Легенда
Микола Хвильовий
1
Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просторо:
– Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась – широко – широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани – зажурені, похилі.
…Ішла повінь… Летіла буря…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І от – я хочу про молодицю коротенько розповісти – як у народі чув. Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють.
Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив і років зо три – пішов у повстанці.
Отож і залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула.
… Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь теж здох.
… А батько закатував матір.
… Ну, і півтори десятини за двадцять верстов…
… Ех ти, сибірська каторго!
… Колись прокинулась удосвіта (під повіткою спала): за ногу хтось.
– Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
– Хлопці, сюди! Бач, яка краля!
… Отже червоні прийшли, повстанці прийшли. Д’ех, будуть діла, матері їх ковінька!
Кричали:
– Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?
Баба-свекруха сплеснула руками:
– Ой, лишенько! Які ж тут буржуї, самі селяни проживають.
Посміхнулися, а потім виймають папірці, читають із папірців.
– А Гордій Пронь є?
– Та є.
– А Остап Забийворота є?
– Та є.
Аж здивувалася стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справді жили, як коти в сметані.
… А потім повстанці пішли. А ввечорі ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас – хоч собак годуй!
– Вари вареники! Печи пиріжки!
Варила, пекла Стенька…
… Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвіла, як мак… Д’ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очі їй, як у кози дикої, тільки хитренькі трошки.
… Отже горіла, цвіла Стенька… а баба спитала:
– Що ви, хлопці надумали? Невже ліворуція?
– Ліворуція, бабо, повстання та й квит. Ідемо буржуїв бити.
– Ой, лишенько! – та й утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
– Невже жалко?
– Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський – як що, то й плакати.
А повстанці підводилися, до Стеньки йшли.
– Ух ти, кралечко! – цебто обняв один.
… А другий заіржав та й ще полапав трошки.
Мовчала молодиця, думала, мабуть… потім спалахнула раптом, наче промінь пробився крізь хмари:
– За волю… йдете?
І крикнули хлопці:
– За волю! – ще й шаблюки забрязкотіли.
Зашумували очі в слив’янці (під віями ніби слив’янка кипіла), вискочила Стенька до порога:
– Цієї ночі п’ять чоловіка присплю… Хто перший? Виходь!
Задзвеніли шаблюки, з грюком розпанахало двері…
… А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні й закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла Забийворотинська хура. Хуру везли гладкі Забийворотинські коні: гнідий у яблуках жеребець і білий кінь з чорною ногою, з тавром на стегні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.
… Гримали повстання…
2
Не одна молодиця співала: «ой, зажурюся, запечалюся, піду в садок зелений – розвеселюся…».То не хмари нависли над головою, то очіпок придавив вороне волосся…. Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.
… Гуділа-дзвеніла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не одна трясилова ніч пройшла, іде, пройде – тисячі, тисячі, тисячі… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Буденний, і були – тисячі, тисячі, тисячі…
… Палали панські маєтки, тікали пани. Ішли червоногвардійці – з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі йшли повстанці – чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки…
Гримали повстання. Лютували повстанці.
А найбільш за всіх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучі трактори й череп’яні покрівлі), там тоді важко ходила сумна розпука.
Казали: прийшов юнак із степу, з Хортиці, сюди, в ліси, помститися. Казали: тільки краяни радіють (де верби на ставок похилилися), тільки чабани й байстрюки радіють, а іншим – смерть.
Тоді вороги тримали владу, панували знов. І тремтіли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.
Дивно, хоч де йому з’явитися, там одразу дзвеніли повстання: виходили чоловіки й баби з косами, ціпами, ховали борони – догори зубами – в траві й наганяли на них ворожі кінні загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.
Казали: ватажок Стенька – стрункий юнак і ясний, мов голубе небо, і буйний, неначе буря, і гордий, мов сокіл. Хто слухав Стеньку, той ішов за ним і в огонь, і в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Він горів завжди й вабив завжди, наче степові огні в темряві. І як великий пророк, він віщував – так переказували по селах, по заводах:
– Збираймось до гурту! Насувається чорною хмарою час помети, час розплати. Гей, виходьте на шляхи – чигає воля. Беріть ножі, одрізи, несіть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лісів, з нетрів, з темряви. Летіть, як метелики, на світло… Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як віки б’ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок – і ми в голубій країні, не буде кроку – знову безодня, темна, слизька, як жаба… Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: беріть ножі! точіть ножі!..
І брали ножі, і точили ножі, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лісів, відходило далеко-далеко. І знову палали панські маєтки й череп’яні покрівлі. Ходила кривава помста, а ліси знову гуділи буйну славу юнакові.
…І піднялися тоді вороги, вовчі загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообіцяли пригоршню червінців. А тоді почали вибухати ще частіш повстання. Як вітер, літав юнак по селах та підіймав пригноблених, і пригноблені тягнулися з усіх усюд до нього, і лилася цебрами ворожа кров.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Так чергувалися зорі: була вечірня, була вранішня. Іще були дні, і відходили нерозгадані дні, за лісом зникали.
Вже майже рік лютує юнак, і нездібні вороги зловити його.
… І от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А він сидить на коні й посміхається до людей, наче вечірня зоря до річки.
Був тоді присмерк, стояли жнива, і на майдані пахло полем. Та й під’їхав загін до журавля, і позлазили з коней повстанці. І юнак зліз. І що ж? Юнак, як юнак, але справжній Стенька: очі йому, як невиїждженому коникові грають…
… Любили люди того юнака, мов буревісник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди між себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тільки ховали. А була ота думка оця: ішла чутка, що Стенька з лісовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такі чутки пустили, а дехто й інакше мислив. Що куля минає, то ще й нічого: єсть такі діди, на Чорномор’ї були, від кулі теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як із нечистою силою що – то анцихрист.
… Отож зліз юнак, з цеберки воду п’є. І підійди до нього на той гріх бабуся старенька; її сина вороги закатували – червоний повстанець був. Підійшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового й ще пиріжок маленький. Обернувся юнак: примітив це. А баба схопила його руку та до уст своїх, та тужити.
– Голубе ти мій рідненький! Синочку ти мій гарненький!
Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього.
… Отут то й було несподіване: як кинеться юнак перед бабою навколішки, зблід, як лист той осінній, і замолився юнак:
– Бабусю велика! Молюся тобі за твої страждання, за твої муки. Ти мій єдиний бог, а іншого не знаю. Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами.
Сказав це юнак, скочив на коня, і пропав загін у степу.
А люди стояли й думали. І порішили тоді люди, що Стенька дійсно зв’язався з нечистою силою.
І пішла з того часу погана слава про юнака. Тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від нього. І важко тоді стало юнакові жити з своїм загоном у лісі: вовчі загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не підтримували його.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та й сунулися хмари над тим лісом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. І були тоді неясні думи й неясні мрії, і журба була за далеким, неясним, невимовним…
… Жив у тім лісі й дід Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова поділася, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморські книги й узнавав по них, куди корова поділася, хто коня вкрав.
Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і розповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він.
Але ще гримали повстання, і горіли панські маєтки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але вже надходив кінець.
Тихо, крадькома, мов кішка, насувалася юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м’яко ступала загибель. І прийшла загибель.
… Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, тривожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове – ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, і гордого, як сокіл. Тоді загін його отаборився в Зеленому Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а з боку лежав повстанський пес – здоровий вухатий собака.
І раптом підвівся й завив пес – тихенько й тривожно. І сказав тоді юнак:
– Іде зима. Підемо глибше в ліси… Ще помсті не кінець!
І одгукнулося здалека таємно:
– Ще помсті не кінець!
І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить із заводі в Дніпро:
– Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…
І одгукнулось:
– Ой, Морозе-Морозенку…
Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо. (Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).
… А Зелений Ярок оточили вовчі загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо…
Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!..
… А потім раптово вибухли постріли. Зататакали кулемети – то оточили повстанців вороги. І зійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга – вовча…
Довго-довго не здавалися повстанці.
Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє лишилося, а між ними Стенька-юнак.
Ой, гудів та й тривожно ліс…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не розповідає горлиця про свою дитину милу, що її шуліка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.
… Привели Стеньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.
…Тоді сумніло на шляху.
І сказав юнак:
– Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу смерть.
Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги й згодилися; вони хотіли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютішу смерть! А тоді й товариші його приймуть найлютішу смерть!
І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце.
Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він:
– Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі, і вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі – це найлютіша смерть!
Посміхнулися вороги – це найлютіша смерть! Тоді загострили палю й вбили її в землю.
Подивився юнак на товариство й теж посміхнувся, і закипіли йому очі в слив’янці (під віями наче слив’янка кипіла), і сказав він:
– Ой, вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палі й дівчат молодих приводили. Коли яка дівчина захотіла одружитися із злодієм, що на палю сідав, то його й одпускали на всі чотири сторони. Мені не треба прощати, але зробіть, як було в старовину, – покличте сюди громаду.
Ще посміхнулися вороги – хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила силенна. Але ворожих багнетів ще більш було.
…Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки іноді цокотіли та здалека гудів ліс.
І сказав тоді юнак:
– Тепер я буду сідати на палю… Але слухайте! Слухайте!
І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський, і побачили люди замість юнака буйного голу жінку – красуню, що погордо дивилася поперед себе. І дзвінко сказала вона:
– Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гостріть ножі! Дивіться, дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома зоря… Слухайте! Слухайте!..
Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали, накинулися на неї й зав’язали їй рота.
…А народ уже гудів…
Тоді вовки накинулися на народ і розігнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха й наштрикнули на палю.
… Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть…
Але пройшла тоді про юнака Стеньку, про жінку молоду красуню – ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, і горду, як сокіл, ще бучніша слава. Ще й досі гудуть їй ліси невмирущу славу…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І от біля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вітер над нею…
… Гей, гей! Гримали повстання…
… І були – тисячі, тисячі, тисячі.
Примітки
Вперше друковано в збірці оповідань «Сині етюди», Харків, ДВУ, 1923. Вдруге – у збірці «Злочин», Харків, ДВУ, 1926. Втретє – М. Хвильовий. Твори, т. І (Етюди), Харків, ДВУ, 1927. Вчетверте – М. Хвильовий. Вибрані твори, т. І, Харків, РУХ, 1932.
Приймак – так в українських колах звали Примакова Віталія (1898 – 1937). Був це військовий більшовицький діяч українського походження. З юнацьких років – друг Юрія Коцюбинського, пізніше одружений з його сестрою Оксаною (померла 1920 року від пологів). Як і Юрій Коцюбинський, дев’ятнадцятирічним хлопцем, втягнений вихром революції 1917 року в більшовицький рух. У Червоній армії, 1918-1920, очолив корпус Червоного козацтва, з яким пройшов усі роки війни. Пізніше закінчив військову академію й посідав високі командні та дипломатичні пости. Під час сталінського терору, після арешту Ю. Коцюбинського, був також арештований, звинувачений в приналежності до «українського-троцькістського-націоналістичного бльоку» – і 1937 року – розстріляний.
Буденний – Будьонний Семен (1883 – 1973) – військовий більшовицький діяч, фельдфебель царської армії, у Червоній армії – командир Першої кінної армії (1918 – 1920).
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 311 – 319.