Марко Кропивницький

Л. З. Мороз

У світовій культурі не так уже й багато імен, які пов’язані з різкими її галузями. Як правило, з’являються вони у переломні періоди, коли постає гостра потреба у свіжих силах оновлення художнього мислення.

Марка Кропивницького називали «українським Мольєром» [1] не випадково, і не лише тому, що вій був актором і драматургом. Називали його «батьком українського театру» і, мабуть, не тільки тому, що він дбайливо виховував творчу молодь – і акторську, й літературну та доклав багато сил до організації й діяльності українських професійних театральних труп. Але ще Олена Пчілка застерігала від прямолінійних тлумачень. Адже М. Кропивницький, разом з М. Старицьким і І. Карпенком-Карим не створювали український театр і драматургію на порожньому місці, а відроджували й розвивали стародавні традиції. Спираючись і на досвід європейської культури, виходили на нові рівні театрального мистецтва.

«Не можна назвати. його (М. Кропивницького. – Л. М.) батьком, творцем українського театру насправжки, але він був великим світачем його» [2].

Художня спадщина М. Кропивницького дає змогу переглянути й догматичне уявлення про вузький, суто мужицький, селянський характер українського демократичного театру XIX ст., який нібито існував скоріше як етнографічне явище, цілком ізольовано від загальноєвропейського культурного процесу, в кращому разі наслідуючи школу О. Островського. Слід наголосити, що в українській літературі XIX ст. етнографізм був явищем особливим: він, з одного боку, засвідчував вірність її народним, демократичним традиціям, а з другого – утверджував і розвивав національну самосвідомість поневоленого народу. Головне ж те, що при наявності етнографізму інтенсивні ідейно-художні пошуки українських митців спричинилися до прискореного розвитку драматургії, що за якихось 20 – 25 років підневільного, напівлегального життя подолала шлях, для якого Європі відведено було історією два століття, і на початок XX ст. вийшла невіддільною від загального контексту. За нею, щоправда, «не встигала» сценічна мова – передусім внаслідок терору царської цензури, яка закривала п’єсам дорогу до сцени, траплялось, і на довгі десятиліття.

Один із найактивніших учасників того бурхливого процесу – Марко Лукич Кропивницький.

Він був сином свого часу, але сином не надто «слухняним» і чимало сил поклав на те, щоб хоч трохи наблизитись до вимріяного в юні літа ідеалу.

«Життя прожить – не поле перейти, – згадав М. Кропивницький народну мудрість в автобіографії (1910), що так і залишилась не завершеною. – Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непомильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці» [3].

Дитинство його припало на часи кріпаччини, молодість зів’яла за канцелярськими столами, а у зрілі літа у мистецькій діяльності доводилось вести боротьбу буквально за кожну сміливу думку, за кожне рідне українське слово.

Примітки

1. Вороний М. З приводу «Спогадів» Марка Кропивницького // Життя й революція. – 1928. – № 9. – С. 177.

2. Пчілка О. Марко Кропивницький яко артист і автор // Літературно-науковий вісник. – 1910. – Кн. 6. – С. 467.

3. Кропивницький М. Твори: В 6 т. – К., 1958. – Т. 6. – С. 145. Далі посилання на це видання – у тексті.

Подається за виданням: Марко Кропивницький Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 3 – 27.