30
Іван Корсак
Ростислав Михайлович уже давно помічав за собою сперш малопомітну, але з часом все виразнішу зміну свого ставлення до Анни. Колись він був доволі кріпко переконаний, що жінка створена винятково для втіхи воїна, для його тілесної насолоди, а ще хіба, щоб діток плодити. Жіноче тіло – то кухоль води прохолодної для спраглого в спеку немилосердну подорожнього або шмат смаженини, що парує і зманливо ніздрі лоскоче, для втамування виголоднілого, що невдоволено бурчить, запалого живота. Миготіли роки, у які він за поїздками, походами та іншими клопотами не вельми мав змогу сісти собі отак і, на небо дивлячись, розмірковувати замріяно, хто і для чого із сущих на білому світі створений. Тільки як відлучався тепер надовго з дому, не бачив Анни, то чогось йому бракувати стало. Ростислав почувався так, мов забув щось вельми важливе, никається намарне, силиться все пригадати, однак ніяк не здатен.
Як вертався він з неблизьких доріг, похитуючись у сідлі та перебираючи думки, мов на долоні зерня, то не раз підшукував слова теплі та лагідні, які мав би сказати дружині та сам схожі почути. Натомість завше знаходилась в Анни зачіпка, аби дорікнути чимось, шпигонути як голкою, хоч не вельми глибоко, зате скулко. То дітей він, мовляв, бачить лишень на свята рокові, то повернутися міг би на день-другий раніше, аби втрапити на родинне свято. Довго не могла пробачити Анна чоловікову скупість, коли заїжджим монахам відмовляв у коштах на хрестовий похід черговий.
– Бог сторицею завше поверне тому, хто до діла святого долучиться, – в погляді її стільки було гіркоти, що краще б вона, думалося чоловікові, вже просто висварила його.
– Не певен, що хрестові походи є благом, – пробував перечити чоловік, який, проте, чомусь однаково почувався винним.
– Всі єретики шукають для себе виправдання. І, що цікаво, знаходять. Зазвичай.
– Ті походи йдуть проти Христового слова.
– Єретиків жде, казали монахи, найбільша кара.
– І чого люди інколи мають Отця Небесного за древнього і жорстокого базилевса, який сам судить і сам карає? – дивувався і сердився Ростислав.– Де Всевишній і Дух Святий, там добро і краса, там святість і нема там місця жорстокості. Твердити інше, то не вірити в милосердя Всевишнього, не вірити в світле й прекрасне Царство Небесне, якому, як пишеться, не буде кінця…
– Злий дух спокушати вміє… Найперш йому вдається це із слабкою людиною, яка хоч і проказує, та не вдумується у молитвенне – «і не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого».
– І знову ж, гадаю, тут нерозуміння. З древніх рукописів, з писаного святими апостолами, то неточний, мабуть, переклад. Бо не Божим є діло «вводити у спокусу». Можливо, в молитві, Христом дарованій, говорилося, щоб обминула спокуса…
Здебільшого Анна першою обривала ті суперечки і, надувшись, мов мала дитина, якій пообіцяли гостинця смачненького, та в останню мить передумали, чимчикувала геть у покої. А чоловік ще довго не міг оговтатись та охолонути, як не зразу холоне окріп в занадто великому казанкові.
Диво дивнеє, думав якось Ростислав Михайлович, здебільшого життя йде втоптаною і зачовганою стежиною. Сперш подружжя п’янять чари молодості, пристрасть бунтує кров, згодом та кров перестає дуріти й вгамовується, течуть собі узвичаєним руслом дні і тижні, що непомітно стають сірими, нудними і прокислими буднями, – так ранньовесняний цвіт за одну теплу, по-справжньому теплу ніч спалахне якогось досвітка, сяйне урочисто й сліпуче, що й найчерствіша душа не витримає і розмерзнеться, але через якийсь час навіть під легким вітром посиплються пелюстки, нерозталим снігом навкруг всіють землю, зблякнуть, змішаються під дощем з піском та брудом, мов їх не було, не являлися в торжестві і буянні весни на світ білий.
Диво дивнеє, напливали думки в Ростислава, в нього чомусь все навпаки складалося. Напочатку то була жива лялька, якою можна побавитися в перерві важливих і часто-густо доволі небезпечних чоловічих справ, потішитися і забути за клопотами нагальними державними, згодом якесь співчуття підсвідоме до неї зароджувалося, коли щомоці Анна старалася грати сумирну дружину, навіть жаль до видимих доволі чітко тих силуваних потуг. А ще згодом життя без неї стало, мов страви без солі: кинеш оком – начебто стіл багатий, найвишуканіші страви на ньому стоять, от тільки дещиці в тих стравах забракло, без якої все не смакує, все ніяке, жодної з тої розкоші в душу не втнеш. Навіть Аннина їжакуватість рідко його дратувала, ті шпички мов приправою ставали пікантною, від якої апетит лиш гострішав.
Він, у сутичках, побоїщах і вогні не раз продимлений та прокопчений, з жорстокості життя тогочасного у камінь зачерствілий, навіть не знав, що робити із почуттям не звіданим досі, з ніжністю, що полонила душу та від якої він відбивався настирно і відчайдушно. Ростислав не знаходив потрібних слів, а коли на пам’ять вони спадали, то соромився їх, як негожих і не достойних вояки. Хоч інколи і десятою, чи якою там ще дорогою, але слова ті вдавалось йому обходити, уникати їх – крім випадку єдиного…
Тоді почувався він зовсім легко, він підлітав на крилах, неначе як в сні дивовижному, що недавно вже перед досвітком йому привидівся.
Снилося Ростиславові, що він вміє літати.
Він злітав вправно й невимушено, так само свобідно, як дихає людина, нітрішки не замислюючись, не переймаючись, що сперш треба вдихнути, а потім видихнути, і не мав він якоїсь перестороги, ані, тим більше, страху; те вдавалося йому зовсім просто, природно, з якоюсь вродженою внутрішньою певністю. Ростислав бачив себе наче збоку, як злітає він з високого берега доволі розлогої позірно ріки, ширяє розкуто і вільно над водяною гладдю і преспокійно собі приземлюється на протилежному березі.
А ще мав він навчити кількох людей, що з острахом спостерігали за його вправами.
– Не бійтеся, – казав він. – То так нескладно. Не сумнівайтесь лишень ні на крапельку, що літати здатні.
Коли ж його підопічні почали злітати і тут же, не подолавши хоча б півдесятка кроків, падали, Ростислав навіть сердився і сварив:
– Ви не вірите, що можете, ви не до кінця, принаймні, вірите…
І наводив такий знайомий кожному приклад:
– Чому апостоли могли по воді іти, мов по тверді? Бо віра тримала їх. Як тільки ж крихта яка зневіри чи сумнів заявилися в їх душі, вони тут же тонули, йшли на дно каменем…
Вельми тішився він, як набиралися певності його підопічні, підлітали потрохи на дедалі більшу відстань, ще невправно, як пуцьвірінки які, що передчасно випали із гнізда і тепер на крила ще не зміцнілі тужаться стати, проте в кожній спробі чулася більша вже певність і віддаль їх перельоту довшала.
Ростислав підлітав душею, ширяв собі там ген-ген, коли для Анни слово міг дозволити собі те, яке вголос стидався вимовити.