Сцена 1

Микола Костомаров

Петро, чужестранець.

Петро

Чи се б то й правда, так, як ти казав?

Чужестранець

Чи Дніпр у вас так широко розлився,

Що чутка з тої сторони доходить,

Як із Московщини?.. Все Задніпров’я,

Мов грім його ударив, запалало.

З лугів, з ярів виходять гайдамаки;

Вівчар міня на спис свою гирлигу;

Забув плугатар ниву – лемеші,

Серпи ідуть на військовеє діло;

Старі на конях їздять, і жінки,

І діти поробились козаками.

Щодня біжать до гетьмана кравчини,

Страшенне військо стало. Лях і жид

Не мають місця голови сховати.

В Покуті, по Подолі, по Волині

Всі городи повизволялись: скрізь

Побили старостів, повипихали

Жовнірів, замки оддались із сили,

В церквах ніде служить нема поміхи,

І скрізь, скидаючи кровавую одежу,

Йдуть козаки до церкви дякувати Богу.

Петро

Не дурно кажуть: сподівайсь на Бога!

Він милосерд; хоча і покарає,

А все-таки змилується уп’ять.

Чужестранець

Хіба об сім у вас нема і вісті?

Петро

Та що тобі сказати, чоловіче!

І рад був в царство, та гріхів багацько!

Що зможе бідний город… Як свіріпи

У просі, так у їм ляхів.

Які були ще дужчі і завзятші,

Ті порозходились, або й побиті;

Зостались тільки діти, немощнії,

Жінки та зрадники. Знайшлись би, може,

Що й стать на ворогів були б охочі,

Так проклятущі все в нас одняли.

Ані шаблюки, ні рушниці, ані грошей…

Що діяти? Гаразд, де сила є!

Чужестранець

(показує на груди)

Тут наша сила!

(Показує на небо).

Там надія наша!

Я чоловік бувалий; много бачив;

Багацько й сам одбув і бід, і лиха:

Бач, ока правого нема, і права

Рука відрублена, і тут, у грудях,

Дві кулі вліплено…

Хоч золотом всього мене обвісь,

Воно не буде того кошту мати,

Як оці рани; через їх я мушу

Усякому вкраїнцеві сказати:

Дивись і знай, що й я служив родині;

І ти, мій брате, так служить їй мусиш!

От і тобі, добродію, скажу я:

Ви, бачу, всі жалкуєтесь на лихо,

А вислобонитись – нема в вас сили.

Коли б хто оступавсь за вас, так так!

Тоді б ви добре зачимчикували!

Нехай чужі на смерть за вас ідуть,

А ви кричатимете: ото слава!

Нема ляхів, вже ми усіх побили!..

Наш пан Хмельницький ма велику силу

І помогти всім городам радніш;

Але він тільки посилає поміч

До тих, котрі самі попіднімались.

От, бач, в Каньові; се вже я сам бачив.

Петро

А розкажи, як діялось в Каньові.

Чужестранець

А от як: бач, в суботу се було,

На масниці. Усі ляхи й жиди,

Понапивавшись, звечора гасали,

А ніччю, п’яні, де хто впав, там ліг.

Опівночі задзвонено у дзвін;

Скрізь запалав огонь; шумить, бражчить;

«Смерть ворогам», – луною віддалося!

Ляхи, котрі при розумі були ще,

Почувши чвару, та мерщій збиратись;

Звістили старосту, – той, проклятущий,

І в городі не був: весь день гуляв

В монастирі, відкіль він, супостат,

Прогнав ченців і паплюг позаводив.

Поки прочумались, аж зирк – вже трупом

Повнісінькії улиці набиті;

Ізбіглось військо; поки вшикувались,

Нарихтували самопали і гармати, –

Обвидніло. І почалася валка!

Години не пройшло – вже руським гибель

Зовсім припала. Староста у город –

І висилає каштеляна: «Ке, скажи їм,

Що я на всіх їх ласку покладаю;

Нехай лиш скоряться». Той тільки вийшов

Не вспів роззявить рота, так і гепнув!

– Коли вмирать, так помремо! – усі

Ув один голос закричали. – Ріжте,

Канайте нас – ізгинем козаками! –

Скажений староста велів за сеє

Губити всіх, все різати й губити:

Старих, малих – ні жодної душі

Щоб не зосталось. На такі закази

Піднялося кровавеє ігрище;

Зачадівся зо всіх кутків Каньов,

І сніг од крові танув, як од сонця.

Аж до півдня їх різали без шани;

І всяк, кому приходилась черга,

Закриє тільки очі, скаже: «Боже!

Твоя єсть воля!» – з тим і вік кінчає…

Як тут Господь зласкавився над їми:

Де не візьмись кравчина гайдамаків

З Лисенком – геп! і оступили город!

Ляхи, почувши, кинули різню

І поспішали боронити замка.

А руські, одлигнувши, попридбали

Оружжя – та зсередини на їх…

Мик-мик, мик-мик, а вже Лисенко

Й у замок скочив. Сучі вороги

І ухи попускали. А Лисенко

Як подививсь, який справляли бенкет

Вони над руськими, гукнув своїм,

Щоб всіх ляхів, жидів і уніатів,

Всіх до останку ізгубити. «Се, –

Казав, – їм буде дяка за невинних».

Із половини прощоного дня,

Весь понеділок, до вівторка вранці,

Давали недовіркам добру шану:

На Тясмині аж горку нагатили

Жидівським трупом, ввечері, і вранці,

І вніч, і вдень все різали; сім тисяч

Католиків пропало, як собак;

Жінок, дітей, і винних і безвинних, –

Всіх ізгубили…

В вівторок нікого було вже бити;

У монастир по старосту послали:

З своїми, все мосцівими, панами

Приїхав він, залитий у кайдани.

Увечері усіх панів спекли,

А старості злупили шкуру. Так

Помстилися над ворогами наші!

У середу усі церкви відперли

І правили молебень Богу в дяку.

Петро

Гаразд так лучилось. Бач, козаки

Наскочили, а то б усі пропали

Ані за віщо. Так-от, брате, й нам.

Що зробим ми, хоч і піднімемося?

Поб’ють, як ту траву; у нашім краї

Од козаків не діждешся підмоги.

Чужестранець

Нащо вам їх? Ви самі козаки.

Хіба чого каньовці сподівались?

Кому неволя замоторошніє,

Тому все рівно – жити чи умерти,

Той смерті сам жада. Ні, пане-брате!

Або вже ви ляхами поробились,

Або ляхи не зобижають вас.

Петро

І де-то вже не зобижають, брате!

Якби ти бачив – вчора, о срамота!

Як уніатський біскуп до костьолу їхав

На літанію, а його колясу

Везли дванадцять чоловік із руських,

А жид був візником! Он погляди,

Сьомиця біла – завтра Великдень,

А ми не знаєм свята, і в церквах

Всі дні служения не було: прокляті

Жиди не упускають в божу церкву;

На одкупі святеє держать. Добре,

Як завтра скинемось чим заплатити,

То прийдеться і празника не знати.

Чужестранець

І се у вас ніхто й не ворухнувся?

Петро

Дві чвари, брате, в нас було за рік.

Та що ж з того? Ляхи зараз узнали;

Переловили, пов’язали, повели

До старости – там їм була погибель.

Надіялись було ми на одного, –

Того уже нема!..

Чужестранець

На кого ж?

Петро

От на того Лисенка, що казав ти.

Бо він, коли ти знаєш, чоловіче,

Із нашого Переяслава. Років

З п’ять є тому, як він нас одцурався.

Він був козак і не злюбив кормиги,

Коли на нас Господь наслав недолю,

Так він не стерпів, позбирав декого,

Та й учинив проти ляхів тривогу.

Але було не з силою. Ляхи

У сто разів були од наших дужчі.

Поки вони зібрались, аж Лисенко

І всі його козацькі товариші

Якраз у глибці в пана опинились.

От староста і призива до себе

Лисенка і допитуватись взявся;

А той, як з їм балакав, та як хватить

Пістоль у його, та як свисне в груди –

Та у вікно; юрба ляхів за їм –

Кричать, гукають, – він собі байдуже;

Та набіжав до Альти на провалля,

Та в Альту; тут за їм, мов та крупа,

Посипалися кулі. Бог поміг,

Ні жодная його не зачепила,

І переплинув він собі щасливо

Аж на той берег. З тій пори вже ми

Не бачили його. Ляхи шукали,

Півчварта ста червоних намагались

Тому, хто приведе його, та дарма.

Оце ж як чутка пронеслась у нас,

Що він воює та ляхів псує,

Так поговорював у нас народ,

Що, може, він, як не забув своїх,

То, може, й прийде вислобонить нас.

Ех, братику! Надіялись було ми,

Та й те надіяння уже пропало.

Чужестранець

А чом?

Петро

Хіба не чув про ту причину,

Що з їм була: сердега воював,

Та вже довоювався. Вишневецький

Піймав його в Немирові, казали.

Не знаю; кажуть, може, і брехня…

Та вже б тобі про сеє знати лучче.

Чужестранець

Та чув і я… носилась чутка всюди.

Дзвонять.

Петро

Ну, слава Богу!

(Здіймає шличок і хреститься).

Се, мабуть, панотець наш Анастасій

Вблагав жидів; дозволили служити.

І то, сердешний, вчора цілий день

Ходив збирати гроші по дворах;

Так суча жидова за кожну службу

По півдесятка злотих дубить. Ох,

Тепер-то… може, й завтра на Великдень

Достанеться ще Богу помолитись.

Як спом’яну я прошлі давні роки,

Аж серце рветься. То була година!

Було, сподобить нас Господь діждати

Великодня, то аж неначе світ

Повеселіша; все так приязно,

Так радісно; як прийде світлий день,

Кожнісінький і горе позабуде;

Ніхто тобі смутненько не погляне;

І всі од серця дякують все Богу.

А що тепер! О Боже милосердий!

Навіщо так дітей своїх караєш!

(Здихає).

Примітки

Все Задніпров’я, мов грім його ударив, запалало… – йдеться про початок народно-визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування; але, скориставшись хибними джерелами, Костомаров вважав початком війни 1649 p., а не 1648-й, як то було насправді.

От, бач, в Каньові… – на початку визвольної війни Канів визволено військами Б. Хмельницького, тут створено Канівський полк, який вже у вересні 1648 р. взяв участь у битві під Пилявцями.

…кравчина гайдамаків з Лисенком… – Лисенко – один з керівників гайдамацьких загонів; «Другой загон в Украине, отличавшийся свирепостью, был под предводительством Лисенка – Вовгури (вероятно, прозванного так за свой жестокий характер) и назывался вовгуревцами […] Поляки так их боялись, что если, бывало, скажут: «вовгуревцы идут», то это было ужаснее целого войска козацкого. Сначала они выказали себя в Северской земле, потом, соединившись с киевским загоном Харченка, взяли Канев…» [Богдан Хмельницкий. Историческая монография Николая Костомарова. – Спб, 1884. – Т. 1. – С. 321.]. Страчений Я. Вишневецьким, коли здався в полон під Берестечком (1651).

як уніатський біскуп до костьолу їхав… везли дванадцять чоловік із руських… – «Духовенство римское, разъезжавшее с триумфом по Малой России для надсмотра и понуждания к униатству, вожено было от церкви до церкви людьми, запряженными в их длинные повозки по двенадцати и более человек в цуг» [История русов или Малой России. Сочинения Георгия Конисского. М., 1846. – С. 40.].

Вишневецький Ярема (Ієремія, Михайло Корибут; 1612 – 1651) – польський магнат за походженням – з українського князівського роду. Рано втративши матір, був вихований в єзуїтському колегіумі (Львів). 1631 р. прийняв католицтво й силою впроваджував його у своїх величезних маєтностях на Україні. Нещадно придушував найменші вияви соціального протесту. Активно й нещадно боровся з народно-визвольним рухом під проводом Б. Хмельницького. 1648 р. розбитий козаками М. Кривоноса під Махнівкою й Старокостянтиновим.