18. Бесіда двох блазнів

Богдан Лепкий

Люксембург сидів біля печі і блудними очима вдивлявся в огонь, ніби в нім щось цікавого побачив. Багрово-золотисті відблиски гладили його дрібну стать, немов милосердилися над ним, що він такий нікчемно маленький і дряхлий.

На колінах тримав скрипку. Не грав, тільки пальцями перебирав по струнах.

Струни бриніли ледве почутними звуками. Скиглили тихо, як осінній вітер під вікном, шелестіли, як сухий очерет, і хлипали, як скривджена дитина.

Карлик підібрав ноги під себе, скулився і виглядав неправдоподібно маленький, немов це не чоловік, а хованець з казки, що серед ночі вискакує з мишачої дірки і за людей, котрим сприяє, важку роботу робить. Неправдоподібно великою виглядала скрипка; здавалося, ніби він не скрипку, а дівчину тримав на колінах і тулився до неї, нарікаючи на кривду, яку заподіяла йому доля, відмовляючи росту і вроди. А дівчина тая не втікала від нього, лиш спочутливо горнулася до вузької, запалав груді карлика, промовляючи: «Бідний, бідний ти мій!..»

На кріслі лежав королівський синій плащ з жовтою шовковою підшивкою, а коло крісла стояли заболочені високі чоботи. Одна халява притулилася до плаща, друга зігнулася й похилилася безсило.

На тапчані, біля дверей вилискувалася в поранньому сонці срібна умивальня, повна мутної води.

Похідне ліжко було ще не застелене, лиш недбало накинене синім покривалом.

Гультман не вспів ще прибрати спальні, бо король нині скорше, ніж звичайно, схопився з ліжка і повіявся кудись до своїх регіментів.

Люксембург, не випускаючи скрипки з своїх обіймів, водив очима по пустій кімнаті.

Не знав чому, але нараз у своїй уяві побачив короля на ліжку, під тим синім покривалом, як лежить неповорушно й мовчаливо. Втомлені, сіруваті повіки прикрили його темно-голубі очі, на устах згірдливо-гірка усмішка, а на високому, білому лобі, – Боже ти мій, що це на цьому високому лобі? Чи платок макового цвіту прилип до нього, чи капля свіжої… «Ні, ні, не треба, не треба!» – скартав себе за таку гадку королівський блазень і – голосніше став торкати струни.

«Та що воно таке? Гадки наші все біля нього, біля Карла. Всюди бачимо його, ніби других людей і немає на світі. Ненавидимо, а дрижимо о нього?» – говорив до себе.

– Що це?

– Геній… – почувся нараз пискливий голосочок. Люксембург озирнувся.

За ним стояв блазень гетьмана Мазепи, Рачок.

– Ваша милість читаєте мої гадки? – скрикнув Люксембург.

– Це неважко, – відповів гетьманський карлик.

– Чому би то?

– Тому, бо шведи про ніщо друге й не гадають, лиш про свого короля. Вони ним дишуть, як повітрям, впиваються, як вином, кохають його, як дівчину, а бояться, як смерті.

– Бо він великий.

– А ми малі?

– Маленькі.

– Чоловік такий, яким себе чує.

– Біля Карла XII всі ми почуваємо себе малими.

– Це недобре, бо коли б він так, не дай Боже, умер… Люксембург зжахнувся.

– Ваша милосте, ви таки, мабуть, читаєте в моїх гадках, як у розгорнутій книжці. Лишіть, ради Бога, лишіть! Балакаймо про друге.

– Про що ми не балакали б з собою, все на своїх панів зійдемо.

– Бо ми їх слуги.

– Раби!

– Не лиш раби, а блазні, – відповів Люксембург, притискаючи до себе скрипку.

– Всі люди блазнями в Бога, – потішав його товариш.

– У Бога, та не в людей. У невідомого, а не у видимого пана, не в ближнього свойого, тільки більшого ростом і значінням.

– Що ж! Не ми тому винні, мій друже. Припадок, а може, прямо неприличний жарт судьби. Зажартувала собі доля, пускаючи поміж нормальних людей такі сміховиті фігури, як наші, – о! – і він обкрутився на одній нозі, висолопивши язик і перевертаючи очима.

А я хлопець зуховатий,

В свого батька вдався.

Прийшов в свати до Агати, –

В подолок сховався.

Якими ти нас сотворив, Боже, такими й маєш. А що люди граються нами, як куклами, це доказ їхньої дурноти, і тільки! Гадають собі, що великі, так, значиться, і мудрі. А між тим розум не в рості, а в голові, – правда?

– Правда. Але мала нам з того, пане-товаришу, потіха, мала! Пограються нами, навкучить, і кинуть. Як зношений патинок.

– Те саме чекає кождого з них. Кождого викинуть, як підрану ганчірку на смітник. Суєта суєт і всяческая суєта.

– Vanitas vanitatum, – як відгомін, повторив за ним Люксембург.

– Навіть найбільшого з людей цей самий кінець чекає.

– Великі люди до історії переходять.

– Нами граються за життя, а ними по смерті, така тільки різниця.

Гетьманський блазень накинув на себе плащ короля Карла. Тягнувся за ним, як за королевою коронаційна капа. Рукави звисали до самої землі, з ковніра торчав носик, як картопелька.

Люксембург глянув на свого товариша, і його сумне обличчя на хвилину роз’яснилося.

– Величаво!

– Правда?

– Ще тільки скиптра і королівського вінця бракує.

– Пощо? Маєстат в особі, а не в інсігніях. Інсігнії може хто-будь до рук прибрати. Боюсь, щоб якраз таке зі скиптром Карла XII не сталося.

– Гадаєте?

– Щось воно мені так здається. Подумайте, його престіл дев’ятий рік пустує. Вже й місце прохололо, на котрім він сидів, а нема, мабуть, таких підданих на світі, щоб любили дивитися на пусте сідало свого володаря. Сидіти на престолі – це головне завдання монарха. І то не як-будь сидіти, а кріпко, довго, достойно, з гідністю, з якою ніхто інший у цілій державі не сидить. Отако… – І він сів на кріслі, закопилив губи, очі пустив у стовп і всміхався тією безмовною усмішкою, яку часто-густо можна було бачити на обличчі короля Карла.

Дев’ятий рік товчеться ваш вінценосний по світі, як Марко по пеклі, а сідало його пусте. Був – і нема, і коли ж то він верне? Чому не вертає? Може, відрікся своєї батьківщини? Мабуть, він так турбується і Швецією, як пес п’ятою ногою?.. Всіляко думають собі шведи. А між тим від короля, блудного лицаря, все ті самі листи приходять: «Присилайте військо і гроші». Ясна річ, що без війська і без грошей навіть найбільший герой воювати не може, але ж нема такої криниці, в котрій не бракло би води, як будеш її ведром безнастанно тягнути. Можна вівцю стригти, але якщо ти шкуру з неї стягнеш, так і вовна не поросте. Ваш король шкуру зі Швеції здирає.

– А Хмельницький що з Україною робив?

– Правда. Великої жертви він від неї бажав, але ж і Україна велика, а до того всякому було відомо, за що батько Богдан бився. Він чужих земель не захоплював, як Карло, а свої відбивав, волю народові добуваючи. Боюся, щоб шведи не перевернули порожнього королівського престола або не посадили на ньому когось другого.

– Кого б то?

– У Карла є сестра, Ульріка-Елеонора. Можуть віддати її.

– За кого?

– За кого? Коли б я шведською дипломатією заправляв, то поза плечима Карла посватав би її за Петрового сина, за царевича Олексія, і його посадив на шведському престолі. Так і покінчилася б війна шведів з москалями.

Люксембург сумно покивав головою.

– Не знаєте ви шведів, мій пане. Вони того ніколи не зроблять. Скорше останній швед ноги задре, ніж свого короля зрадить. Такий це народ.

– Глупий!

Люксембург здригнувся.

– Не кажіть того, коли хочете зі мною дальше дружити. Макіавель! – і Люксембург став голосніше і скорше перебирати по струнах своєї скрипки.

Гетьманський блазень зрозумів, що непотрібно вразив свого товариша.

– Га, що ж! Не наша річ турбуватися долею народів. Нас до цього діла не кличуть. Наша річ розвеселювати своїх хлібодавців, і ми це робимо по змозі наших сил. Гадаю, що завдання наше сповняємо куди краще, ніж усі їх міністри й генерали. Любимо їх – правда?

– Я свого – так.

– Я теж. Мій старий гетьман такий гарний, хоч старий. Рука в його, як у гарної пані. Мала, довга, біла, мов з мармуру викута. І стать яка! А які складні рухи! Кождий зворот голови, мов добрим малярем придуманий. Люблю дивитися на нього.

– Любите його за те, чого вам Господь відмовив.

– Можливо.

– Я теж до свойого прив’язався, як собака до пана. Сам не знаю за що. Нерозгадана в його вдача. Буває, цілими тижнями слова доброго не скаже. Думає або у книжках риється. Філософів читає… Чули ви про Ляйбніца?

Рачок подумав хвилину і спитав:

– Монади?

– Не лиш те. Цікаві його «Нові досліди», звернені проти Лока. Лок каже: «Нема нічого в дусі, чого б не було у змислах». А Ляйбніц додає: «Крім духа».

– Гадкою, як мечем, рубонув. Люблю добрих рубак і бистро думаючих людей. Ляйбніц до них належить. Він одним махом хотів розтяти цей гордійський вузол, який заплутали Дескарт своїм дуалізмом, Спіноза монізмом, а Лок емпіризмом, а все ж таки не втяв Панько шилом.

– Ваша милість, як бачу, також філософують.

– Поволеньки. Мій старий любить іноді з мудрим чоловіком побалакати.

– Себто балакає тоді з вами, – що?

– А так. Бо другі звільнені від обов’язку думання. Добувають слави і маєтків, а ти думай за них. Хтось же думати мусить. Думка, як час, простір і рух, хоч не вловима, але все-таки вона є і своїх прав домагається.

– Добре сказано.

– Гадаєте, ні? Думка перелогом лежати не може. А все ж таки Рей від Ляйбніца хитріший.

– Хто таке Рей? Не чув я про нього.

– Наш брат шляхтич. І шляхоцька філософія у нього.

– Має свій систем?

– А все ж що має: Carpe diem.

– Себто?

– Не оглядайся на других, а збирай солодощі життя, де і скільки можеш, не думаючи, звідки воно береться і пощо.

« Так, так. Звідки і пощо? Це найгірші слова, вони нам затроюють життя. Щасливий той, що вичеркнув Їх зі свойого лексикону. Жий, не питаючи, звідки це життя береться і пощо воно?.. Та, на жаль, я тієї штуки не вмію.

– Гадаєте, що я її навчився? Тому-то й завидую Реєві, його життя чесної людини… Тю!

– Що таке?

Рачок вправним рухом кинув королівський плащ назад на спинку крісла.

– Людською кров’ю від тієї мантії заносить.

– А ви хотіли б, щоб жіночими пахощами пахло? Мій пан об жінки не треться.

– А мій, хоч старий, не гордує ними. Це чорт, не чоловік. Як Фавст Мефістові, так він, мабуть, запродав чортові душу ради жіноти.

– Чув я про це, що він до жінок, а жінки до нього липнуть.

– Як мухи до меду. Нерозгадане діло. Візьміть хоч би останній його роман.

– З Мотрею?

– Так, з Кочубеївною. Це щось неправдоподібне. Дівчина, як ланя, як сама Афродита, а влюбилась в старого Зевеса.

– Видно, що він справжній Зевес на вашому Олімпі.

– Ах цей Олімп! Важко на йому й Зевесові сидіти. Дуже важко. Боюсь, щоб Ворскла не перемінилася у Стікс.

– Що за Ворскла?

– Така річка, що над нею лежить Полтава.

– А Полтава?

– Город над рікою Ворсклою.

– Спасибі, вже знаю. Але звідки вам ті два імена на гадку прийшли? Невже ж немає у вас Києва і Дніпра?

– Ворожбити про Полтаву толкують. Кажуть, що на її поля огненний дощ упаде.

– І ви, такий образований чоловік, вірите ворожбитам?

– Я нікому не вірю, навіть собі. Зневірився, – але якраз тому й боюся, щоб зневіра не обхопила також і других. Вона, як морове повітря, у воздусі висить. Навіть король ваш, говорять, не спить по ночах, а очі його мутніють, як осіннє небо. Не завважали ви того?

– Ще й як. Його королівська великість дійсно змінився останніми часами. Іноді пізно, опівночі, як кіт, навшпиньках підкрадаюся до його ліжка, а він не спить, «То ти, Люксембург?» – питає. «Я, мій милостивий пане», – кажу. «Сідай і розказуй що». Сідаю на ліжко в ногах і розказую йому казки, як дитині, щоби заснув. А він лежить горілиць і вдивляється у стелю, словечком не перебиваючи мені. Так нас застає ранок… Мушу вам зрадити одну тайну. Мій король, хлопцем бувши, нічної самоти боявся. Біля його ліжка світло по ночах горіло і паж біля нього спав. Чи цей страх до нього тепер не вертає? Погано, як до людини вертають звички його діточих літ.

– Чому?

– Кажуть, що під кінець життя чоловік хоче бути таким, як був спочатку… Кінця боюся.

– Всі ми боїмося кінця, забуваючи, що він міститься в початку.

– Себто, що його нема?

– І бути не може… Панта рей.

– Вірите в невмирущість?

– В ніщо тепер не вірю, кажу це вам, але так думаю собі, що або є життя і тоді воно вічне, безнастанне, невгаваюче, або все це, що ми вважаємо життям, лиш омана якась, привид, сон, котрий нам від тисячів літ сниться, а властиво не нам, а комусь невідомому, що лежить на ложу вічності і грається тими страхітними снами, які ми називаємо світом і життям, – грається нашою бідою.

– Цікаво!

– Страшно, товаришу! Бо що ж тоді ми? Така сама малесенька часточка, така сама черточка в тому страхітному сонному образі, як яка мушка, як квітка, як зеренце піску.

– І пісок, на вашу гадку, жиє?

– Кажу ж бо вам, коли є життя, то все жиє: і камінь, і залізо, і пісок, все! Тільки життя каменя сильніше від життя людини, довше, не спалюється так скоро, як наше. Ми згорюємо, як огонь. І чим більший цей огонь, чим ясніше він палає, тим скорше сам себе зжере… Огонь, що називається Карло XII, на мою гадку, засильно горить.

– Засильно… Ваша правда, пане Рачок, засильно… Мені теж іноді здається, що мій наймилостивіший пан легковажить своє дорогоцінне життя. Хоч стараюся зрозуміти, чому і пощо, зрозуміти не можу. Десять літ товче собою по Саксонії, Польщі, Росії, по Україні; ні то вигоди, ні насолоди життя не знає, вічна турбота, вічні недостатки, заєдно життя його на волосинці висить, все йому смерть в очі заглядає, – і пощо це все? На те, щоб одного вечора хтось гукнув: «La pièce est finie!»

– La pièce est finie! – повторив Рачок і, подумавши хвилину, додав: – Allons souper… Так-так. Це скорше чи пізніше буде сказане. Скорше чи пізніше сховають його до якогось металевого ящика, обкадять, обспівають, обіллють нещирими слізьми і, зітхаючи, скажуть: «Allons souper!» Живий живе, гадає. І скажіть же ви мені, будь ласка, чи для такого фіналу варто грати довгу й важку п’єсу? Ніяк не можу я увійти в психологію так званих великих людей. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці.

– Très bien, monsieur Рачок. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці. Мабуть, мій вінценосний справді дуже великий, бо його глупі вчинки переходять міру звичайних людей. Вони Монбланк в порівнянню з отсим горбком, – і він рукою показав крізь вікно на невеличке узгір’я, що лагідно знімалося понад плоскорівень і блистіло до сонця, як шолом.

– Я на його місці після першої великої побіди заключив би був корисний мир, в’їхав як побідоносний герой до столиці, оженився з якою гарною і здоровою німецькою княжною, котрих там, як квіток на леваді, мав синів, як вилущків, і жив при боці вірної жінки, не поспішаючись до смерті.

А він сновигає по цілому світі, шукаючи, сам не знає чого. Слави? Карло XII вже нині славніший від батька, діда і від усіх своїх предків, куцохвостих німців у шведських синіх плащах. Грошей? Ніколи їх мати не буде. Як батько був скупуендряга, так син марнотратник, пригорщами таляри розсипає. Любові? Жінки очі за ним видивлюють, а він не ласкав жадної з них навіть ущипнути. Ніяк я не вгадаю, чого той чоловік хоче…

– Чого? – крикнув Рачок, впустивши руку в кишеню королівського плаща і добуваючи з неї книжку. – Ось вам, пане-товаришу, чого він хоче. Бачите? «Curtius: De rebus gestis Alexandri Magni…» Олександром Великим хоче бути ваш вінценосний.

Люксембург листував книжку, вичитану, як старий молитвослов.

– Але ж Олександр великий від жінок не втікав.

– Південна кров грала в його жилах, а Карло чоловік півночі. А до того, хто його зна, чи цей більший женолюб, що вдається з жінками, чи той, що сторонить від них. Карло ще молодий, лихий його зна, яким він стане, коли четвертого хрестика доскочить. Вуж скіру, а чоловік вдачу зміняє. Не вір чоловікові, як вужові.

– А ваш гетьман як кохався замолоду, так і до старості кохливим остався.

– Мій гетьман – чорт.

– І мій король – не ангел.

– Знайшлися, як у кірці маку.

– Світ перевернуть, якщо їм який непередбачений припадок не підставить ноги.

– Так, так, непередбачений припадок, – він один може їм помішати, бо з людей ніхто.

– Навіть Петро Великий ні?

– Навіть цей ні, хоч і йому Бог міру згубив.

– Великий варвар.

– Але не вожд, А Карло й Мазепа полководці.

– Полководці… – повторив Люксембург і махнув рукою. Нараз, зміняючи голос, спитав:

– Бачили ви битву, пане Рачок.

– Доводилось бувати не в одній.

– І що?

– А що ж би? Б’ються люди, падуть, умирають, їх закопують в землю, тоді приходить піп, покропить могилу, покадить, гукнуть із самопалів і – la piece est finie! А весною поросте тут трава і зацвітуть квітки, бо природа навіть від людської злості сильніша.

– Natura artifex perfectrix. Але чи бачили ви, пане Рачок, як армія в переполох попаде? Баталіони напирають на себе, а канони, як божевільні, женуть навмання через трупи й через ранених. Торощать людські черепи, ломлять кістки, внутренності намотують на колеса, як шнури, і вони тягнуться за ними, як хроби… Тю! Спасибі за честь бути великим вождем коштом оцих невідомих героїв, оцих незчислимих жертв, котрим черепи торощать і висотують кишки. Чи повірите ви, пане-товаришу, що, дивлячись на такий жахливий образ, я не раз дякую Богові за те, що Він відмовив мені росту і тим самим зробив неспосібним до вояцького діла.

– Вірю вам, принце, бо й мені іноді ті самі гадки до голови приходять… Але ми відбігаємо від теми. Коли я не помиляюся, то ми почали з того, що наша найближча будучність, мабуть, не дуже-то рожева.

– Чорна!

– Так тоді, чи не подумати б нам про себе. Як прийде що до чого, то ніхто нами журитися не стане. Забудуть нас, лишать або прямо кинуть, як дитина ляльку. Що ж ви на це?

– Що я?.. Я гадаю, що панові Рачкові запахло царем. Що ж, він, говорять, любить нашого брата.,З цілої Московщини карлів до себе стягає.

– Любить, бо він великий, а ми маленькі, – контраст. Може би, нам якісь гарні карлиці підшукав, – і Рачок заіржав, як жеребець.

– Тьфу! – сплюнув з погордою Люксембург.

– Був би за свата, потім за кума…

– А по найдовшому життю справив би нам похорон першої класи, йшов би перед домовиною і тарабанив на великому бубні, бо він до того мистець і охотник.

– А хоч би й те.

– Так тоді переходіть до Петра.

– А ви?

– Я? – і Люксембург замість відповіді поцілував «De rebus gestis Alexandri Magni…» – Я, – повторив ще раз, ховаючи книжку до королівської кишені, – я не можу, пане Рачок, не можу.

– Не можете?

– Хоч би його всі покинули до одного, не кину його. Хоч я малий ростом, так честь у мене не менша, як у Малькума Беркмана… Щасливої вам дороги, пане-товаришу, – і простягнув до Рачка свою маленьку, як у дитини, руку, другою притулюючи до груді скрипку.

Рачок кріпко стиснув правицю королівського блазня.

– Спасибі вам, пане-товаришу. Тепер я знаю, з ким маю діло. Не бійтеся. Не розійдемося так скоро. Де наші пани, там будемо й ми. Витриваємо біля них. Але боюсь, що не витривають інші. Шведські генерали, можливо, бо що ж їм іншого робити? До Швеції тікати? Далеко. До Петра переходити? Небезпечно, і честь офіцерська не дає. Але гетьманові полковники – то інша річ. Відсахнуться від старого гетьмана і відречуться його, як Петро Христа. Козацька армія не велика, а стане ще меншою. Дійде до того, що під одним дубом, як говорять старі люди, разом зі своїм вождем перед дощем сховається. І як дивилися ми колись на велич наших хлібодавців, так на їх нищету глядітимемо. І будемо їм розказувати казку нездійсненої мрії про королівну, замкнену в самотній вежі посеред чорного озера, серед людської глупоти.

– Га, що ж! Краще мудрому казку розказувать, як з дурнем діло робить. Карло й Мазепа навіть в упадку достойніші будуть від інших на верхів’ю щастя… Як руїни знищених будинків, так і люди, потерпівші погром, мають свій приваб… Я тільки нецікавих людей не люблю.

– Odi profanum vulgus, – доповів Рачок і насторошив уші.

– Чуєте?

Люксембург замість відповіді скочив на лавку під вікном і прилип до шибки. Рачок пішов за його приміром. Блазні-філософи перемінилися нараз у дітей, котрі щось цікавого уздріли…

Шляхом мчав король Карло на своїм Аяксі. Кінь майже не доторкався землі. Їздець не їхав на нім, а летів, як казковий птах, як стріла, випущена з лука рукою провидіння. Футром підбитий плащ тільки рамен тримався. Ніби з тих рамен виростали крила.

Очі вискакували з орбіт, уста затискалися завзяттям… Apec, Одін чи Див? Може, всі три в одній особі. Видиво, не чоловік.

За Карлом, як за Перуном хмара, летів невеличкий відділ їздців. Їх чорні коні побіліли від піни і від снігу. Збідовані їздці Бог знає звідки набирали сили до того героїчного бігу.

Але хто бачив тамтого, не дивився на тих. Були темрявою, яка осотує зіниці після наглого блиску.

Люксембург завмер. Рачок затаїв у собі дух. Носики їм до шибок примерзали. Не чули болю. Апокаліптичний їздець очі їм вирвав, мислі пірвав, душі з маленьких тіл вихопив і поніс з собою.

Мовчали довго, довго, поки не замовк останній відгомін луску кінських копит. Тоді почувся голос Люксембурга:

– І я міг би покинути його?

Рачок замість відповіді зітхнув з глибини душі.

– А все ж таки, – почав по хвилині, – кривду зробив нам Господь, відмовляючи сили й росту.

– Так, так. Сумно ні один раз у житті не почувати себе героєм, – доповів Люксембург.

– Авжеж що сумно, – запалювався Рачок. – Як виглядав би наш світ без героїв? Змиршавів би народ, зійшов би на нінащо, здичів би, як сад, не підчищуваний і сокирою, і пилкою огородника.

– Сокирою і пилкою, сокирою і пилкою, – гомонів бездумно Люксембург. Аж нараз, звертаючись до Рачка, спитав: – Бачили ви, товаришу, як наші хірурги відрубують жовнірам руки й ноги?

– Відморожені?

– Еге ж, або погаратані шаблею чи прострілені кулями. Чимало тих рук і ніг валяється тепер по лазаретах.

– І біля них. Аж страшно глядіть. Це ж не гілляки, відрубані від пнів. Скільки світу можна було пройти на тих ногах.

– І скільки доброго можна було зробити цими руками!

– А їх собаки розтягають, як падло.

– Аж страшно!

– Гріх! – закінчив Рачок і задумався. А по хвилині почав: – А все ж таки гарно бути героєм.

– А блазнем погано.

– Дуже.

І замовкли. Маленькі лиця посумніли. З тою задумою і смутком виглядали ще прикріше, ніж звичайно.

Ніхто не погадав би, що це весельчаки, соструни, які своїх панів доводили до сміху тоді, коли їм, може, й на плач збиралося.

Люксембург скрипку, як дівчину, тулив до вузької, запалої груді.

Не грав, тільки пальцями перебирав по струнах.

«Бідний, маленький, бідний», – жалувала його скрипка.

Рачок стояв над срібною королівською умивальнею і, вдивляючися у мутну воду, непомітно хлипав.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 108 – 120.