичний характер свого героя. Одне слово, Корсак уміло послуговується всім тим, що дає авторові універсальний за художніми можливостями історичний роман.

Його Липинський – винятково приваблива особистість, індивід високої моралі, дивовижної доброзичливості. Всі ці риси дуже й дуже рідко зустрічаються в політиків, оскільки політики опиняються в ролі гравців на шахівниці історії, де замість шахових фігур у них під руками люди чи й цілі народи. Політичним гросмейстерам немає ніякого клопоту до тривог, надій чи нещасть окремо взятого індивіда. Їх ніколи не цікавить ніщо «зокрема» (хіба що їх особисто спостигла якась болячка або в них згорів маєток), їх цікавить лише «взагалі». Вони мають справу з масами, тероризують своєю демагогією маси і що більший політик, то майстерніше володіє він мистецтвом брехні. Йому не становить жодних труднощів переконати нас у тому, що чорне – це біле, й навпаки.

І тільки поодинокі з-поміж сотні політиків стороняться, мов чуми, такого паскудства, керуючися етичними імперативами.

Таким був у нашій історії В’ячеслав Липинський. Такий він є і в романі Івана Корсака, який, до речі, не приховує свого захоплення цим видатним чоловіком і змальовує його з почуттям глибокої симпатії. Це, ясна річ, не лакування, не ідеалізація (Корсак із такою літературною практикою, здається, не знайомий), це глибоке зосередження на внутрішньому світі героя, сфокусування уваги читача на його моральних константах.

Переважна більшість політичних діячів – звичайні авантурники, індивіди, вражені невиліковною мегаломанією, всякі маргінали, соціальні аутсайдери, що відчайдушно силкуються доскочити вершин благополуччя, і влада їм потрібна завперш і єдино як мета.

Людям же високої ідеї – таким, як В’ячеслав Липинський, – влада потрібна передовсім як засіб, як інструментарій впливу на маси, як дорогоцінна можливість легітимізації намірів політика, який оприлюднив їх і здобув публічну підтримку, як шанс вибудувати виразну стратегію державного будівництва, підпорядкувавши їй ретельно прораховані хитромудрі тактичні моменти.

Так, Липинський у Корсака – високочолий ідеаліст. Таким ідеалістом він змалював і Модеста Левицького з його відданістю українській справі, з його благородною толерантністю, архіскромністю і м’яким ригоризмом («Тиха правда Модеста Левицького»).

Липинський проти Левицького – згусток пристрасті, вибуховий темперамент полеміста. Але таке саме глибоке і ніжне серце. Така ж беззастережна відданість справі, яка визначила логіку й сенс його життя.

Звичайно, такий роман неодмінно має бути «романом ідей». Адже для автора чи не найважливіше донести читачеві передовсім інтелектуальний світ героя, увиразнити процес визрівання в нього саме таких переконань і мотивацію саме таких діянь. Усе це в творі Корсака є, як і є широкий політико-соціальний контекст доби, вогненний клекіт історії.

І воднораз його Липинський – не безтілесна абстракція, не ходячий рупор своїх та авторських ідей. Він, як уже мовилося, особистість з характерно індивідуальним виразом обличчя, з пластично прописаною художньою плоттю. Та й оточення його – аж до другорядних чи епізодичних персонажів, як,скажімо, селянин і добрий приятель його, Левко Зануда, якому присвячено «Листи до братів-хліборобів», – позначене психологічною деталізацією і кожен там має цікаву життєву історію. У кожного є не тільки його теперішнє, вписане в історичний контекст, а й минуле, котре багато що пояснює і в самій людині, і в тому, що, як і чому сталося в цьому середовищі.

Корсак однаково жадібний і на дрібничкові подробиці побуту, і на психологічні деталі з індивіальним забарвленням, і на філософські та політичні доктрини, які надають особливого змісту біографіям його героїв, художньо конкретизують героїв. Сказати б, закорінюють їх у грунт їхнього часу. Ось цим передовсім і відрізняється проза від публіцистики чи науково-популярної літератури. І саме така характерна творча стратегія простежується в історичних романах Івана Корсака «Таємниця святого Арсенія», «Капелан армії УНР», «Тиха правда Модеста Левицького», а також у творі, присвяченому В’ячеславові Липинському. Творі, де біографія окремої людини стає приводом для вияскравлення біографії епохи.

Корсак своїм твором переконує: без В’ячеслава Липинського не зрозуміти не тільки той драматичний час. Без Липинського нам не зрозуміти й нашу добу. І самих себе. А ще – те, що нам століттями стоїть на заваді, а тому ми ніяк не можемо стати благополучною європейською державою.

[Опубліковано в 2010 р. як післяслово до романа І. Ф. Корсака «Діти Яфета».]