Берізка

Михайло Харишин

Берізка білокора ніжним листям

тріпоче тихо, з вітром заграва,

зелені віти розпустила, мов дівиця

в вечірню пору косу розплела.

Є звичай. Кажуть, десь в Росії, люди,

коли до війська йде юнак, в далеку путь,

косу берізці заплітає туго

дівчина люба. Й клятву дає тут

любить його, чекати вірно,

до серденька не підпускать нікого,

як та голубка сизокрила

чекає свого сокола милого.

Ось так й стоїть берізка милоока,

пустивши низько віти до землі,

на перехресті людному. Все ж одинока,

залишена всіма в нерівній боротьбі

із буревієм та підступними вітрами,

готовими життя споганить молоде,

знеславити й покинути, без жалю,

берізку бідну. Хто ж її прийме?

А люди що ж? А людям тим байдуже.

З цікавістю бездушно споглядають –

чи вітер косу розплете в натузі,

чи стан її тендітний розіб’є, зламає…

Відбув юнак. Додому путь-дорога,

та до берізки шлях його проліг.

У грудях серце б’ється, щезла втома:

«Як там коса? Заплетена? Як милий оберіг?»

І бачить: вітер ту косу не зрушив,

та й віти теж її не розкидав,

ніхто з них, отже, клятву не порушив,

його лиш жде дівчина, вигляда.

Всміхнувсь юнак, вклонився долі,

берізку пригорнув, немов дівча,

та й поспішив додому. Оглянувся в полі,

і попрощавсь востаннє, їй подякував сповна.

Берізка білокора, для сердець причина,

тихенько листям з вітром заграва,

шовкові віти розпустила, мов дівчина

косу тугу надвечір розплела.

28.06.2010, Київ