Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Заарештована п’єса

Петро Перепелиця

Вірилося, аж ось тепер може здійснитися мрія Марка Кропивницького про повне видання його творів. Не сталося. Спершу видавці із суб’єктивних міркувань вилучили з шеститомного видання його переклади – «Отелло» В. Шекспіра (Кропивницький вважав переклад цього твору Паньком Кулішем зроблений «не коновою мовою») та водевіль Д. Ленського «Лев Гурович Синичкін». Обидва переклади – цінні пам’ятки українського перекладного слова. Та ось настав чорний день і для комедії драматурга «Нашествіє варварів». Десь наприкінці січня 1959 р. в Києві на Володимирській вулиці я зустрів свого приятеля, письменника, що йшов з видавництва, яке видавало твори Марка Кропивницького за моїм упорядкуванням. Приятель відразу й каже:

– Чи ти знаєш, що з твого видання викинули одну п’єсу Кропивницького?

– Не знаю. А яку?

– «Нашествіє варварів», як цілком антисемітську.

Поспішаю до видавництва з’ясувати, а що ж сталося. Як же це з драматурга, засновника українського класичного театру, зроблено ворога єврейської нації? Ні, тут щось не так. Невже викреслено з творчої біографії митця його дружні, міцні зв’язки з діячами сцени – братами Р. Л. і Р. Л. Аделгеймами, а також долю вихідців із євреїв, які завдяки саме Кропивницькому стали відомими діячами української сцени? Такими були його учні і послідовники О. З. Суслов (Рєзніков), М. А. Ростовцев (Ершлер), Лев Сабінін та ін. Це з підмостків театру Кропивницького пішов на російську сцену Б. С. Борисов (Гурович) – відомий у Росії виконавець ролей у п’єсах О. Островського. Ці діячі сцени залишили нащадкам спогади про свого учителя і школу його режисури. А ще думалось, – невже забуто ім’я єврейського письменника і театрального публіциста Якова Гордіна, котрий давав високі оцінки виставам митця і громадянській його діяльності?

Намагаюся довести видавцям, що сталася прикра помилка, але все даремно. Обличчя у начальства якісь казенні, похмурі. В очах чи то переляк, чи докір мені: «Бач, довірилися, а ти підвів».

Інтриги навколо п’єси Кропивницького почалися з Харкова, де на книжковій фабриці ім. Фрунзе вже було набрано 3-й том творів Марка Кропивницького зі згаданою комедією. Потім інтриги докотилися до Києва і втягли в свою орбіту декого зі службових осіб, навіть одного члена Спілки письменників України, працівників апарату ЦК КП України. У ті дні початку 1959 р. наклеп на М. Кропивницького могла б спростувати компетентна редакційна колегія видання творів класика, очолювана академіком О. І. Білецьким. Однак вона разом зі своїм шефом, як мовиться, «сховалася в кущах». Ніхто з учених мужів так і не подав тоді свого голосу на захист Кропивницького. Пробую це зробити самотужки. Пишу розгорнутого листа до керівництва Спілки письменників – рятуйте добре ім’я класика. А у відповідь – ні гу-гу.

Апелюю, нарешті, до «гори», – надсилаю чолобитну на ім’я секретаря ЦК КП України С. В. Червоненка, додаючи до доповідної записки розгорнутий аналіз п’єси. Знову мовчання. Навіть не викликали, не поговорили. Єдиною тоді порядною людиною, яка стала на захист Кропивницького, був народний артист СРСР Іван Олександрович Мар’яненко, до якого я звертався. Він був свідком постановки п’єси М. Кропивницьким і рішуче відкинув будь-які спроби начепити політичний ярлик на драматурга. Однак твір М. Кропивницького став жертвою політичної гри тих кіл в Україні, які зумисне поширювали чутки про нібито якусь «ворожість українців до єврейського народу».

Нехай читач дарує мені цей довгий вступ. Але, що було, те було. Сьогодні, коли Україна вільна і незалежна, її духовна спадщина має бути захищена від будь-якого «нашествія». Навіть від такого, яке зазнала комедія М. Кропивницького «Нашествіє варварів».

П’єсу «Нашествіє варварів» було знайдено у Театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарського (Санкт-Петербург) під час упорядкування згаданих уже творів Марка Кропивницького. Цей список виконаний чужою рукою, але підписаний автором. Як видно зі списку, роботу над п’єсою М. Кропивницький завершив у листопаді 1900 р. До цензури твір надійшов 27 грудня (за старим стилем) 1900 р., а дозвіл на постановку одержано тільки 19 квітня 1901 р.

За життя Марка Кропивницького його комедія так і не була опублікована. Смерть М. Кропивницького у 1910 р. обірвала його роботу по підготовці повного видання своїх творів, хоча частина з виправлених ним п’єс усе ж з’явилася 1911 і 1913 рр., але без згаданої комедії. Не потрапила вона до друку і тоді, коли протягом 1928 – 1930 рр. український вчений, дослідник українського театру Петро Іванович Рулін працював над багатотомним виданням творів драматурга. Звичайно, користуючись фондами Театральної бібліотеки ім. А. В. Луначарського, він міг знати про цю комедію, однак за умов тодішньої політичної нестабільності і кон’юнктури у так званому нац-питанні подавати її побоявся.

Дозволена до постановки, вона відразу ж була введена в репертуар трупи, яка мала таку назву: «Трупа М. Л. Кропивницького під орудою П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької». Першим постановником комедії був її автор, який також виконував у ній роль.

Це було останнє об’єднання тих славетних діячів сцени, котрі на початку 80-х рр. XIX ст. стояли біля колиски українського класичного театру, як тоді говорили, це була об’єднана трупа «корифеїв української сцени». За час існування трупи «Нашествіє варварів» дивилися глядачі Києва, Москви, Миколаєва, Кишинева, Житомира та Одеси (тут у 1901 – 1903 рр. п’єса витримала найбільшу кількість вистав).

Тодішня преса відзначала оригінальність п’єси, її актуальність. Суворінська газета «Новое время», у якій тоді працював відомий театральний критик Юрій Беляев, навіть умістила на твір відгук під назвою «Тенденциозная пьеса». Справді, як читач тепер може переконатися, твір був гостро публіцистичним. Глядачі комедії ставали свідками полеміки про театральне мистецтво, поданої в образах самих полемістів, у типажах і картинах з життя провінційного театру. Комедія була своєрідним продовженням «театральної теми», порушеної М. Кропивницьким у його попередній п’єсі – «Безпочвенники» (російською мовою). Дозволена цензурою, але ж і нею покреслена, п’єса 1878 р., тільки 1899 р. побачила світло рампи у постановці М. Кропивницького. І цей тематичний повтор не випадковий. Він пов’язаний із особливою увагою діячів сцени і демократичних кіл української громадськості до проблеми вітчизняного театру, його значення у суспільному житті (згадаймо п’єси «Не вгашай душу» Панаса Мирного, «Талан» М. Старицького, «Суєта» і «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Артистка» А. Крушельницького та ін.).

Двохактна п’єса «Нашествіє варварів» вносила нові риси в драматургію М. Кропивницького, була позначена певною модерністикою. Перипетія як рушійна сила драми зумовлена тут зіткненням різних поглядів на явище театру, контрастами між безглуздям у людському мисленні і нормальним станом людини театру.

Ці контрасти підказувало М. Кропивницькому саме життя. Так, автор п’єси був тим Грищенком, котрий змушений постійно мандрувати зі своїм театром без права осісти хоч на один зимовий сезон у якого-небудь хазяїна театру. І самі мандри, і глибоке знання життя театральної провінції були перенесені митцем у п’єсу без прикрас. Ось, наприклад, як описується прототип образу Жука (дія II, ява IV) у листі М. Кропивницького до М. М. Аркаса від 11 березня 1908 р.:

«Чи я тобі розказував коли. – писав Кропивницький, – про одного полтавського патріота. Увійшов в уборну (давно це було) сивоусий дідуган, в жупані, з люлькою в зубах і трохи під чаркою. «Ти Кропивницький?» – «Та що з того?» – «Горілку п’єш?» – «Ні». – «Люльку куриш?» – «Ні». – «Вареники їси?» – «Трапляється…» – «Так горілки не п’єш?» – «Ні…» – «Який же ти хохол?» – «Та отакий, як бачите». Повернувся і пішов назад. І таких патріотів сила незчисленна».

Тодішні глядачі впізнавали в деяких персонажах уславлених на театральній ниві різними скандальними історіями реальних осіб, наприклад, антрепренера Й. Португалова (Чулкі-Дралов).

Напередодні революції 1905 – 1907 рр. театральний процес в Україні був складним і неоднозначним. Саме тоді поява багатьох приватних театриків і приміщень для видовищ зумовила попит і на театральну «продукцію» типу отих п’єс і вистав, які потурали невисоким смакам глядацької публіки. У комедії і фігурує один з таких театровласників Маляренко (він же Хацкелевич), котрий орієнтується на театральних «варварів». Як газетний курйоз того часу можна навести повідомлення «Бессарабських губернських ведомостей» (1901, № 269), згідно з яким у комедії «дія відбувається в місті Балті, в готелі». Мабуть, газетярі у театрі тієї Балти не раз бачили саме те, про що йшлося у М. Кропивницького. І не тільки у Балті, а й інших містах на сцені українського, російського і єврейського театрів. Ось приклад діяльності одного з тодішніх театральних ділків одеського антрепренера Алтера Фішзона, який 1905 р. перешкодив разом із одеським цензором та царським донощиком Йосипом Лернером створенню Шолом-Алейхемом (спільно з трупою Я. Співаковського) народного єврейського театру. А. Фішзон прославився у портовому місті ще й тим, що, крім постановки різної вульгарщини, визискував бідних акторів, а тих, хто тікав з його трупи, розшукував за допомогою поліції і приводив до театру по етапу.

Тогочасна театральна критика по-різному поставилася до нового твору М. Кропивницького. У Києві на виставу «Нашествіє варварів» відгукнувся у «Киевской газете» оглядач під псевдонімом B-dur (молодий журналіст В. Дурдуківський), який твердив, що п’єса «справляла негативне враження на глядачів», а потім огульно заперечував цінність п’єси М. Кропивницького «Вій» (за однойменним твором М. Гоголя) та інші його п’єси. Роздратованість рецензента пояснюється тогочасним загостренням стосунків М. Кропивницького з деякими колами української інтелігенції.

А ось як 1902 р. твір оцінила миколаївська газета «Южная Россия».

«Нова п’єса М. Л. Кропивницького має, безумовно, злободенний характер. Не треба бути володільником багатої фантазії, щоб крізь злегка змінені імена героїв упізнати живі особи, які діють тепер у сфері малоруського театру. У п’єсі йдеться головним чином про ту деморалізацію, яку вносять у сферу малоруського мистецтва різні ремісники і гешефтмахери, які з мистецтвом нічого спільного не мають і прагнуть лише до наживи».

Заслуговує на увагу виступ газети «Харьковские ведомости» (1902 р.). Рецензент (котрий означив «Нашествіє варварів» як водевіль) пише, що Кропивницький своїм твором звертає увагу на «сумне явище останнього часу – на надзвичайно величезну кількість малоруських п’єс, які щодня з’являються» і які, на думку М. Кропивницького, є «або найгрубіший плагіат, або мотлох».

У тодішній пресі, як зазначив далі харківський рецензент, з’явилося чимало кривотлумачень, закидів та звинувачень на адресу автора, котрий, буцімто, своєю п’єсою зводить з кимось рахунки. Відкидаючи все це, рецензент робить висновок, що п’єсу «не можна не визнати вельми цікавою» й що в ній подано «яскраві, характерні типи варварів малоруського театру, які не чужі, на жаль, і великоруському театру».

Прискіпливий читач відразу помітить, якого високого громадянського значення надає М. Кропивницький національному театру, наскільки перейнятий проблемою його очищення від антихудожності, філістерства, всілякої вульгарності. У листі до режисера і актора Д. А. Гайдамаки М. Кропивницький, згадуючи одну з тодішніх труп – Г. Деркача, – писав:

«Чув я постійно, що там практикується мордобій, суцільна базарна лайка, якесь низьке змагання з фіктивними підношеннями, адресами, оваціями… Боже мій, боже мій! Яке це все далеке, яке це все брудне для справжнього мистецтва».

Читачі п’єси, зокрема з дії 2-ї, довідаються, з яким сарказмом М. Кропивницький висміює тих служителів Мельпомени на українській сцені, котрі вороже ставляться до цієї мови, але спекулюють нею зі сцени заради заробітку.

Так само безкомпромісно ставить М. Кропивницький питання про «перелицьованців» на українській сцені незалежно від їхнього національного походження, – режисерів, різних куплетистів, драморобів та інших, які своєю бездарністю «ощасливлюють» українську культуру. Ніби пересторога нашим сучасникам на театрі звучать у комедії слова учителя Романчука про свавілля на сцені, яке, часом, і сьогодні подається деким під приводом «новаторства»:

«Перелицьованці втислись нахопом в наш храм і віддали наші ідеали на поругу та глум недоброчинцям; перелицьованці почали ставити на сцену всяку мерзоту, котра виходе з-під пера всякого лакея або цилюрника… Що їм Гекуба?.. Що вони Гекубі?.. Гроші, гроші і гроші – ось їх девіз! Перелицьованці наш маленький скарб – літературу перекручують під смак гальорки, приліпляють ні к селу, ні к городу пісні туди, де їх не треба; роблять неможливі додатки і купюри. В класичну «Наталку Полтавку» втиснули у першу дію хор дівчат і парубків, а до кінця третьої причепили цілий обрядовий ритуал з співами і танцями…»

Так само і в листах до своїх друзів – Б. Грінченка, Д. Гайдамаки, О. Суслова, В. Лукина-Левицького, Л. Сабініна митець говорить про необхідність чистоти українського, репертуару, його соціальної значущості. В «Нашествії варварів» М. Кропивницький вустами свого героя Грищенка нагадує про те, що «пора, пора інтелігенції прийти на поміч театрові, щоб обшкребти репертуар від плесені і ржавчини…» Серед позитивних дійових осіб комедії бачимо і Софію Самійлівну – дочку Маляренка. Вона по-справжньому хоче прислужитися українському театру, проте за тогочасних умов це прямо пов’язане з переходом в іншу віру. Нагадаємо читачам, що «іновірець», учасник організації «Народна воля» О. 3. Суслов зміг поступити на сцену Товариства акторів М. Л. Кропивницького тільки тоді, коли «вихрестився». Хрещеним батьком актора якраз і був М. Кропивницький.

Уважний читач п’єси помітить у ній і глибокі думки про дружбу та доброзичливі стосунки між українцями і євреями.

Поява на українській сцені «варварів» була зумовлена й імперською політикою російських держиморд щодо української культури. За підрахунками згаданого вже нами дослідника українського театру П. І. Руліна, до революції 1905 – 1907 рр. цензура забороняла 38% українських п’єс. Не внесла істотних змін і революція, після якої кількість заборон зменшилася аж… на 5%. Цензура охоче дозволяла ставити «криваві» мелодрами, низькопробні п’єси на спекулятивну тему про трагічне життя жінок-«вихресток». Малися на увазі такі п’єси «зі співами і танцями», як «Жидівка-вихрестка» І. Тогобочного, «Закльована голубка, або За карі очі та чорні брови» В.Захаренка, «Помста жидівки» А. Козич-Уманської та інші. Як приклад можна згадати заборонені до постановки п’єси того ж М. Кропивницького «Розгардіяш» і «Скрутна доба».

Читачів комедії може цікавити сценічна історія твору – про неї можна довідатися зі стислих інформацій про виставу «Нашествіє варварів», деяких рецензій та відгуків. Всі вони свідчать, що постановка була здійснена майстрами сцени на високому художньому рівні, що й зумовило значну її популярність.

У виставі брали участь такі уславлені майстри української сцени, як сам М. Кропивницький у ролі куплетиста Зашмалька (цю роль також грав і С. Паньківський), М. Заньковецька (дівчина Софія), П. Саксаганський (Капустянський), I. Карпенко-Карий (антрепренер Грищенко), М. Садовський (Жук), Р. Чичорський (слуга Антон), С. Тобілевич (пані Копитько), I. Загорський (Маляренко), В. Вукотич (Сеня Горбачевський), О. Зайченко (Романчук), а також в інших ролях О. Жулинський та Б. Мацієвич (Б. Чернов-Мацієвич). У 1902 р. замість М. Заньковецької роль Софії виконувала Л. Ліницька.

Вистава йшла в один вечір з оперою «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Черговість вистав інколи зазнавала змін. Характерно, що у цих двох виставах на Кропивницького-актора лягало велике навантаження, адже в опері йому доводилося виконувати партію Карася. Актор мусив швидко перегримовуватися, а також відразу входити у відмінний за характером образ. Не слід забувати, що в той час М. Кропивницькому було вже за шістдесят.

У всіх відгуках на виставу звучить одностайне схвалення чудового ансамблю виконавців. Газета «Одесские новости», наприклад, зазначала, що «розіграно було «Нашествіє варварів» так само прегарно, як і все, що ставить трупа, яка у нас гостює», що кожний персонаж на сцені знайшов «художнє втілення у виконавцях», що це «майже з життя вихоплені особи».

Одеська газета «Театр» теж високо оцінювала майстерність акторів у «Нашествії варварів»: «Виконана була п’єса з тією ретельністю, витонченістю, з якою взагалі обставляються цією зразковою трупою всі драматичні твори». Особливо відзначала газета гру Кропивницького, Саксаганського і Садовського. «Кожний з них, – повідомляє вона, – створив живу особистість, наділену такими типовими особливостями, що її відразу впізнаєш без особливих зусиль».

«Одесский листок» відгукнувся на прем’єру комедії так:

«Виконана була п’єса прекрасно. Симпатичний тип антрепренера Грищенка у виконанні Карпенка-Карого набув цілком завершеного вигляду. Дуже комічні були пані Тобілевич і пп. Садовський і Саксаганський у своїх маленьких, але характерних ролях. Що стосується п. Кропивницького, то його вихід у другій дії супроводжувався нестримним сміхом і викликав захоплення. Автора і всіх виконавців багато і дружно викликали».

Цінне свідчення залишив згаданий вже рецензент з «Киевской газеты». Виявляючи антипатію до твору М. Кропивницького, він, однак, змушений був зазначити,. що у виставі відчутно «тверду режисерську руку, що старанно знищує будь-яку спробу до жарту з боку виконавців», Це свідчення В. Дурдуківського збіглося з тим, що повідомив мені колись І. О. Мар’яненко, – у виставі не було шаржовано жодного характеру – як єврейського, так і будь-якого іншого.

Комедія «Нашествіє варварів» М. Кропивницького є пам’яткою української театрально-естетичної думки і багато в чому не втратила своєї актуальності подосі.

1990 р.