9. Чорна рада
Богдан Лепкий
Дорога була недалека. Не цілої півгодини їзди. Сурмач з двома козаками поскакав уперед. Трубкою давав знак, щоб прохожі і проїжджі вступалися з дороги. Гетьман поспішав. В його душі кипіло. Бачив важкий історичний момент, на який зважився, витративши на підготовлення так багато часу й праці, і отсе тепер із-за безнастанної коверзи, із-за тієї шарпанини, до якої привикли люди, всьо рвалося, псувалося, розліталося, як цей диявольський віз, котрого колеса кожде в інший бік вертиться. Злість підступала до серця. Зчинити наглий суд, винних покарати на горло, – страхом, якщо не можна добротою приневолити людей, щоб послухали приказу моменту. Моменту, не його!
Але чим ближче під’їздив до табору, тим менше тієї злості лишалося у серці, і гетьман не перший і не останній раз у життю нарікав на свою благість. Не вмів бути жорстоким, як Петро, а навіть, як іноді король Карло вміє бути жорстоким. Гетьман здалеку вдивлявся у табір, обставлений на козацький лад возами і саньми, що пов’язані були з собою дишлями, ланцями і всякого роду мотуззям. Над возами порозпинано полотна і шкури, щоб захиститися від вітру, який віяв з півночі. За трьома обручами отсих возів та саней, як купи кертовиння, торчали на майдані землянки. Між землянками горіли огнища, а кругом них стояли і лежали козаки, пили, реготалися, грали в кості.
До табору підходили шведи, цікаві побачити зблизька своїх союзників. Шведів не важко було пізнати по синіх каптанах з червоними відлогами і по блискучих гудзиках та шкуратяних штанах. Вбрання це було сильно принищене, але вони все-таки, незважаючи на всю свою вбогість, тримали себе гордо. Між ними і козаками вив’язувалася обмінна торгівля. Одні других не розуміли. Говорили пальцями, рухами, очима. Козаки своїм звичаєм насміхалися з чужинців, які людської мови не вміли…
«Говори до нього, коли він швед», – казали. Здалеку нічого тривожного не помічалося. Козаки, побачивши гетьмана, розступалися і здоровили його. Деякі шапками підкидали вгору і вигукували: «Слава!» Як звичайно. Щолиш посередині табору, кругом якоїсь повітки, перенесеної сюди з недалекого села, над якою на високій жердці маяла біла плахта, панував незвичайний рух. Кількох промовців вигукувало щось до товпи, товпа хвилювалася і ревіла, як море.
– Додолу з ним!
– Матері його ковінька!
– Один дурний писав, а другий дурень читає. Досить воловодили нами. Гетьте, чортові сини! Не цікаві вашого слова.
– Гетьман – кебетний чоловік.
– Кебетний і квапливий, але до шведа.
– І до спідниць.
– Ласохлист!
Здалеку годі було доглупатися, у чому річ.
З поодиноких слів, що їх заносив вітер від тієї повітки, виходило, що про гетьмана мова. Мабуть, одні обстоювали за ним, а другі обвинувачували його, що козаків до Лютра запровадив.
Раз одні брали верх, то знову другі, залежно від успіху промовців. Як котрому повелось щось дотепного повісти, так слухачі ставали по його боці; зате бесідника, що їх не вдоволив, силоміць стягали з колодки і подавали собі з рук до рук, незважаючи на те, чи старий він був, чи молодик, старшина, чи звичайний козак. Табір перетворився у вічевий майдан. Настрої з кождою хвилиною мінялися.
– Курзу – верзу, москаля везу! – гукав якийсь підстаркуватий козак до промовця, що обстоював за гетьманом: – Ага – поведе тебе у карвасар, вір йому!
– Тобі вірити, правда? – відгризався промовець. – У тебе товсте пузо, та зате в голові пусто!
– А в тебе, як в опудала, пика і сам ти худий, як тика.
– Курополох ти, не козак.
– Курополох?! – і скочили до себе.
Обом товариші поспішали в підмогу. Лилася кров, літали жмутки волосся, товпа клекотіла, як на триніжку саган. Гетьманський сурмач сурмив, аж йому очі з лоба лізли. Та його ніби й не чули. Це вже не товпа була, а прямо ковбаня якась, повна безтяменної злості і гнилої злоби, у якій дорешти пропадають останки здорової гадки.
Сотник Мручко не втерпів. Висунувся своїм степовим, худим конем уперед.
– Тю на ваші голови кострубаті, – гукнув. – Дейнеки окаяннії! Рейментаря свойого не бачите, сліпаки вам позаступало, чи що?! – і шаблею плазував направо й ліво. – Комишники нечумазнії, відьмаки, Богу противнії, горлаї мерзотнії, лизнями, як баби мазалками, махаєте, а до шаблі вас нема. Ну, чого дивишся на мене, як теля на мальовані ворота? Настрашуся такого лицаря, гадаєш? Та в тебе ще заїди молочні замість вуса, а ти вже до ради стаєш, як собака з-поза плота на свого гетьмана брешеш. Геть мені з дороги, бо черепи не ваші!
Не знати, чи перед тими словами, чи перед Мручковою шаблею товпа подалася, робилася вулиця настільки широка, що гетьман зі своїм відділом міг під’їхати у саме вогнище бунту.
– Дорогу ясновельможному, дорогу! – гукали підбадьорені Мручком гетьманські поїжджане.
Дехто подавався, другі тупцювали на місці, буцімто їм годі поступитися в глоті.
Гетьманський відділ застрягав, як мухи в мазі.
Гетьман повернув конем, сурмач засурмив, товпа захиталася і стала.
– Гетьман балакає, – почулося кругом. – Тихо там, спокій, мовчіть-бо! Гетьман балакає!
Гетьман з коня на чотири сторони світа поклонився.
– Панове товариство на чорну раду зійшлися? – почав голосом грімким, але спокійним. – А мене не сповістили, хоч я теж козак. Не годиться старих звичаїв нехтувати.
Козаки слухали, понуривши голови додолу. Не сміли глянути в очі, з котрих сипалися іскри.
– По звичаям предків наших у поході мусить бути лад. Не пора тоді на зборища і на наради, не пора на банкети і на бешкети. І поки я дею булавою правлю, безладдя не допущу.
Гетьманський голос набирав сили грому.
– Виновників нинішнього бешкету покараю. Невже ж ви хочете, щоб я дві шибениці возив з собою, одну для тих, що горівкою торгують, а другу, що заколот чинять? Хотів я поводитися з вами, як батько з дітьми, а ви приневолюєте мене бути над вами суддею.
Ніхто не відізвався ні словом. Товпа більшала і – мовкла.
– Невже ж я вас насильно перевіз за Десну? Не обіцялися ви витривати при мені, добуваючи батьківщині нашій слави й волі? Як же вам не сором являтися перед шведом такими, як ви є, горлаями, бешкетниками, п’яницями. Дивіться, вони із заморських країв прибули, роками цілими терплять горе й злидні походного життя і не бунтуються. А ви днів кілька, як зі своїх стоянок вийшли, і шумите. Погано ви собі починаєте, панове товариство, погано! Не тільки мою сиву голову зневажаєте, але й своє ім’я козацьке. Батьки ваші у гробах перевертаються, бачучи безтяменність вашу. Дальше так годі. Розрухи такої не стерплю. Я за вас перед Богом і перед майбутністю нашою рахунок здати мушу. Кажіть, чого вам треба, яку кривду терпите під регіментом моїм?
Гетьман озирнувся кругом. Побачив тільки море похилених голів, в шапках і без шапок.
– Труси, курополохи заячесердні! – гукнув. – Віч-на-віч зі мною стати боїтеся, а поза очі лихословите мене. За що? Що послухав слізного прохання батьків і братів ваших на повсякчасні ворожі утиски і проти того ворога в поле вас проваджу? Не покинув же я достатків своїх, не жертвую здоровлям своїм і життям? Для кого ж я це роблю, як не для спільної нашої справи, кажіть.
Ніхто не важився відповідати, тільки вітер лопотів брудною плахтою на довгому дрючку.
– Отсе ваш прапор, без барви, так як і ви. Зняти мені ганчірку отсю, бо сором дивитися на таку нечисть!
Кількоро рук зірвало плахту з дрючка, дерли, розривали її на шматки.
– А тепер питаю вас востаннє, чи хочете оставатися зі мною, чи йти геть? Більше питати вас не стану, бо не на іграшки ми тут прийшли. Хто скорше вірить підшептам ворожим, ніж мені, хай забирається відсіль. За бешкетниками і за трусами гидкими плакати я не стану. Для України, безталанної, опущеної і зрадженої своїми невдячними синами, збережу останні мої сльози. Та не діждете ви того, щоб почули ридання моє. Скорше проклін пішлю за вами, проклін батька на голови безпутніх синів… Чого ж ви мовчите? Чом не поспішаєтесь до царської руки, яка вас ласками своїми вбсипле, вимордувавши вперід батьків і сестер ваших? Виходіть, невдоволені регіментом моїм!
Гетьман ждав, дивився кругом, але не виступив ніхто.
– Так тоді залишаєтесь під булавою моєю?
– Залишаємося! – загуло кругом. – Залишаємося!
– А тепер знайте, що я не залишуся з вами, поки не виявлять себе ті, що заколот у мойому таборі чинять. Привідці розрухи мусять понести заслужену кару, і поки воно не станеться, табору з місця не двигну. Шведи завтра ранком виходять, а ми лишимося, дожидаючи суду Господнього.
Гетьман скінчив. Хвилина мовчанки, а тоді шум, як у лісі, коли на нього буря налетить.
– Признавайся, виходи, сякий-такий сину!
Штовхали, приставали до себе, тягалися, поки кількох не висунулося вперед.
Промова старого гетьмана ніколи не розминалася з своєю ціллю, а погроза, що шведи підуть, а козаки залишаться на загибель, на бій з собою і з москалями, навіть п’яних протверезила.
Виновники мовчки стояли перед білим гетьманським конем. Гетьман довго дивився на них.
– Лицарі! – промовив і похитав головою. – І чи не сором вам? Рішається доля країни, а ви знімаєте бешкет. Відпинайте шаблі, бо ви не гідні їх носити!
Мовчки сповнили приказ.
– Пістолі, якщо не пропили їх, віддайте теж! І цей приказ сповнено без супротивлення.
– Під варту їх! Гадаєте, на паль вас посаджу, колесувати стану? Ні. Це я цареві оставлю. Він до того мистець. Ваша кара безоружно за табором іти і бездільно дивитися, як брати ваші будуть боротися за вас, поки совість ваша не відізветься і поки навколішках благати мене не почнете, щоб зняти з вас той сором великий. Геть мені з очей!
Вартові відвели виновників у село, до замкової в’язниці.
Гетьман махнув шапкою на чотири сторони світу. Вже рушив був поводами, аж пригадав собі тих п’яних, що їх стрічав у таборі
– На драбини з ними – і в село, щоб не замерзли на полі. Нехай бачить сільський народ, як запиваються його оборонці – лицарі не меча, тільки чарки. А завтра, щоб ви це знали, п’яних я на санях везти прикажу, як мерців, на позорище своїм і шведам. Най бачать, з якою то армією мусить гетьман Мазепа добувати волю України. Сором на голови ваші!
Повернув конем і виїхав з табору.
Козаки спокійно розходилися по своїм полкам і сотням. Горіли вогнища. На землю спускалася ніч, зимна і темна, без місяця і зір.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 64 – 69.