26. У конокрадів

Богдан Лепкий

Породистий, високої міри і великої сили кінь без надмірного зусилля ніс двоє їздців.

І, на диво, йшов так послушно, ніби Сидір здавна був його паном.

– Мабуть, це не московська коняка, а наша, – завважав.

– Чому б то? – спитала Одарка.

– Бо навіть не озирнеться тобі за своєю стайнею, лиш у Караївку спішиться.

– Можливо, що це гетьманської стаднини кінь або якого панського хову. Тому й спішиться до своїх.

– І звірині до своїх спішно.

Кінь дійсно аж стогнав, так щире двигав наших утікачів.

Щасливо в’їздили і виїздили з балок, перескакували байраки, сугаком щульгали крізь очерети, аж і попали на гурток людей, що грівся біля варти в придолинку, над самою річкою. Сидір гадав зразу, що це якась козацька або шведська сторожа, яка продрогла на морозі і тепер гріється біля огнища. Але, під’їхавши ближче, завважав, що не воєнні це люди, а світські, узброєні принагідно і будь-як, хто яку зброю у руки запопав.

Огонь освічував їх хмарні обличчя, їх високі баранячі шапки і звисаючі вуса.

Така зустріч не віщувала нічого доброго, і приходилося жалувати, чому не оминули заздалегідь тієї, на всякий спосіб, непевної купи.

Але годі! Втікати було запізно, бо товариство побачило їх й гукнуло: «Стій!»

Ще коли б Сидір і Одарка на окремих конях їхали, то можна було б пробувати щастя, але двоє на одному, – то таки дуже небезпечно.

Тому й, не надумуючись довго, під’їхав до них і зупинився на кілька кроків перед огнищем.

Привиклий до всіляких пригод, обкинув оком ватагу. Людей було сімох, всякого віку й різно вдягнених. Видно, не з одного села.

Кілька коней ногами гребли сніг, добираючися до трави. Коні були хоч худі, але породисті, а по сідлах неважко було впевнитися, що це шведські воєнні коні. По них і догадався Сидір, на яке-то він товариство так несподівано наскочив.

Шумовиння, котре в каламутній воді рибку для себе ловить. Підкрадаються до шведських постоїв і коней крадуть. Конокради, а як треба, то й горлорізи.

Злість його взяла. Ось до чого несвідомість веде! Тут велике діло рішається, о майбутність країни змагання йде, а вони, – щоб коня запопасти!.. Коли б міг, повбивав би їх, як собак. Але затаїв у собі гнів і, під’їжджаючи, гукнув:

– Здорові були!

Спідлоба глянули на нього.

– Доброго здоровля і вам! – відповіли непевно.

– Далеко до Чепліївки, добрі люди? – спитав.

– Кому близько, а кому далеко, – відповів якийсь хитрун.

– Як же так?

– Декому до смерті ближче, як до Чепліївки, – і дивився на офіцерську шинелю, дивуючись, що москаль по-нашому балака, хоч і таке буває, бо й наші у москалях служать.

– Хто має доїхати, для того гонів десять буде, а хто ні, то й турбуватися не варто.

– Отож я доїхати хочу, і тому питаюся, – відповів різко Сидір.

– Московський офіцер до Чепліївки їде, та ще дівку везе? Від царя гетьманові дарунок? – і зареготалися.

– Старому прелюбодієві!

– Я не москаль, а свій, – відповів різко Сидір, – а гетьмана ти обиджати не смій!

– Ого! – почулося кілька голосів. Але другі загалакали тамтих.

– Лиши! Може, гетьман і правий. Пощо обиджать.

Сидір побачив, що гурт тільки на одній точці згідний з собою, а саме на крадежі коней від шведа, а поза тим, що голова – то розум. І нова надія вступила в його серце.

– Гетьман добра цілому народові бажає, від угнітів московських визволити вас хоче, – почав Сидір.

– Від московських, то, може, й так, але й старшинські не легші, – відповів котрийсь і додав: – Але, якщо ви свій, так не погордуйте нашим товариством. Вип’ємо по чарці, і поїдете собі в Чепліївку. Свойого чоловіка ми не скривдимо. Ось вам моя рука!

Підійшов і подав Сидорові велику, космату, як у ведмедя, руку.

Сидір надумувався хвилину. Злазити з коня – значиться збуватися останньої надії на втечу. Але ж не послухати – все одно, що відтрутити, може, й приязну руку і наразитися на нерівний бій одного з сімома, маючи ще й безборонну Одарку біля себе.

Стиснув простягнену руку і зіскочив з коня.

Та ще він і не доторкнувся землі, як двох людей кинулося на нього. Двох поспіло йому на поміч, а трьох байдуже грілося біля огнища, нібито для них така сутичка була не новиною, а щоденним явищем.

Огонь потухав звільна, бо дерево було мокре й сичало, як гаддя.

Почалась шарпанина. Хотіли Сидора роззброїти.

– Лиши чоловіка в спокою!

– Ого!

– Кажу тобі, зі мною діло маєш, не з ним!

– Не питаюсь тебе!

– Я слово дав. Я з козаків, козацьку честь знаю.

Заспокоїлися якось і за хвилину сиділи біля потухаючого огнища, запиваючи згоду горілкою.

– Гадаєш, що лиш козак честь має, а другі люди – ні? У всякого своя честь. Дотепер ми, посполиті, лиш з панами та старшинами дрались, а тепер бачу, що й козаки наші вороги.

– Але коней на шведах добувать, то вони приятелі, – підхопив другий. – Коли ти козак, так чому не козакуєш?

– На кочерзі на війну поїду, чи як?

– Не пив би горілки, то й не проворонив би коня.

– Хробака заливаю. Ось чому п’ю. Але ти не піп, так не сповідай мене, бо як я тебе запричащаю, то й сам чорт не розгрішить!

– Ой-ой! Та й налякав же мене пан козак, безштанько, що мало очкур з переляку не луснув.

Одарка тулилася до Сидора. Ніхто її ніби й не бачив.

– Люди добрі, – почав Сидір. – Бачу, що й між вами згоди немає, як нема її на цілій Україні.

– І не буде, доки ми всіх оцих білоручків не пішлем чортові в зуби.

– Вважай, щоб перше я тебе не післав, харцизяко!

– Горлорізе!

Насилу примирилися.

Сидорові гидко ставало на душі. Не втерпів.

– А чого це ви шведам не даєте спокою? Вони ж союзники наші, – спитав.

– Ніяких союзників нам не треба. Робучий народ сам собі раду дасть.

– З царем?

– А хоч би і з чортом! Всіх ми вас перетриваємо. Ми з тутешньої землі родом, не навіяні.

– А все ж таки негарно бідного шведа турбувати. З такої далекої сторони прийшов. Як же він без коня обійдеться?

– І на нім далеко не заїде, а мають відняти москалі, так краще відіймемо ми, – відповів принагідний Сидорів союзник.

На оцю циганську мораль Сидір відповіді не знаходив.

– Бо то знаєте, – почав той, – мені теж ці наші промисли теперішні, так сказати, не дуже по нутру. Та що робить! Горе одно. Б’юся, як риба об лід, і – ніщо не виходить. То дитинка вродиться і вмре, то жінка зляже, то худобина здохне, куди не ступиш – хрест. Взяв я в нашого пана горілки ведер чотири на вишинк. І шинкую…

– Пропиваю.

– Не перебивай, чорт!.. Знаєте, як воно є. Випити всякий спішиться, а заплатити – ні. Минув місяць чи два, висохла моя бочка, але і в кармані сухо.

– Бо дурний.

– Мовчи!.. Взяв я знову ведер троє, і знов. Пан не спирається, боргує, аж нараз: «Плати!» Чим же я тобі заплачу, коли в мене, бач, і хрестини, і похорони, і худібка подохла?.. Не питає… На суд пізвав. І водилися ми, і судилися ми, і в сотні, і в полку, і в генеральному суді були, аж до гетьманської військової канцелярії ускочили, бо оба ми люди не прості, він шляхтич, а я козак.

– І що? – спитав Сидір.

– А що ж би? Не знаєте? Право за сильнішим стоїть. Програв я. По четвертому розділі 28 артикулу, пункті першім, якщо позваний не в силі заспокоїти свого позовника грішми по обліку, так тоді дозволяється награждать позовника недвижимим імінієм позваного, по оцінці. Говорив, ніби він і литовське, і магдебурзьке, і саксонське право наізуст витвердив. Недаром же літ кілька правувався і письменний був, від батька письма навчився і – навіть у Чернігові трохи латині лизнув. У нас буцімто всі козаки правом шляхетським судяться, але якщо козак з паном або зі старшиною в право зайде, так тоді якісь тобі другі, панські закони вигадують. Так і зі мною було. Програв я, а коли стали моє недвижиме добро оцінювати, так двір пішов за десять рублів, а морг землі за п’ятдесят шагів. Погадайте!

– Морг землі, цебто двадцять сажень вшир, а шістдесят вдовж! – повторили гуртом.

– За п’ятдесят шагів!

– Морг навожений…

– І оброблений, обсіяний.

– Морг землі за п’ятдесят шагів!

Кивали головами й зітхали… «За п’ятдесят шагів».

– Що ж мені було тоді робить? До пана на відрібок іти? А луснув би він! Пішов я у посполиті, полетів з саранчею, як говориться у нас.

– Не ти перший. Таких тепер чимало, – потішали його.

– В кождій слободі козаки з посполитими, як горох з капустою, перемішані, навіть не вгадаєш, де козак, а де чорняк.

– Як мир – то він козак, а як війна – так посполитий, щоб дома сидіть.

– Промишляє народ.

– А на який кінець?

– На який? На такий, як я отсе зійшов. По дорогах промишляю.

– Не журись, брате. І пани заїжджають себе. От у нас. Ще пан і не застиг, а вже сусід його двір наїхав. За довги, мовляв. Вдова кудись із діточками повіялася, душу спасаючи, а він сидить. Просидить десять літ, і маєток його.

– Нігде правди нема, навіть між панами – ні.

– Поміж ними ще менше, ніж між людьми.

– Гетьман ладу вдержати не може, бо війна, багато турбації має.

– Багато.

– А старшини все одно, що шляхта, правом сильнішого живуть. Від козаків землю скуповують, хоч воно в законах нібито й поставлено, щоб козак тільки козакові землю продавав.

– Закони на те і є, щоб їх обходити.

– Світ на неправді стоїть.

– На ошуці.

– Тому, бо рівного права для всіх нема.

– Бо люди людьми… А ви з яких? – звернулись нараз до Сидора, ніби зразу спитати й позабули.

– Сотниченко.

– Ага! І самі, мабуть, у сотники вскочити гадаєте, а може, й у полковники.

– Не знаю. На війну пішов.

– У канцеляристах краще. Безпечніш. Та й суду ніякого не боїшся, ні сотенного, ні полкового; військовий суд тебе судить, гетьман за тобою стоїть, як і за товаришем бунчуковим. Добра вигадка, що?

– Не знаю. З ніким не правувався.

– Молодий ще. А вже, бач, промишляєш. У московській формі до москалів підкрадаєшся… Хитрець!

Підсміхалися лукаво.

– А може би, ти так до нас пристав? – питали, глузуючи.

– Не хочу, негарно ви робите, панове. Кіннотчикові коня віднять – все одно, що руку відрубати.

– Ще й покарають.

– Може, й розстріляють такого.

– Може, – так яке нам діло до того? Такі часи. Про себе думай, не про шведа… Чого лізе до нас? Сидів би собі за морем та до Лютра молився б.

– А нас москаль дорешти прикрутив би, – завважав Сидір.

– І без того прикрутить. Не бійсь! Цар від гетьмана сильніший.

– Бо цар!

– Бо за ним сам Бельзевуб стоїть. Не одолієш його.

– Ні.

– А коня все-таки або продаш, або дмухнеш на ньому, куди тобі треба, хоч би й на Січ.

– На Січ нелегко перебратися тепер. Кажуть, цар дороги в Запорожжя, як ока в голові, пильнує.

– Бо боїться, щоб запорожці до Мазепи не перейшли.

– Не перепинити йому запорожців. Хитрий народ.

– І лицарський. Як схочуть, так таки перейдуть. А тоді й ми пристанемо до них. Куди запорожці, туди й народ. Вони за нами стоять.

– От Палія жаль, цей за нами стояв.

І стали згадувати фастівського полковника щонайкращими словами, стали гетьмана зневажати, що видав його цареві.

Ой де ж то тепер пан Палій Семен,

Де він тепер журиться,

Та невже ж йому, бідному, в уму

Ще й досі Хвастів сниться…

Журлива п’яна пісня хриплими голосами підбігала північному вітрові назустріч.

– От де був козак! От де була щира душа людська! Абазина на паль посадили, Самусь гетьманські клейноди Мазепі вручив, а Палій все-таки ще тримався.

– Це був козак.

– Це був оборонець нашої волі.

– Це був ненависник всякого насильства.

Сидір не міг добитися до слова. Бачив, що як колись, так і тепер душа поспільства Палієві, а не гетьманові сприяє.

– Лицарський дух одно, а політика друге, – почав. – Знаєте, як гетьман обороняв Семена Пилиповича. Нелегко йому приходилося відстоювати фастівського полковника зарівно перед Польщею, як і перед Москвою. А відстоював же, поки міг.

– Поки не піддурив.

– Бо мусів.

– Як я чого не хочу, то й не мушу.

– Гетьман побоявся за булаву.

– Боявся, щоби народ булави від нього не відняв та не вручив Палієві.

– За булаву війна йде, не за що.

– Не за добро наше, посполите.

– Їм до нашого добра, як мені до торішнього снігу Власними пожитками турбуються, не нами. Нагарбали землі, хуторів, млинів, ставів, усяких пожитків, золотистими каритами, як польські вельможі, їздять, фореси, гайдуки, стремінні, гончі, ловчі, чортзна-що… і має тут бути добро на Україні?

– Козаки на посполитих сходять, посполиті, як цигани, з місця на місце перетягаються, роздивляючись, де кращий хрест стоїть.

– Хрест? – спитав Сидір, не знаючи, до чого цей веде.

– А хрест. Хіба ви не чували? Як який там пан землю під нову слободу відводить, так хрест на ній кладе і на ньому виписує або карбує, які-то він полекші тим поселенцям дає, що до нього перейдуть. Мені теж незабаром привілеї на мойому посілку, себто на моїй «волоці осадженій», кінчаться, і я сина післав, щоб за яким новим, добрим хрестом розглянувся.

– Ціле наше життя – це один хрест.

– І нелегкий.

– Куди! Аж тобі очі з лоба лізуть, як несеш.

– Тому-то мало хто й нести бажає.

– От посидить скільки там літ, навіть домівки людської не поставить і тільки глядить, як би йому на нове місце перебраться.

– На кочевиків збирається народ, на бурлаків.

– А що робить?

– Що робить? – і очі їх стали зиркати зловіщо.

Сидір сидів, як лящ на сковороді. Спішився. У його тільки й гадки було, щоб у Чепліївку, а їм на розмову зібралося. Не слухати – все одно, що обидити «добрих людей». Ще чого доброго й покалатають тебе або гуртом кинуться, як на кодло панське, старшинське, і рознесуть. Треба, бачите, якось так хитромудро невеликим коштом вихопитися з тієї балки.

– Багато ви дечого мені сказали, чого я досі не знав, – почав.

– Бо молодий. Ще не розглянувся по Божому світі.

– І гетьман не одного, може, не знає, хоч старий.

– Не знають пани, що людей болить.

– І знати він не хоче.

– Як на худобу дивиться на нас.

– Гетьте з ним! Краще вже під царя православного. Хоч за віру святу постоїш, в наругу її ксьондзам не віддаси!

– А гетьман запродати нас гадає.

– Єзуїтам. – Лютрам.

– Панам.

– Хто більше дасть.

– Кому вигідніш буде.

Горілка ще більше злісними їх робила.

– Чому ж ти, сотниченку, не п’єш? Гордуєш чорняками, саранчею ненаїсною?

– Пий! На дні молоді дні!

– І дівка твоя хай пригубиться.

– Це не дівка, – відповів, – а дружина.

– Яке нам діло до того, що вона тобі? Не сунемо носа до чужого проса. Коней, не жінок, відбиваємо.

– Конокради ми, – притакнув той із козаків.

– Горлорізи! – і жбурнув чарку в огонь. – Тю! От на що зійшов чесний козак!

– Ого, ого! – загуло кругом. Бач якої почав! Козацької честі заманулося.

– А заманулося, щоб ти знав. І плюю ж бо я на вас і на погані промисли ваші… Тю!

– А ми на голову твою.

– Тю!

– Тю!

Схопився, як ужалений, і до шаблі. Тамті теж. Двох на двох. Останні і дальше біля огню сиділи, мов поснули. Сидір кинувся у боротьбу:

– Стійте-бо! Стійте! Крові християнської проливати не смій!

– І ти за ним? Ворон воронові не виколе ока. Усі ви кровопийці!

Шах, шах, шах…

Одарка відскочила і – до коня.

Насилу повелось Сидорові то шаблею, то словом розділити борців. Але покалічилися до крові і зробилися ворогами до смерті.

– Пощо ви спиняєте чоловіка? Не хоче з вами бути, хай іде, – вговорював Сидір.

– Та хай собі до чорта йде! – відповіли. – Хіба ми кращого не знайдемо, ніж він?

На тім і стало. Трьох їздців скочило в кульбаки і, навіть не попрощавшись з тамтими, з Сидором та з Одаркою, вихопилися з балки. В напрямі Чепліївки пробиралися, пильно вважаючи, щоб не наскочити на яку сторожу. Провадив один, тутешній-таки, що добре знав дорогу. Плавнів трималися, на чисте поле та на левади не вискакуючи.

– Але як же нам на шведських конях у таборі являтися? – спитав котрийсь.

– Вони так Швецію бачили, як ти. Шведські коні вже давно в шведській армії подохли. Шведи по дорозі нових коней беруть у Саксонії, Польщі і в нас. Отсі ще навіть і не тавровані. Їх хіба по кульбаках та по збруї пізнаєш.

– Кульбаки перед Чепліївкою поскидаємо.

– Не до шведів підемо, а до наших.

– Наші ось, на гетьманських оболонях стоять.

– Бачиш, яка луна!

Над широчезними лугами піднімалося руде зарево, ніби десь далеко горіла велетенська пожежа, ніби цілі села палилися.

То союзна шведсько-українська армія, перебравшися через Десну, відпочивала між стиртами сіна, що, мов високі будинки, з білого снігу виростали. Гетьман не пожалував сіна. Знаючи, що й так його москалі забрали б, дозволив не тільки для коней, скільки завгодно брати і вози навантажувати, але й палити ним, бо дерева було дуже-то обмаль.

Сіно лиш зверху було мокре, а тим дальше вглиб, тим сухіше, свіжіше і більше пахуче.

І ось по широких лугах ніби жертвенні костри розгорілися, біля котрих грілися шведи й козаки.

Робили скрутлі з пахучого сіна і кидали їх у жар. Літнім теплом і пахощами весняними повіяло понад Десною. Ніби широкі гетьманові луги вітали свого пана з переходом на цей бік.

До того зарева поспішав Сидір з Одаркою і зі своїми трьома новими товаришами.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 156 – 166.