Солонський Яр

Микола Хвильовий

1

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.

Стоять стіною, хмуряться.

В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.

Солонський Яр: яр і село.

В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром -селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.

Удень над селом сковзається клапоть перлямутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями – і ліс, і село, і небо.

Тоді горить, чарує папороть.

Солонський Яр – природна фортеця.

Солонські острожники казали:

– Є Холодний Яр, а це – Солонський Яр… Атож…

А в Млинківській волості скаржилися:

– І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.

Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.

– Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…

… Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.

Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки».

… Стоїть могутній дуб на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків перехиляється на ділянку молодняку.

… У немите вікно волосної ради дороги майже не видно.

Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу.

– Ну, що? І сьогодні обібрано кого?

– Аякже: Матвія Юхименка.

Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:

– Не інакше, як дивізію треба сюди.

Притакують.

У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.

Савко вдарив себе по чолі:

– От напасть… Прийдеться воювати.

Згодились.

– Дивіться, вам видніше… А що напасть – то правда.

Але Савчин сусіда попередив:

– Ти гляди, Савко, п’ять предсідателів ухекали, то… може й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка.

… А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:

– Така йому фортуна: плохий буде – хай головує, а зачепить – лихо буде…

Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід.

… Пахло дубовим молодняком.

2

«… Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз’їздах».

Такий папірець від повітового військового комісара.

Савко подумав: «Дійсно пора».

Зібрав міліціонерів:

– Гайда!

Міліціонери – старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.

Рудий міліціонер, старшина, каже:

– А що, того… можна буде в Солонівці самогону… Чуєш, Савко?

Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть.

…Скоро в’їхали в ліс.

Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що гулко йде в гущавину від ударів копит.

Глухі столітні ліси Полтавщини і чогось тут журливо.

Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.

Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.

– Слухай, друже, може не будемо тривожити їх, уладнаємо?

– Це кого? Солончан?

– Авжеж!

Савко сказав:

– Наказ єсть з уїзду. Ніззя.

– Ага… Ну, то інше діло.

А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.

– Слиш, Савко! Кажуть по газетах – румунський король селянам слабоду проголосив?

– А тобі що з того?

– Та як же: все таки слабода…

Савко скрушно похитав головою:

– Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем, чи ні? Ну?

– Звісно, що ні.

– Ото ж бо й є. Бандисти ви гарні, як на вас подивишся.

Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню.

… Під’їжджали до Солонського Яру.

Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку.

Пустили коні в гущавину й зашумів, затріщав ліс.

Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі.

Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.

Тут ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.

…Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру).

Гвинтівки приготовити, але без наказу голови не стріляти.

Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла.

Нарешті загін вискочив на ріжу.

Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.

– Стій! Куди біжиш? Стій!

Голоси загінчан метушились у зелені і з усіх кінців одкликались луни.

Савко скрикнув:

– Стріляй у повітря!

Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве.

Під’їхали до голохватських будівель.

– Дома хазяї?

Виходили баби, перелякано дивилися на загінчан, але впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками.

– А, щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали – і справді комунія наскочила.

Савко суворо подивився й спитав:

– Де ваш предсідатель?

– Який предсідатель?

– Та староста ж!

– Так би ви й казали… Марфо! Ану бо, поклич голову.

Незабаром прийшов голова.

До нього:

– Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.

Усміхається:

– Де ж я їх візьму… Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі – є де сховатися.

А потім заморгав підсліпуватим оком:

– Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись.

Савко рішуче одрізав:

– Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують.

Рудий міліціонер досадливо почухав потилицю:

– Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їйбогу!

Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а «старості» наказав негайно подати підводу.

Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».

Зашумів Солонський Яр.

У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від’їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвастівське кубло, коли острожники не являться доброхітно в Млинки.

Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солонськім Яру.

3

У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому.

Бігали, лопотіли перекупки.

А біля блискучих гір горщиків стояли поважні ганчарі Полтавщини.

Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували:

– Люди добрі, пізнавайте своє добро!

Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикнув пізнати своє.

В натовп падало біле сонце й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.

…До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче.

Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив:

– Конешно, Дуньчина… Дуньки моєї…

Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:

– А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?

А потім ще полапав зелену хустку й зідхнув про себе:

– Конешно, Дуньчина…

… Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітинники й біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.

– Люди добрі, пізнавайте своє добро.

… Але не бачить Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.

Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.

Іще з годину походили – ніхто не признає…

– Що за напасть!

Пішли у волосну раду, зложили солончаське шмаття біля шафи.

… В раді повно народу.

Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:

– Не так ви робите, Савко, не слід його виносити на базар.

– Чому це?

Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:

– Тут вони.

– Хто це?

– Та солончани ж, голохвастівці.

Вдарив себе Савко по потилиці:

– Так он воно чого ніхто не визнає!

Покликав рудого міліціонера:

– Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.

Похитав головою рудий:

– Де там їх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.

Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг.

Ходить повз ганчарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп’явся в натовп.

Грає сонце в горщиках, і весело виблискують гори ганчарського добра.

… А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре – до коней пішли.

Нарешті Савко побачив їх. Кинувся в натовп.

Але вже було пізно: тільки пил закурив до вітряків, що на полтавський ліс.

– Гей, держи!

Савко націлився й вистрілив.

Галас! Галас! Галас!

Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.

Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера й гайда за солончанами.

… Затривожився базар, ганчарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.

Тільки щітинники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.

Десь кричала перекупка:

– Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!

4

… Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху.

… Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…

… Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:

– Втекли!

В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був мов та цибуля. Втирав хусткою піт.

– Повернемо, мабуть, додому, чи що?

– Ні! Гайда на Солонський Яр.

– Та чого ж ми поїдемо?

– А того, що треба видивитись, осточортіли вже.

Рудий казав, що небезпечно вдвох у таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий.

Поїхали.

За півверстви зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село – усе ховалося в зеленій тиші.

Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.

Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць, і залопотів по листях.

(… Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь).

… Казав міліціонер:

– А може б помирилися… Слиш, Савко?

– Ніззя…

– А то, їйбогу, могорич запили б…

Савко гостро дивився в гущавину.

Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.

Коли знову з’їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна.

Коні рвонулись і кинулися з лісу.

Засвистів вітер.

Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.

Рудий міліціонер зупинив коня:

– Братці, не бийте!

Але Савко розумів, що йому милости не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки.

– Цок! Цок! Цок!

Іще далеко позаду солончани, але Савкові треба добігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.

– Цок! Цок! Цок!

Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запінилась, важко дихає на дерева… (Невже наздоженуть?).

…Свистить вітер.

…Нарешті Савко вискочив у поле.

На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур’яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур’янами.

Знову гримнув випал – то вискочила на узлісся ватага солончан.

Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю.

Захропла.

Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.

Ватага зупинилася.

Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід.

Тоді Савко рачки поліз до Млинків.

Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати.

Ускочивши в двір, він заліз під комору…

…Скоро в дворі були й солончани.

…Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили.

Голохвастівці витягли з хати хазяїна:

– Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався?

– Та я ж… їйбогу…

Свиснув чмілем у повітрі нагай.

Хазаїн заплакав і вказав на комору.

Заревли солончани, оточили будівлю.

– Гей, ти! Чого перелякався – вилазь!

І наставили під комору одрізи.

… Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову.

Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі.

Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.

Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс.

… Млинки мовчали.

… За вітряками голохвастівці зупинились:

– Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!

… А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні півні.

… На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур’яни.

Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці.

– Рятуйте! Рятуйте!

… А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців.

… Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром.

І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур’яни, і гостро пахло дубовим молодняком.

Примітки

Вперше друковано в збірці М. Хвильового «Сині етюди», Харків, ДВУ, 1923. Вдруге – разом з оповіданням «В очереті» окремим виданням, в-во «Шлях освіти», Харків, 1924. Втретє – Харків, ДВУ, 1926. Вчетверте – М. Хвильовий. Твори, т. І (Етюди), окреме видання, Харків, ДВУ, 1927, Вп’яте – М. Хвильовий. Вибрані твори, т. І, Харків, РУХ, 1932.

Холодний Яр – місцевість у лісі, недалеко від Чигирина, де за переказами, у другій половині XVIII сторіччя, збиралися повстанці-гайдамаки і святили ножі перед повстанням проти польських панів.

Ріжа – прогалина поля чи луки, що врізується клином у ліс.

Комнезам – Комітет незаможних селян.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 187 – 188.