Кіт у чоботях
Микола Хвильовий
1
Отже, про глухе слово: Гапка. Гапка – глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо.
А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.
… А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва.
Гаптований – запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах – трави, коли йде з них дух біля-плавневої осоки.
Гапка – це глухо. Ми її: товариш Жучок.
І личить.
… От вона:
Це тип: «кіт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кіт у чоботях»? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осени.
«Кіт у чоботях» – це товариш Жучок. От.
А тепер я питаю:
– Відкіля вони вийшли – товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?
А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли товариші Жучки, «кіт у чоботях».
… Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли – це Жовтнева тайна.
… Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота в чоботях».
Відкіля прийшов, туди й зник.
… Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.
«Кіт у чоботях» – це муралі революції.
І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум.
?
Так! Я хочу проспівати степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже хочу, але –
– Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба щоб був –
– Гімн.
Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки?
Хіба я створю гімн?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
От її одіж:
– Блюза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи.
Блюза колір «хакі», без гудзиків, колір «хакі» – це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти – де колір «хакі».
Вся революція без гудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зідхнути вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі…
– На ввесь світ!
Спідничка теж «хакі», а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур’янів давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж «хакі». Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках.
Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі», тому й сорочка була зелена – тіні з бур’янів упали на сорочку.
От.
– Капелюшок… а на нім п’ятикутня зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору.
І нарешті –
– чоботи.
Ну, тут ясно: подивіться на малюнок, той, що за дитинства.
Досить?
А тепер про її зовнішність, а потім –
– про неї…
… Зовнішність.
Русява? Чорнява?
Ясно – жучок.
А втім, це не важно…
… Очі… ах, ці очі… Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.
Але треба й про очі.
Очі –
– теж жучок.
Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь, то теж її очі.
А от ніс (для баришень скандал!)… ніс – головка від цвяшка: кирпатенький (Кирпик! – казали й так, поза очі тільки).
Ну, ще зріст.
Ясно: «кіт у чоботях».
А втім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї – уривок правди, бо вся правда, –
– то ціла революція.
Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав’язки, цікавої розв’язки, а від «кота в чоботях» – загальновизнаних подвигів, красивих рухів –
– іще багато чого.
Це даремно.
Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде:
у товариша Жучка не буде.
За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.
Товариш Жучок – це тільки «кіт у чоботях» із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото…
А яке – ви самі знаєте.
І тільки.
А зав’язки – розв’язки так від мене й не дочекаєтесь. Бо зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вік, і до нього йдемо.
Розв’язка в гітарних поетів… От: «вони поцілувались, кінець», або «О, моя Дульцінеє! Всаджу собі оцей чингал… Умирає…»
Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші…
– А чиї?
– Ви подумайте!
Так от. Це не роман – це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу.
2
В цьому розділі я оповідаю про невеличкий подвиг…
– А чий? Ви подумайте!..
… Зима, фуга, буруни, іще буруни…
Потяг, залізниця й рейки, рейки в степ.
На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: і тут – у депо, і там – у депо…
І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову’ ми будемо бігти сюди розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.
Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі.
– Товарищу Жучок!
Так, і товарищ Жучок!
… А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й ніколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда – то ціла революція.
… На кожній станції тільки й чути:
– Козаки! Козаки!
Всюди козаки, всюди бандити.
Тягнеться потяг, як ледачі воли в поле, як ледачі воли з поля.
Степ. Раптом:
– Стоп!
– Що таке?
– Нема палива.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Товариші! Всеросійская кочегарка в опасності!
Д’ех, яблучко, куда котішся,
Попадьош до Краснова – не воротішся.
І раптом:
Ой, на горі та женці жнуть.
–… Ей, ви, хохли! Чого завили. Буде панахидити – і так сумно.
… Степ. Фуга. Буруни й ще буруни.
–… Єфто пятой вагон – антірнаціональной. І скажу я тобє, братяц, про народи. Латиш – єфто тіш, смірной народ, мудрай; оврей – тож нічяво. Ходя – катаяць аль ту-тарін – суварай і вєрнай народ. А вот єфтот хахол – па-няхіда: как завоя про поля аль про дєвчину – тякай!
… Степ. Фуга. І рейки – рейки. -
– Козаки!
– Козаки!
– Де? Що? Як?
– Хто паніку робить? Сволочі!
Вискакують сотні «наганів», «бравнінгів», «Гвинтівок».
Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів: паровик одчепився й летить по паливо.
– Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!
Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то – козаки. І чогось засмутніла, замислилась.
… Довго білі широкі поля. Довго паровик не приходить. Нарешті приходить. Тоді знову відходить у дикий і німий степ.
… Від станції до станції, від холодної ночі до холодної ночі.
Палива нема. Коли ніч, тоді тріщать станційні паркани, і тріщать і дивляться з тугою обідрані діряві вагони:
… «Поѣзд генерала (ім’ярек)».
… Від дикої станції до холодної ночі, від дикої ночі до холодної станції.
… Товариш Жучок дістала палива. А дістає так:
– Тьотю, дайте оцю паличку.
– Що?
– Дайте оцю паличку.
– Бери.
Взяла.
– А може ще дасте?
Подивиться «тьотя»:
… Жучок: «кіт у чоботях».
Іще дає.
…Товариш Жучок заливається:
– Ха! Ха! Обдурила тьотю!
А вона зовсім не обдурила, вона просто – жучок!
Ах, ці жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою! Коли я буду відомий письменник, тоді я напишу велику драматичну поему: «Кіт у чоботях».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
… Тріщить чавунна пічка – паливо. За вагоном летить, виє дика фуга.
Їдемо на Кубань.
–… Отак… не так. (Це товариш Жучок).
Отак… не так…
Біля пічки одиниця вагону – може я, може хто інший, може всі ми.
Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.
Але вона каже:
– Дурня нічого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду і тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!
Вона нам обід варить, вона наша куховарка – і тільки. Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку «Что такое коммунизм» (без автора)… Издание N-гo боевого участка рабоче-крестьянской красной армии.
…Іноді ми їй кажемо:
– Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?
Тоді ми чуємо:
– Дзуськи!
Ми регочемось, бо знаємо, що не всім «дзуськи!» – у нас є молодий «пареньок» – так зветься, так звемо: «пареньок». Він теж кирпатенький, і ми вже бачили, як він обіймав її, і вона мовчала.
…Ну, то їхнє діло.
… Але вона нас конче дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі промови, що ми лише роти роззявляли.
Безумовно, коли ми думали тільки про ворога, вона ще про щось думала.
– Чи не скінчила ти бува гімназію? – сміявся дехто.
Вона комічно сплескувала руками:
– Гімназію? Гімназія для панів. А для нас – дзуськи!
Тоді один незграбний хохол авторитетно заявив:
– Це паходной Ленін…
– Да руки порепані.
… А за вікном стояла туга і звисала туга з дроту, що йшов, відходив за стовпами невідомо куди.
… Хуртовина, морози, станції з заметеними дзвонами, зрідка туга на дріт, а завжди:
– Д’ех! Революція – так революція!
А потім знову холодні вагони, довгі потяги, потяг, як воли, і раптом:
– Стоп!
– Що таке?
– Нема палива.
Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий німий степ.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тільки забув я ще сказати:
Частенько, коли потяг зупинявся на станції «на неопредєльонноє время», товариш Жучок, упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди, і довго її не було. А відтіля вона приходила завжди в зажурі.
Чого в зажурі?
Це буде видно далі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Плякати! Плякати! Плякати!
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
Плякати! Плякати! Плякати!
Схід. Захід. Північ. Південь.
Росія. Україна. Сибір. Польща.
Туркестан. Грузія. Білорусія.
Азербайджан. Крим. Хіва. Бухара.
Плякати! Плякати! Плякати!
Німці, поляки, петлюрівці – ще, ще, ще…
Колчак. Юденіч. Денікін – ще, ще, ще…
Плякати! Плякати! Плякати!
Місяць, два, три, шість, двадцять… ще, ще, ще…
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мчались місяці…
Минуло… я не знаю, скільки минуло: може це було вчора, може позавчора, а може промайнуло двісті літ?
Коли це було?.. А може це васильковий сон?
– Не знаю!
І от – літо, степове літо. Це степи біля Дніпра – недалеко Дніпро.
… Тепер ночі в літніх степах.
Це так чудово, так каламутно!
Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!
Це так чудово!
Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночі. А то б я його так змалював –
– їйправо!
… Я приїхав.
На третій день одержую записку:
«Товаріщ, ви, кажется, прієхалі єщо в пятніцу. Предлагаю немедленно зарегістріроваться в ячейке».
Кажу:
– Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців.
Товариш усміхнувся:
– Тебе дивує записка?.. «Это чепуха». От ти ще понюхаєш дискусію. В печінках мені сидить оця дискусія.
Я зацікавився.
– Що за дискусія?
– Почекай, сам узнаєш.
І не сказав.
… Я пішов.
– Де кімната ком’ячейки?
– Он!
Входжу.
Дивлюсь – щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж «кіт у чоботях».
Ото штука!
– Ви секретар ком’ячейки?
– Я…
– Вас, здається, товариш Жучок?
– Так.
– Ну, так ми з вами знайомі. Пам’ятаєте?.. Вона, звичайно, все пам’ятає, але вперше зареєструвала мій партквиток, а потім уже говорила.
… Ясно: минуло стільки то часу. Товариш Жучок дочитала – прочитала «Что такое коммунизм» (без автора). Издание N-гo боевого участка рабоче-крестьянськой красной армии. І тільки.
А інше так просто: ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції і може й сам не знає, що він секретар ком’ячейки, а потім узнає й пише:
«Предлагаю немедленно зарегістріроваться…»
Одно слово, я, мабуть, і не здивувався, тим паче, що минуло так багато часу, а «кіт у чоботях» і тоді вже був –
– «паходной Ленін…»
І, треба щиро сказати, друге видання Леніна – «паходной Ленін» – таке ж іноді було суворе й жахне.
От малюнок:
Я завинив.
Товариш Жучок очі драконом:
– Товаришу! І вам не соромно?
– Дозвольте… я ж… їйправо… я ж…
Товариш Жучок очі драконом:
– Ваш партквиток!.. Давайте!
Віддаю.
Пише:
«Товаріщ такой то в таком то месяце пропустіл столько то собраній. Получіл виговор от секретаря ком’ячейкі с предупрєждєнієм винєсті єго недісщплінірованность на обсуждєніє общественного мнєнія партії посредством партійного суда на предмет перевода в кандідати ілі окончательного ісключєнія із нашіх коммуністічєскіх рядов.
Подпісь».
Точка.
Коротко.
Ясно.
І – трішки того… ніяково.
…Звичайно, як і тоді (тоді – в дикім степу) на ній колір «хакі», бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі». Як і тоді: величезні чоботи не на ногу. Як і тоді:
– Дзуськи!
Як і тоді, бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик – голівка від цвяшка: кирпатенький.
… Як і тоді, були ночі, але вже не холодні, а теплі, замріяні – літні степові ночі.
Тільки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лісо-вики тривожили наш тил. А з півдня насідав розлютований, поранений (добивали) ведмідь з білого кубла великої російської імперії.
А от дискусія (у печінках сидить!).
Є ходяча фраза: треба бути на чеку і не забувати про чеку.
Зробили перефразовку.
– Дискусія – це бути на чеку, щоб не попасти в секретарську чеку.
Товариш Жучок каже:
– Сьогодні вечір дискусії!
Ми:
– О-ох! У печінках вона сидить! (це, звичайно, не вголос).
– Товаришу! Дайте мені на хвилину «Азбуку комунізма».
– Ах, не мешайте, товаріщ. От я і забил: как ето? Фу, чорт. Значіт, капіталізм імеєт трі прізнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…
Хтось підказує:
– Монополізація средств проізводства. І…
– І ідіте ви к чорту, сам прекрасно знаю.
…А от на другім краю:
– Камєдія! Как все заволновалісь. Товаріщ Ларіков, неужелі ви нє волнуетесь? Не верю. Не поверю, чтоб ви всьо зналі.
Це до одного з тих, що все знають:
– Ну, от, єслі ви всьо знаєте, скажіте: когда Тьєр разбіл велікую французскую комуну – в 71 ілі в 48 году. А? От скажітє.
– А ви, товаріщ Молодчіков, нє хітрітє, нє випитивайтє, скажіте просто, что ви нє знаєте. І тогда я вам скажу.
Молодчіков червоніє, і я червонію, і багато з нас червоніє, бо більшість із нас – це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть.
– Це ж дурниці – ці дискусії, наче ми шкільники.
– І правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти. Не достає ще екзамена з інспектором.
Іще чути:
– Да, наконец, дайте мнє на мінуту «Азбуку комунізма».
– Фу, чорт, снова забил. Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація проізводства… монополізація проізводства…
– От бачите, все ж одно не знаєте.
– Ах, оставьте меня, товаріщ…
Нарешті вечір.
Так: за вікном, як і в інших моїх оповіданнях (не всіх) – громи гармат, а десь у травах, а потім на дорозі – кавалерія. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерія, може, рейд.
І хтось тихенько за травами – «може завтра тут, де ми сидимо, будуть папірці, ганчірки й дух порожнечі, дух побігу, дух крови».
Але те забувається.
…Доповідач скінчив.
Товариш Жучок:
– Ну, товаришу Бойко, все таки я нічого не зрозуміла. При чому тут діялектика, коли сказано – історичний матеріялізм? Ви як думаєте?
– Дозвольте, товаришу голова, я собственно слова не прохав.
Товариш Жучок очі драконом:
– Як голова, нічого не дозволяю, а, як товариш, прошу вас сказати.
Ми говорили, ми плутались (з нами іноді було навіть дурно).
А все це називалось дискусія.
Товариш Жучок казала:
– Дзуськи! Не так. Ану, ви, товаришу Молодчіков?
Вона рішуче входила в ролю педагога.
А ми бісились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу куховарку, на сьогоднішнього секретаря ком’ячейки – на «кота в чоботях».
… Потім вона бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленін сказав).
Кричали:
– Геть сем’ю!
– Хай живе холоста женщина!
А для плодючої женщини казали:
– Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т. д. й т. інш.
–… Товаришу Жучок, можна двох любити?
– Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріялізм. Я його погано знаю, а тому й «воздержуюсь».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Так от –
– багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та, бачите, зараз пів на п’яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там –
– товариш Жучок № 2, а це значить… проте, коли ви партійний, то ви самі знаєте, шо це значить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вона написала так:
– Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, після завтра будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось махновщина, треба поагітувати. Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А по-скільки диктатура наша… Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним привітом Жучок».
Але вона сьогодні не поїхала, і ми ще побачились.
Побачились от де.
Уявіть – порожня школа, політвідділ. По кутках, на столах сплять. Це муралі революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж поїде в полки, в подиви.
Це бурса революції.
…Було зоряно, а потім стало темно – пройшли хмари.
… Побігла мжичка.
Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.
Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.
– Товаришу, не мішайте спати!
… Мовчанка.
Мжичка тихо одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву – іти на Москву, на північ від ворожих рейдів.
– Товаришу, не мішайте спати.
Мовчанка.
… Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.
Вона підійшла до мене.
– Ходімте!
Я здивовано подивився на неї.
…Вийшли на ганок.
Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.
– Ви плакали?
– Так!..
І засміялась:
– Мені трішки соромно… знаєте… буває.
І розказала.
Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно й буває не буває:
– Дзуськи!
Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря –
– повісив на ліхтарі козак.
Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко.
Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.
…Я згадав сніговий степ.
…Ішла мжичка.
…Була одна сіра дорога й темні силюети будівель.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг – це без сумніву.
А чий? –
– Ви подумайте.
… Товариш Жучок № 2,
№ 3,
№ 4,
і не знаю, ще скільки є.
Товариш Жучок № 1 нема.
Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.
Зник товариш Жучок.
…Ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте.
Так:
– піп охристив Гапка (глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або сріблом – це яскраво).
Ми назвали –
– товариш Жучок.
А історія назве –
– «кіт у чоботях».
Кіт у чоботях – тип.
Точка. Коротко. Ясно.
Все.
Примітки
Вперше опубліковано в збірнику «Дочери Октября», Харків, 1922. Вдруге – у збірці оповідань М. Хвильового «Сині етюди», Харків, ДВУ, 1923. Втретє – окремим виданням: «Кіт у чоботях», Харків, в-во «Шлях освіти», 1924. Вчетверте – окремим виданням, Харків, ДВУ, 1925. Вп’яте: М. Хвильовий. Твори, т. І (Етюди), Харків, ДВУ, 1927. Вшосте: М. Хвильовий. Вибрані твори, т. І, Харків, РУХ, 1932.
Тьер Адольф (Thiers Adolphe; 1797 – 1877) – французький державний діяч та історик. Був прем’єр-міністром і міністром закордонних справ (1836-1840). З 1871 – перший президент Третьої республіки. Придушив повстання Паризької комуни 1871 року й жорстоко розправився з учасниками повстання.
Подиви – скорочення з російського – «Политические отделы дивизии».
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 153 – 167.