29. Мазепа і Карло

Богдан Лепкий

Піпер, побачивши рух у козацькому таборі і почувши литаври, затривожився.

– Що воно таке? – питався Гультмана, ніби цей всьо повинен був знати.

Гультман зробив поважну міну.

– Ексцеленція не знають? Це вони готовляться в похід.

– Як то? У який похід? Його світлість гетьман на свою руку війну вести бажає?

– Не моя річ знати, я лиш бачу, що вони кудись-то вибираються.

– Може, до царя переходять.

– Може.

– Бо по них всього сподіватися можна, це хоробрий та химерний народ. Але ж бо гетьман чоловік статечний, він, мабуть, знає, чим це пахне.

– Мабуть, знає, – потвердив Гультман.

– Так тоді як же він може, не порозумівшися з королем, його милістю, виступати в похід?

– Дійсно, як він може? – і собі дивувався Гультман. А Піпер побивався дальше.

– Це ж зломання свіжо підписаного договору, це ж ребелія! До чого ти нас довів, Боже?

– Дійсно, до чого ти нас довів, Боже! Ще трохи, і його величність король деревляною ложкою з черепка їсти стане, а простирадла вже також деруться. Треба буде десять баб возити, щоб їх латали. А король бабів прогнав з табору.

– Його величність король де?

– Прошу питатися Аякса, він один знає.

Гультман, як найближчий королеві чоловік, хоч тільки його камердинер, почував себе вправі відповідати в тім самім тоні, в якім його питали.

– Ексцеленція знають, що його величність король не любить, щоб за ним стежити.

– А що ж мені робить?

– Не знаю, що вашій ексцеленції робить.

– Це властиво не моє діло, це діло головного кватирмайстра, а може, дежурного генерала, або я знаю, чиє це діло… – І він безрадно тупотів по королівській спальні зі срібною умивальнею і з синьою шовковою ковдрою, котру Гультман довів вже до ладу, застеливши королівське ліжко. Біля ліжка торчала пара високих, свіжо вимащених чобіт, котрі в цей мент живо нагадали Піперові короля і на котрі він був прямо лютий.

– Одинока рада, – почав Гультман, – розіслати по всіх селах, де стоять шведи, і по всіх шляхах, що ведуть до них, королівських трабантів, може, десь короля, його величність знайдуть. Діло важне.

– Авжеж що важне, це не добром пахне. Це зломання свіжо підписаного договору, це ребелія. Боже, Боже, чого я ще доживу на мої старі літа, – і він як влетів на королівську квартиру, так і вилетів з неї. – Розіслати трабантів. По всіх шляхах, котрими міг поїхати король, розіслати трабантів. І це вожд? Це король? Він сам підриває фундамент свого маєстату. Поводиться, як невідповідальний хлопчина… – бурмотів безрадний дипломат.

Викочували гетьманську карету, і Мишака виводили із стайні, як сухоребрий Аякс, цілий укритий срібним інеєм, зупинився біля двора, в котрім ночував гетьман. Король передав поводи свому трабантові, обчистив до кам’яних сходів зі снігу чоботи і вбіг на ганок.

Гетьман, побачивши його, вийшов назустріч.

– Буря буде, – сказав Орлик до Войнаровського, подаючися в дальші покої, щоб не бути свідком немилої розмови.

– Підемо й ми, – сказав Войнаровський до Обидовської, пускаючи її вперед.

Король скинув у сінях свою стару, мабуть, ще по батькові одідичену шубу, поставив високу футряну шапку на вибиваний шкурою фотель і, присідаючи в колінах, вітався утретє з гетьманом.

Гетьман відчинив двері до столової і попросив короля сідати та не погордити убогим походним сніданням. Король не хотів сісти, поки й гетьман не сів.

– А я отсе з раннього об’їзду, – почав, ніби виправдовуючись. – Ваша світлість не знають, як постій деморалізує військо. У Гірці…

– У Гірках, – чемно поправив його гетьман.

– У Гірках вони запаслись біллям і одежею, надбали всяких харчів, так що це тепер не військо, а прямо мародери, мандруючий народ. Псується дисципліна, являються випадки непослуху, я ніяк до того допустити не можу. Не хочу, щоб мої шведи лиху славу за собою лишали, як грабіжники й розбишаки. Я їм до того приміру не даю, – оскільки можу, – додав, ніби засоромлений. – Бо ваша милість знають, що іноді для добра армії треба зрушити принцип недоторканності чужого добра.

– Знаю, що діялося у воєвідствах Хелмінськім… і в землях Ціханівській, Нурській, Лівській і інших, – відповів гетьман, натякаючи на шведські контрибуції в Польщі.

Король був немило вражений тією пригадкою; але не показав того по собі. Вдивляючись у якийсь образ на стіні, говорив, ніби про себе:

Війна має свою мораль, а краще сказати, вона не знає ніякої моралі, для неї suprema lex dura necessitas… Prae strepitu armorum verba legum non audiuntur. Правда?

Гетьман притакнув головою, але додав:

– А все ж таки обов’язком вожда хоронити армію перед озвірінням.

– Гадаєте, що цей обов’язок легко сповнити?

– Хоч як важко, а треба, щоб з населення не поробити собі ворогів. Бо що ж те населення подумає про такого союзника, котрий з ним поводиться despotice, стається шинкарем civilis sanguinis, рабує церковну посуду й останнього таляра витягає з кишені заможнішого громадянина, на котрім все ж таки мусять спиратися основи всякої держави.

– Ах, ляпалії, ляпалії! – вихопилося королеві, але він зараз-таки поправився, перепросив гетьмана і впевнив його, що й він тієї самої гадки, і якщо прогрішився коли проти неї, то тільки під тиском крайньої конечності: – Треба ж армію прохарчувати, треба ж і гріш на воєнні витрати добути. Гадаєте, мій власний край процвітає в добрі та в вигодах, гадаєте, моя родинна каса повна? – І на його обличчю з’явився вираз такого смутку, що гетьманові жаль стало цього молодого, дивного чоловіка.

– Я ніколи не сумнівався, – почав, – в добрих намірах і в високих етичних принципах вашої королівської милості, інакше не в’язав би я з його достойною особою долі й недолі мойого рідного краю, і коли маю сміливість висловити деякі заміти, так роблю це тільки для нашого спільного добра.

– Розуміється, розуміється. Але невже ж ви гадаєте, що свої краще хазяйнують, ніж ми, заморські, червоні гості? Знаєте, що в Польщі робить такий Рибшьскі, Гарбовецкі і їм подібні? З диму по 10 талярів у місяць вибирають і за кілька місяців вперед кажуть собі платити. Селянин не може виїхати на поле орати, бо заберуть йому коні чи воли, а його як не вб’ють, так обідруть до нага. Ані шляхтич, ні духовний, ні селянин, ні міщанин не може носа за поріг показати, бо як не ті від саса, то тоті від ляса застукають його де-небудь, облуплять, або вб’ють, як собаку. Воєвідства Краківське й Сандомирське геть здевастували, щоб тільки їх до переходу на бік короля Станіслава не допустити. Не гадайте, що тільки ваша земля терпить, – ganz Mitteleuropa blutet.

– На жаль, це правда, – притакнув гетьман.

А король, попавши у незвичайну для своєї вдачі говірливість, продовжав.

– Не розумію поляків. Станіслав – Їх чоловік, і чоловік гарний, чого ж вони побиваються за тим жеруном і женолюбом дрезденським? Це ж глупість!

– Обстоюють принцип добровільного вибору короля, а не накиненого силою переможця.

– Хай буде й гірший, але власними голосами вибраний, ніж кращий, а чужою протекцією поставлений. Гарний мені принцип! А знаєте, що той, власними вольними голосами вибраний, сказав, почувши, що ціла Польща в огні і в крові, в домашній братовбивчій війні?

– Знаю, його милість король Август…

– Бувший король.

– Пардон, – поправився гетьман, – бувший король Август сказав: гарно, хай собака собаку жере.

– Отож-то й бачите, це його принцип: «Хай собака собаку жере». Ось із-за кого кервавиться Польща! А між тим Станіслав – людина умна й гарна, і якщо йому закинути можна, так хіба те, що він замало жорстокий на теперішні часи.

– Тут, дозвольте собі сказати, votre Majesté, не о людину боротьба, лиш о корону.

– Між Сасом і Лещинським?

– Між Сенявським і царевичем Олексієм – заперечив гетьман, а король аж підскочив.

– Жартуєте.

– Сущу правду кажу. Сенявський не за Августа б’ється, а за свою власну корону. Гадає, що цар за вірну службу нагородить його польською королівською короною, а цар її для свого сина Олексія готує, котрого вважає добрим для Польщі, а невдатним для Росії.

Король задумався.

– Можливо, можливо. Ну, та й гарне ж тісто розмісили ми в отсій пекельній діжі. Нічого. Хай кисне. Виробимо, щоб гаразд людям смакувало.

І знову задумався. Очі його линяли, набирали якоїсь безконечної перспективи, нагадували собою таємничість фйордів, а уста всміхалися усміхом хлопця, котрому сниться якийсь дуже гарний сон.

– Заспокоїться Європа, заживуть люди в гаразді й мирі, і довго-довго не буде ніякої війни, бо скрізь на престолах сидітимуть люди умні і близькі собі думками. Закони будуть подібні до себе, позникають китайські мури перед промислом і торгівлею, народи радо обмінюватися стануть добром і багатствами своїх країн… Але, – додав по хвилині, – нас вже тоді не буде.

– Ваша королівська високість ще молоді, – відповів гетьман.

– Кого боги люблять, молодим беруть до себе, – закінчив король і нараз зірвався з місця. – Пане гетьмане, – почав зовсім другим тоном. – Чому ви мені привели так мало війська?

Гетьман не сподівався такого питання. Яка його ціль? Випередити питання гетьмана, чому король не спішиться Батуринові на відбій? Мабуть, що так. І гетьман, злегка всміхаючись, відповів ласкавим голосом.

– А чому ваша королівська милість не рішилася йти скорше на Україну? Чому не вибрали дороги через Галицьку землю, вона ж коротша і безпечніша. Чому ваша милість пустилися зразу в напрямі Москви, а щолиш довідавшися, що цар Петро ex consilio генерала Гольца на тридцять миль від московської границі казав край безпощадно палити, завернули на багату в збіжжя Україну? А між тим цар витягнув від мене не менше десяти тисяч козаків у, допомогу Синявському, поверх три тисячі пішло до Шереметева, а стільки ж, і то що кращої кінниці, як з-під серця вирвав І покликав до себе… Чому? Чому? У кожній війні і кождому вождеві можна всіляких «чому?» ставити цілу силу. А одинока відповідь на них це тая dura necessitas, про яку ваша королівська милість перед хвилиною зволили казати. Усяку похибку робимо тому, бо нам здається, що ми її мусимо зробити, а будучність, не розуміючи того мусу, робить нас відповідальними за неї.

Король пильно вдивлявся в гетьманове обличчя. Бліді мрійливі очі боролися з темними і палкими. Оба вони розуміли, що їм треба зрозумітися, що між ними не сміє бути облуди, бо діло яке вони зважилися разом робити, вимагає безумовного довір’я. І король без усякого вступу спитав:

– А листи Тарла до гетьмана Мазепи?

На гетьмана це питання не зробило ніякого вражіння. Він ніби здавна на його ждав.

– Листи, які писав до мене Тарло, один із найдіяльніших прихильників короля Лещинського, і в яких він завзивав мене до скоршого переходу на бік шведів і Станіслава, я нарочно післав був до Москви, щоб відвернути ними увагу царя від моїх факцій з вашою милостею, і велика шкода, що вони не дійшли туди, куди я їх післав.

– Чому ж бо то?

– А тому, що, прочитавши їх, ваша королівська милість втратила віру в мої добрі наміри, гадали собі, що я їх тягну в біду, і минуло декілька днів, заки вияснилася справа. Боюсь, щоб тая проволока для обох нас не мала погубних наслідків, бо нема більшого деспота на світі, як час, а на війні нема нічого гіршого, як припізнитися.

– Ви, певно, маєте свій Батурин на гадці?

– Я маю на гадці свій обов’язок.

– На війні я знаю тільки один обов’язок: побідити.

– А я знаю ще й другий: не дати на поталу своїх людей. Король замовк і задумався. А по хвилині спитав:

– Багато тих людей маєте в Батурині?

– Більше десяти тисяч, гармату, муніцію і поживу для армії вашої королівської милості.

– Так ви, значиться, в Батурин наготовилися?

– А куди ж би?

– Можна гадати, що на другий бік.

– До царя?

– Еге ж.

– Ваша королівська милість обиджають мене такою здогадкою.

– Це не було моїм наміром. Dura nécessitas, пане гетьмане, dura nécessitas.

– Dura nécessitas – це для мене Батурин.

Гетьман промовив ті слова таким тоном, що король уважав зайвою дальшу розмову. Подав гетьманові руку. Гетьман обома стиснув її кріпко.

– Розумію вас, – промовив, – і сподіюся, що більше непорозумінь поміж нами не буде. Можете двигнути свої полки, моя армія рушить слідом за вами.

Гетьман випровадив короля і зачекав, поки цей не скочив на Аякса і почвалав так скоро, ніби в його таборі горіло.

Переїжджаючи, зрушував галузки придорожних дерев, і на нього сипався срібнопухий іней.

Небо було синє, світ здавався таким гарним, ніби на ньому ніколи й не було ніякої війни.

Гетьман довго дивився за зникаючим у перспективі королем.

Як вернув до їдальні, Орлик і Войнаровський стояли при столі.

– А Ганна де? – спитав Войнаровського гетьман.

– Я її насилу вговорив, щоб положилася на годинку.

– Приколисав?

Войнаровський облився рум’янцем.

– Ні, дядьку. Лиш намовив, щоб задрімала. Вона ж не спала кілька ночей.

– Брава жінка. Гарні доні вдалися покійному Василеві Леонтійовичеві… Гай-гай!.. Гарні, та нещасливі… Нікому Бог усього не дає, лиш потрошки… Так… Заки наші двигнуться, мине яка година, а тоді ми нашу Ганну положимо в карету, гарно обтулимо шубами, і поїде з нами… Що ж робити, зв’язав нас Бог з Кочубеєвим родом, мабуть, розв’язатися годі.

Орлик аж горів з цікавості, чим покінчилася розмова гетьмана з королем. Не втерпів.

– Дозвольте, ваша милосте, спитати, чого приїздив король?

Гетьман, ніби не чув того питання, ніби зайнятий був іншими гадками. Вкомнаті хвилину панувала тишина, чути було, як з дерев осипався іней.

– Чого ти хотів, Пилипе? – звернувся нараз гетьман до генерального писаря. – Про короля питаєш? Король, бачиш, то такий чоловік, що я з ним, мабуть, не розлучуся до смерті. Затям те собі: до смерті

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 188 – 195.