Раків: витяг із записника одного мандрівника…

Михайло Харишин

(екскурс)

«З Бога не насмієшся» – саме такими словами завжди зустрічає своїх щирих друзів містечко Раків, що на Білорусі. Зустрічає разом із своєю давньою і, Слава Богу, відродженою Христо-Воздвиженською церквицею «У Хреста», з джерела якої струмить дійсно життєдайна водичка – як символ віри в життя, символ вічності і невмирущості добра та нікчемності зла. І вже таке сусідство, таке перше знайомство з гідностями містечка незмінно наштовхує нас на думку про значимість Ракова у літописі його рідного краю, небайдужість його мешканців до історичного розвою Білоруської землі.

Слова ці небезпідставні. Пройшовши буквально декілька сотень метрів уздовж соснового бору, мандрівник дуже скоро може пересвідчитися у цьому, зазирнувши по дорозі до раківських кладовищ, і проглянувши імена та прізвища на їх надмогильних плитах. Власне, сам факт наявності і православного, і римо-католицького цвинтарів, як і старого іудейського кладовища, дають нам першу уяву не лише про структуру раківського міщанства, але й про широчінь громадського, культурного, торговельного та, зрештою, і політичного життя містечка у вже не так й недалекому минулому. Чого власне варте лише прізвище Здзєховскі, яке ми читаємо тут же на плиті стіни римо-католицького костелу, і за яким лежить помітний доробок цієї родини для розвитку рідного Ракова, для своєї вітчизни.

Але найбільшою несподіванкою, мабуть, для більшості відвідувачів містечка стане новина про те, що ніби то саме тут, у Ракові, жили і були поховані прадідусь і прабабуся Збіґнєва Бжезінського. Так-так, я не помилився, саме Збіґнєва Бжезінського, якщо вірити шановному панові професору, уродженцю містечка, В’ячеславу Рогойші. Того самого Бжезінського, якого буквально десяток років тому однаково ненавиділи, і яким однаково гонорувалися «по різні боки світу», але якого, водночас, і ті та інші однаково цитували і продовжують цитувати й по нині.

Воістину, містечко наклало на себе не лише відбиток різних культур, але й різних епох. Буквально на кожному кроці нас очікує маленьке, проте захоплююче відкриття. Візьмемо лишень Преображенську церкву, що наочно відображає мінливість часу, з яким змінюються, корегуються і певні життєві цінності, а може й світогляди. Сама історія будівництва цього храму, його архітектура поєднали у собі, на перший погляд, абсолютно різні історичні віхи. Будувався храм (на місці дерев’яної церкви) як греко-католицький, що було звичайним явищем для білоруських міст і сіл кінця XVIII століття, і будувався він на кошти раківчан, згуртованих у Братство Святої Праведниці Ганни, що, до речі, свідчить також й про тогочасний економічний потенціал міста. А ось уже освятили нову будівлю як православний храм, в силу зміни геополітичного місця Білорусі на тодішній мапі світу.

З часом зовнішній вигляд храму змінювався, доповнювався новими будівлями, котрі також віддзеркалюють вир історичних подій, що пронісся над Раковом. Таким віддзеркаленням є і Дзвіниця церкви, побудована в ознаменування звільнення білоруського люду від кріпацтва.

І тут же, навпроти, бачимо дерев’яний Хрест, можливо занадто скромний в очах обивателя, але без перебільшення безцінний, бо знаменує собою тисячолітню історію білоруського християнства.

Трошки поодаль своєю величністю вражає відвідувачів костел Святого Домініка. Із маленького дерев’яного храму ще на початку минулого, двадцятого, століття, костел перетворився не лише у прекрасну культову споруду, але й у центр культурного життя Ракова. Звуки мелодійного, недавно відновленого органа поринають раківчан та гостей у чудовий світ музики і, сподіваюсь, й у подальшому притягуватимуть до себе відомих і поки що маловідомих музикантів та виконавців як з Білорусі, так і з інших країн. І це щира правда, оскільки сам разом із своєю родиною мав щасливу нагоду почути перші мелодії, перші композиції оновленого інструмента і опинитися у чарівному полоні його звуків.

Раків, як і сотні схожих білоруських містечок, пережив на своєму шляху і благодатні періоди віднесення та процвітання, і трагічні періоди лихоліть. Перебуваючи на раківській землі, неможливо оминути невеличку галявину, де у довоєнному містечку знаходилася Синагога. У роки Великої Вітчизняної війни фашисти створили тут жахливе ґетто, а в жорстокому 1942 році розстріляли понад 900 місцевих жителів, переважно євреїв. В одну мить перестали битися майже тисяча сердець, не судилося збутися тисячам мрій, задумів, обірвалися сотні родоводів.

Встановлений на цьому страшному місці пам’ятний знак нагадує нам усім не лише про трагічні події минулого, але й спонукає нас ні сьогодні, ні в майбутньому не допустити таких катастроф.

Ознайомлення з Раковим та його околицями було б неповним без відвідування Вигоничів, маленького села, де на початку ХІХ століття, зупинившись на постій у маєтку пана Войдзевіча, перебував на військовій службі Олександр Бєстужев-Марлінський. Власне з його ім’ям свободолюбний дух декабристів донісся і до Раківщини. Сьогодні на перехресті доріг стоїть пам’ятник декабристу, встановлений не без участі згадуваного уже мною добродія В’ячеслава Рагойші та його дружини Тетяни Кобржицької.

Раківчани з гордістю розкажуть нам і про родину Луцевичів, а вірніше про батька і матір Янки Купали, молодих Домініка і Беніґни, які певний час проживали у місцевому броварі Здзєховських. Саме у Ракові, переконані вони, й зародилося життя майбутнього генія. І лише в силу обставин маленький Ясь народився вже у В’язинці, куди переїхали його батьки.

Нині, мабуть, важко уявити собі містечко, його пам’ятні місця, без Музею поліетнічної культури Раківщини, створеного і леліяного подружжям Рагойшів. Власне тут, у музеї, ми зможемо кінцево пересвідчитися у культурному, духовному багатстві краю, представленому відомими далеко за межами країни літераторами, акторами, співаками, науковцями – вихідцями та вихованцями Раківщини.

У музеї представлені експозиції з життя Володимира Короткевича, експонуються різноманітні документи та твори Васіля Бикова, Івана Шамякіна, Ніла Гілевича, Сяргея Панізника, інших сучасних письменників і поетів, творчі шляхи яких пересікалися з Раківською землею.

Мабуть не помилюся, якщо скажу про великий інтерес, який викличе у відвідувача куточок, присвячений видатним постатям краю ХІХ – першої половини ХХ століть. Помістя братів Казіміра і Мар’яна Здзєховських свого часу по суті перетворилося в осередок культурологічного життя Ракова. Можна із впевненістю стверджувати, що з Мар’яном Здзєховським активно вів переписку класик світової величини Лев Толстой (принаймні, нам стане відомо про 4 таких листи).

Помістя братів стало на деякий час домом і для відомої письменниці Елізи Ожешко. Їдучи до Мінська у справах, пані Еліза лише «на хвильку» вирішила заглянути до своїх приятелів, Казіміра та Мар’яна, і зупинилася там аж на чотири дні. Письменницю настільки вразило містечко, що вона назвала Раків «північними Афінами».

Кажучи про класиків білоруської літератури, не можна також не згадати й прізвище В.Дуніна-Марцинкевича, творчість якого широко представлена у музеї.

Окрема експозиція повідає нам про цікаві історії буремного, складного, а тому можливо й з легким нашаруванням авантюрності, життя довоєнного Ракова. Власне на цій хвилі літературне середовище поповнилося такими новими іменами, як Сергій Пясецький з його романом «Улюбленець Великої Ведмедиці». Осуджений на страту, шукач легкого життя цілком випадково (а може так судилося долею) вирішив попробувати свої сили на поприщі літератури і вже дуже скоро став найпопулярнішим письменником тодішньої Польщі. Більш того, літературний хист, що проявився у такій екстремальній ситуації, врятував йому життя.

Хотілося б також звернути увагу й на вихідця з Раківщини – Кастуся Стаховського. Бідний, безграмотний чоловік, якого нужда змусила переїхати до Америки, працюючи там на каменоломнях, повідав світу багату ілюстрацію тодішньої дійсності. Враження звичайної, робочої людини були викладені на папір і перетворилися у видання із символічними назвами, як то «Моль тощая и моль сытая» і «Рассказы американского холостяка».

З особливою любов’ю, що відразу відчувається, експонується український куток музею. І це не дивно, адже його господиня, пані Тетяна Кобржицька, уродженка України. Куточок багатий на видатні імена сучасності. Тут ми дізнаємося про творчу долю і життєвий шлях знаменитого Ярослава Воцака, народного артиста України та Радянського Союзу, який свого часу очолював творчі колективи Львівського та Білоруського театрів опери і балету.

Раківщина стала рідною й для заслуженого артиста України, професора Львівської консерваторії, ведучого тенора, а, зрештою, й батька пані Тетяни – В’ячеслава Кобржицького. Цілий окремий стенд присвячений його творчості, його зв’язкам з творчою елітою Білорусі.

Цікаво розкриті давні та дружні театральні зв’язки родини Рогойшів-Кобржицьких, а отже й Ракова, з провідними акторами Київського драматичного театру імені Івана Франка, зокрема з його керівником, у свій час міністром культури України, Богданом Ступкою, а також із Богданом Козаком – народним артистом України, відомим актором Львівського театру імені Марії Заньковецької.

Можливо ще одним маленьким відкриттям, принаймні для мене, стало те, що відомий естрадний виконавець Ярослав Євдокимов також є вихідцем з України. І саме Раків зіграв чи не вирішальну роль у становленні цієї людини як майбутнього популярного артиста, якого люблять як в Україні, так і в Білорусі.

І що важливо. Про все це, як про історичне минуле, так і про сьогодення, ми маємо змогу дізнаватися й у друкованому виданні краю – «Ракоускі шлях», поява якого також, без оманливого перебільшення, є заслугою родини Рогойшів (уже вкотре я із задоволенням згадую це прізвище).

І на завершення. Кожного разу, коли приїжджаєш до Ракова, прогулюєшся його тихими, затишними вуличками, милуєшся його краєвидами, чепурними хатинками, ловиш себе на думці, що ніби переносишся у зовсім інший світ. Світ далекий від гамору великих полісів, вільний від метушливих і завжди заклопотаних облич перехожих, від шуму автомобілів, від шаленого ритму сучасного життя. Світ спокою і можливості побувати наодинці самим із собою.

І тоді стає зрозумілим, чому Раківщина є такою багатою на обдарованих людей, чому старовинне і разом з тим молоде, але не позбавлене свого історичного шарму, містечко Раків так притягує до себе постаті, скорені музами творчості і натхнення.

Хотілося б, щоб ці враження залишилися й через роки, якщо знову доведеться побувати на Раківській землі, у Ракові, який завжди зустрічатиме нас разом церквицею «У Хреста» і нагадуватиме про віковічні людські чесноти, бо «З Бога не насмієшся».

Грудень 2004 року, м. Мінськ