Суєта

Іван Карпенко-Карий

Комедія в 4 діях

Дієві люде:

Макар Барильченко – багатий козак, хлібороб.

Тетяна – його жінка.

Карпо – хлібороб, Михайло – учитель гімназії, Петро – кандидат прав, Іван – писар в запасі, Василина – скінчила гімназію – діти Барильченка

Явдоха – Карпова жінка.

Аделаїда – Петрова жінка.

Наташа – Михайлова жінка.

Сорокотисячников – сліпий генерал, батько Наташі.

Демид Короленко – сільський учитель.

Терешко Сурма – багатий козак, хлібороб.

Матюша – син його, 12 літ.

Сергій Гупаленко – багатий козак, хлібороб.

Тарас Гупаленко – небіж його, унтер-офіцер.

Акіла Акілович – помічник класного наставника.

Тарабанов – повар.

Дарина – покоївка у Михайла Барильченка.

Паша – кухарка у Михайла Барильченка.

Офіціант.

Примітки

Серед творчих задумів І. Карпенка-Карого був намір написати комедію «Батьки і діти» (див. примітку до трагедії «Сава Чалий»). Можливо, що йшлося про майбутню трилогію, яку мали складати «Суєта», «Житейське море», «У пристані». Заключна частина трилогії написана не була.

Початок роботи над комедією «Суєта» можна віднести на початок 1902 р., коли драматург накидав кілька етюдів до нової п’єси, що фігурувала під попередніми назвами «Хлібороб», «Земля». Окремі уривки начерків майже повністю увійшли до остаточної редакції «Суєти».

Нова комедія була завершена в липні 1903 р. і 1 серпня надіслана до цензури [Див. лист І. Карпенка-Карого до Н. І. Тобілевича, «Театр», 1940, № 6, стор. 26.]. Дозвіл було одержано 7 листопада того ж року.

Вперше «Суєта» була виставлена у Києві 7 січня 1904 р. у бенефіс П. К. Саксаганського, за свідченням якого «п’єсу сприйняло громадянство як сенсацію. Збори повнісінькі. Карпенко після кожної вистави одержував десятки листів» [П.К. Саксаганський, «По шляху життя», К., 1935, стор. 206. ]. У спектаклі «Суєта» були зайняті найкращі артистичні сили: Макара Барильченка грав М. Л. Кропивницький, в ролях Івана і Тарабанова виступав П. К. Саксаганський, М. К. Садовський грав Михайла, а Терешка Сурму – сам автор комедії. «Суєтою» трупа закінчила свої гастролі, надовго лишивши у гостинних киян добрий спогад про себе.

Сучасна критика висловила про «Суєту» чимало різних, нерідко суперечливих думок. Особливо багато зауважень припадало на четверту дію.

І. Карпенко-Карий, загалом уважно прислухаючись до критики, не квапився виконувати усі її поради і, виходячи з реалістичних позицій, орієнтуючись на кращі здобутки російської літератури, обстоював ідеї й образи своєї комедії.

«А що, коли я поправлю чи пак перетворю 4 акт, а він вийде гірший? – писав він М. Ф. Комарову 7 грудня 1904 р. – Нема ж ніякої певності у тім, що, викинувши те, на що звертають увагу, як на фарс, – п’єса буде слухатись так само, як зараз. Правда, нема такої певності і у вас. Та й що таке фарс? У Гоголя свиня приходить в суд, відшукує прошеніє (грамотна) і уничтожа все діло!.. Це фарс. Але коли життя людське до того погане, що тільки свиня може розрішить спор Ів[ана] Ів[ановича] і Ів[ана] Никиф[оровича], то що його було зробить?.. Чим я винен, що люди заражені суєтством до того, що події їх для розумного слухача здаються фарсом? І генерал, і повар, і переодягання – все це тільки суєтність людська, і поставлені вони як життєві риси, що яскраво дають зрозуміти фігуру Михайла і тисячі йому подібних, хворих суєтою мирською, яка шкодить чесним простим людським відносинам і оддаляє їх від натури. Може, я, як той казав, всередині маю багато – та надвір тпру! І через це не можу висловить добре своїх думок, так само як не умів краще змалювати того, що думав намалювать в «Суєті». Ну, що ж робить? Против сили не піднімають, що підняв, те й поніс».

«Суєту» вперше надруковано в п’ятому томі «Драм і комедій» І. Карпенка-Карого (Полтава, 1905), за яким і подається. В Державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарського в Ленінграді зберігається автограф комедії (№ 23066), який повністю збігається з друкованим текстом.

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ. вид. художньої літератури, 1960 р., т. 3, с. 5 – 78.