23. Переходять Десну

Богдан Лепкий

Гетьман уговорив короля.

Дня 15 листопада [1708 р.] двигнулися союзні армії в напрямі Десни.

Потемніло. Замість снігу накрапав дрібненький дощ, ніби плакало небо.

Мокрий холод зівоту навівав. Але шведи бадьоро йшли вперед. Провадив їх лицарський дух короля, манила надія багатства України, казки про її красу і добробут. Втомлені довгими походами, безнастанними боями з ворогом і сутичками з населенням, котре з усіх боків і при кождій нагоді шарпало шведські відділи. Виснажені голодом, недугами й несподівано наглими й кріпкими морозами, шведи тільки й думали про те, щоб попасти в українські городи, відпочити і набрати нових сил до нових боїв, котрим кінця ніхто з них навіть не бачив.

Геній Карла XII пірвав їх, як гураган, вихопив з рідних хат, з обіймів батьків, жінок і дітей і нестримним летом ніс назустріч невідомих подій у невідомих краях, і як безпритомних, як напоєних узваром забуття і задурманених нектаром слави, кидав в обійми терпіння, каліцтва і смерті.

Швеція оставалася за ними, ген десь далеко-далеко, – як спомин, як мрія, як туга.

Ніхто з Карлових людей навіть не уявляв собі, якими шляхами верне колись до неї.

Несла їх буря, яка раз на сто літ зривається над Європою, тривожно дожидана муравлиськами народів, радісно вітана серцями людей сильних, що великого бажають і для великого невідомого радо жертвують буденним малим, що впиваються надією перетворити світ на краще і довершити діла, якого не довершили їхні предки.

Впиваються, – забуваючи в похміллю або в безтямі смерті про те, як злобно поглумилася над ними доля…

Під бунчуком, в окружению трьох соток старшин і дванадцятьох королівських трабантів їхав за королем гетьман.

За ним посувалися три тисячі козацтва і табор старшинських родин. Під ногами топився сніг.

Десна бралася водою, шуміла, ніби сердилася.

Гетьман думав.

Все, що від Імжицького почув, передумував раз десятий, хоч не новину йому цей сотник сказав. Півстоліття пробігав гадками, від Жовтих Вод по нинішній день. За кождим разом, як зривалася буря над українською землею, те саме бачив. Одних гроза виганяла з хат, робила їх сміливими й готовими на все, навіть на найгірше і найжахливіше, а другі скривалися по своїх запічках, ніби по кріпостях, а коли прогомоніли громи, нишком-тишком, як шакали, як гієни, перевалювалися крізь трупи братів, по коліна брели в рідній, лицарській крові і все ж таки вилазили на жир.

Жируйте і тепер. Жиру буде чимало!..

Гірко всміхалися гетьманові уста… Три тисячі війська ступало за ним. А де ж тамті? Він же тридцять обіцяв королеві. Десять у Батурині сидить, значиться, тринадцять, – але до тридцяти все ж таки далеко! Так далеко, як від задуму до діла. Полуботок здавна стояв осторонь від нього, але де Левенець і Скоропадський? Левенець захитався, а Скоропадського застукали москалі. Добряга, але в свого предка Федора не вдався. Цей одним із перших до Хмельницького пристав, хоч шляхтичем був, а доньки на цілу Польщу вродою славилися. Федір під Жовтими Водами лицарською смертю погиб, слухаючи голосу землі, а його нащадок, мабуть, гетьманом з волі царя стане. Нелегко йому прийдеться булаву з царських рук носить… О, нелегко!..

І гетьман зажурився. Отсе знову розколеться Україна надвоє, і почнеться боротьба двох гетьманів, найпогубніший двобій. Того він ніяк не хотів, до тривкого з’єднання стільки літ прямуючи і для тієї ідеї жертвуючи навіть Палієм… Палій! Де він тепер? Де б не був, цар відшукає його і на Україну привезе, знаючи, яку вагу має його ім’я поміж чорним народом. Цар усі сили на поміч покличе, щоб побороти Мазепу і щоб сторощити раз на все стремління до окремішності. Почнеться боротьба, що триватиме довгі-довгі часи, аж до побіди, в котру вірити треба…

Треба!..

І гетьман принаглював свого коня..

Недалеко за ним Мручко супроводжав гетьманові маєтки.

– Бережись! – гукав на сонних козаків. Біля Мручка їхав Імжицький.

– Погану днину післав нам Господь, – говорив Мручко, пихкаючи люльку. – Як я в Єдикулі сидів… – почав і не докінчив, бо довелось порядкувати возами.

Шведські батальйони входили на міст. Багато людей нараз не впускали туди, щоби міст не завалився. Весь похід мусів зупинитися, від чого і зчинилася суматоха на цілій довжезній лінії.

Вози на вози наїздили, зударялися коні й люди.

Мручко мав багато діла, щоб не сталася яка шкода і щоби в тій суматосі не пропав який коштовний ящик.

Імжицький помагав йому.

– Oт дурний москаль, – жартував Мручко, – коли б тепер напав на нас, тоді як одні ще тут, а другі вже за Десною…

– Не викликуй, товаришу, вовка з лісу, – відповів Імжицький.

– Не такий-то і вовк страшний, як його малюють. Я, сотнику, з ним у твоїй пасіці бився.

– Знаю, – і Імжицький зітхнув: – З тієї пасіки вже й сліду немає. Тільки земля і небо.

– Цар Петро з цілою Україною таке зробити хоче, щоб у нас лиш земля і небо було, та ще могили кругом. Але життя навіть від антихриста сильніше. Жилавий ми народ, живучий.

– Щоб ти, товаришу, знав, як ми у твоїй пасіці бились! Аж душа радувалася, – кажу тобі. Навіть одна дівчина, вихрестка, біля мойого осавула боролася… Чи не чув ти що про неї? Вона ж там раненою залишилася.

– Як же не чути? Про неї тепер кругом розказують.

– Невже ж?

– Як москалі напали на мою слободу, вона хоч ранена, довго до хати ворога не впускала. Кількох застрілила, заки на приказ офіцера живцем її взяли.

– І що?

– Офіцер повіз її з собою.

– Цареві в дарунку дасть, бо гарна, як мальована.

– Якщо сам не влюбився.

– Вони й найлюбіше батюшці цареві відступили б, хоч би й сестру, або маму рідну. Такий народ…

– Бе-ре-жись!

Рушали з місця, щоб за короткий час зупинитися знову.

Король по другому боці Десни порядкував баталіонами, щоб на всякий припадок були боєздатними. Гетьман перед мостом лад тримав. Оба свідомі великої ваги моменту.

Щораз то нові відділи помостом проходили, скоро, але, якмога, легко.

Люксембург нервувався. Вилазив на сидження і дивився перед себе, чи далеко ще до мосту. Рачок за полу його тягнув:

– Сідай, принце. І так дальше свойого носа не побачиш, бо дощ… Панта рей. Проклятий будь, Фалесе з Мілету! А щоб ти другого напитку і не бачив, – лиш воду.

– Ваша милість не люблять води?

– Ані в чарці, ані в чоботі, ані в голові.

– Gut gebrüllt, Löwe!

– В голові гірше, ніж у чарці.

– А її там, мабуть, чи не найбільше.

– Можливо. Бо коли б не те, то на світі давно було б краще, ніж є.

– А в наших головах що?

– Вашої я не ськав, а в своїй мозок чую.

– Та чи не рідкий він?

– Аж загустий.

– Тому ви його водкою розпускаєте.

– У мене водка в шлунок іде, а не в голову. У шведів, мабуть, навпаки.

– Це скажуть ті, що черепи наші розколупають колись.

– Не дуріть себе надією такої честі, хіба що вашу милість в Упсалі на лікарському виділі до бутлі зі спиртом встромлять.

– А вас у царській кунсткамері.

– Все-таки, що цар, то не медик.

– Оба вони різники, мій пане.

– Але цар різник з Божої ласки і на велику руку.

– На велику. Боюсь, щоби він вашої України в одну велику різню не перетворив.

– А тоді щоб до Швеції не пішов, – доповів Рачок.

Замовкли. Дощ капав за обшивку.

– Маю вражіння, що під окапом стою, – почав гетьманський блазень.

– А я, хоч і під окап рад би, – зітхав Люксембург, – не шанують нас, пане-товаришу, не шанують. Навіть нам повозу з будою не дали.

– Повози з будами під старшинські жінки підкотили. У нас, бачите, для жінок мається особлива ввага.

– Так, так. Чув я, що українки своїх чоловіків за чуба кріпко тримають.

– Лучається, що й чужих під патинок беруть, як ось Анна Реіна, покійного князя Ярослава вродлива доня.

– Анрі Першого жінка?

– Ваша милість і в історії на всі чотири ноги куті?

– В Упсалі дечого полизать довелося. Та більше з власної ерудиції знаю. А все ж таки земляків ваших ніяк не розберу. Край широкий, народ великий, а як колись моїх предків закликали, так і тепер нас кличуть, щоб у них лад завести.

– Вас кличуть?

– Так, Карла XII і мене.

– Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти.

– Приповідки, мій пане, дуже-то ви маєте дотепні, але в головах дотепу небагато.

– Як у кого.

– Можливо, та, на жаль, якось того не видно. Гляньте кругом. Якою Господь создав отсю землю, такою вона й залишилася. Ніби тут людей ніколи й не було.

– Це тому, бо все до нас якісь чужинці лізуть: хазари, половці, татари, москва.

– В необгородженім городі і свиня гість.

– Це правда.

– Але не вина тут свині, а хазяїна, що не обгородив городу.

– Не давали.

– І не хотілося. Урожайна земля розлінивила вас. Грали б ви на своїх бандурах, як еольці, співали б тужливих пісень, як дорійці, рецетували би думи, як йонці, плавали б на байдаках по Чорному морі, як нормани, але як готи засукать рукави до роботи, до того в вас нема великої охоти.

– Ото! То ви й римуєте, принце!

– Від римів, як від мух, не обженетеся.

– Хіба в Швеції мухи і зимою літають?

– Краще мухи зимою у повітрі, ніж літом у голові.

– Ви, як бачу, кусливі, принце.

– І найлагіднішого чоловіка розізлить дурнота людська,

– Лиш філософа ні.

– Блазні ми, а не філософи, пане Люксембург.

– Les extrêmes se touchent, мосці пане Рачок. Як філософи воюють, так блазні філософують.

– Алюзія до короля?

– Краще алюзія, ніж ілюзія, мій друже. Гореч підсувається мені до горла.

– Прескорбна єсть душа моя, принце. Але, як бачу, все-таки ми посуваємося вперед.

– Щоб опісля вернутися назад.

– Світовий закон сильніший нашого хотіння.

– Щоби хотіти, треба мати силу. Горе немічному хотінню.

В’їздили на міст.

Рачок шапкою здоровив лівий берег Десни, Люксембург правому посилав прощання поза себе.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 143 – 148.