24. Одарка і москаль – 2

Богдан Лепкий

– А я б його, сукина сина, по морді, та по морді, та ще раз, та ще, та десятий, а щолиш тоді кнутом разів з двадцять або й більше, щоби він, сукин син, раз на все тямив, що лошадь на війні вещ самая первая і коштовнішая.

– А як заб’єш?

– Так що? Іван Петрович денщика за собаку убив. Так і треба. Собака существо безмовноє. Не пожалується. А він, ірод безсовісний, м’ясо для собачонка сам зжерав, а собачонка сухарями з водою кормив. Підглянув Іван Петрович і вбив.

– Государ, його милість, лакея за канарейку собственною рукою заколоть ізволили.

– Ну да, да…

Попивали вино з погребу дідича, закушували гусячими вудженими ніжками, котрих мало не ціла сотня в коморі на мотузці нанизаних найшлася, курили люльки, набиваючи їх тютюном з дідичевого шкуратяного мішка, і нюхали табаку, терту з олеандровими сушеними листками, котру тутешній дворецький по старій якійсь рецепті «очень іскусно» приладжував.

Кругом них, крім стін, стелі, долівки, дубового стола і двох таких самих лав, не знаходилося нічого більше.

Прислуга його милості світлійшого князя Олександра Даниловича Меншикова вспіла вже очистити двір з усього «нєнужнаво» і вивезти «вещі» по його розпорядженню.

– Ну да. У мене теж був очень інтересний случай. Хортиця моя, Вєрна, шестеро щенят скинула і здохла. Буває і таке. Але щенки були гарні, на диво. Самі білії, довгомордії, сухохвостії – прелесть! Що мені з ними робить? Не дам же їм голодовою смертію гинуть. Відставив двох баб, що якраз тоді в злогах лежали, – корміть, кажу, грудьми, бо баби ті очень молочистії були.

– І кормили?

– Надійсь!.. Ні. Квас їм давали пити. Подумайте – собачонкам малесеньким квас. Трьох їх і подохло протягом первого тижня, а троє сама шкура і кості.

– Шкура й кості?

– Да. Шкура й кості. Не хортики, а прямо дощечки виструганії. Коли мені це доповіли, так мені жаль безсловесних звіриків зробилося, пригадалася покійна Вєрна, і сказав я собі: не дозволю діткам твоїм кривди робить. Не дозволю!

– І не дозволили?

– Не дозволив. Приказав пов’язати песіх баб, приставити собачок до грудей і кормить.

– Ну да, – да…

В світлицю увійшов фельдфебель.

– Двоє черкес патруля наша на дорозі у Чепліївку зловила.

– У Чепліївку? Там тепер шведи з Мазепою стоять. Мазепинці! Веди їх тут!.. Або ні… Його переслухай сам, а її приведи до нас… Черкески недурні бувають…

– А тая то таки очень.

– Гарна?

– Несамовито красива. Прямо відьма якась, не баба.

– Подавай!

Трьох драгунських офіцерів його милості царя вихилили ще по одному здоровому михайликові старого угорського вина і руки нетерпеливо затирали. Куди не прийшли, крізь попадали на самих старих баб або на маленьких дівчаток, дівки й молодиці ніби вимерли в тій країні. Поховалися, сукині дочки, по лісах та по нетрях, як перед татарами…

Привели Одарку.

Була в кожусі, окручена хусткою, але з-під хустки світилася пара очей блеском жагучим, незвичайним. Тонкий рівний носик торчав визиваюче. Бліді щічки наливалися легким рум’янцем.

Офіцери торкнули себе ліктями.

– Нічого собі.

– Горячокровная.

– Так тебе, значиться, на преступному намірі зловлено? – почав найстарший з них, полковий командир.

– На якому б то? – спитала, здивована.

– До гетьмана-ізмєнніка з мужем своїм передіставалася. Про рухи наших військ доносити хотіла. Шпиги!

– Нікого ми не шпигували. Не розумію вас.

– Притворюєшся. Хахли хитрий народ, хахлачки хитріш своїх мужів. Скидай кожух!

Одарка не поспиналася.

Двох офіцерів роздягнули її, з насолодою доторкаючися до теплого жіночого тіла.

В повнім блеску своєї незвичайної краси явилася перед ними Одарка, аж – зжахнулися.

Ненаситне хотіння і вином розбуджена уява робили їх звірями. Але в красі Одарки було стільки надлюдського і надприродного, що блеск тієї краси сліпив їх і відстрашував, як блеск огню відстрашує ведмедів.

– Бач яка! – скрикнув командир і замнявся, не знаючи, що йому дальше казати. Мляскав тільки одубілим від вина язиком.

– Бач яка! А притворюється дурною. Не бійсь! Не підведеш.

– Со всеї наружності слідно, – почав один із офіцерів, – що не з простих вона.

– Може, сотничиха, – підхопив другий, – або й полковниця переодягнена.

– Хуторянка я, – заперечила Одарка. – Хуторець у нас за Гірками був, Орлівка, коли чували. Перед шведами за Десну по крихкенькому леду перебралися ми з чоловіком, щоб душу перед лютром спасти, – аж і вхопили нас. – І вона стала розказувати свої, наперед добре обдумані пригоди.

Три пари розпалених очей зачаювалися на неї. Ось-ось кинуться і – зажеруть.

Командир своїми відтручував тамтих.

– Господа! – почав. – Діло щекотливое. Руки по швам!

Тупцював по квартирі, шукаючи бумаг і паперу. Тамті вовком дивилися то на Одарку, то на нього.

– Нужно допрос писать. По пунктам і по приписам походной канцелярії.

Руки йому тряслися, з рота капала слина. Не втерпів, підступив до Одарки і хотів погладити її під бороду або щипнути в щічки, але здержався.

Глянув тільки в очі і сказав:

– На єврейку скидаєшся.

– Ну да, да. Мабуть, мати з євреєм дело імєла, чорт її возьми! Але ж і порізана ти, і постріляиа, як бачу!

– Кажу ж бо вам, на шведський під’їзд наскочили ми, оборонялася.

– І так скоро вигоїлися рани?

– Від ножа давніша, а від кулі ще не вигоєна, – і відхилила сорочжу.

Командир аж захитався. Він і без того від надмірного випивку ледве тримався на ногах.

– Господа! – гукнув на офіцерів. – Ти, Олексій Даніліч, підеш на провірку варт, а ти, Петр Олексієвич, візьмеш півроти і в напрямі Чепліївки верст п’ять на реконесанс сейчас поїдеш!

– Гавриіле Миколаєвичу, як же так? – скрикнули оба нараз.

– Буде так, як командір велить! – відповів.

– Пили вино, товариський дишкурс вели і нараз на реконесанс, ніби других офіцерів у полку й нема?

– Малчать і не розгаварівать!.. Пашол вон!

– Товариський дишкурс і пашол вон?! – гаркнули. Але командир скочив до них:

– Якщо ви сейчас не уберетеся звідсіль, так я вас під суд, за непослух, за супротивлення начальству!

Вино і жінка забили йому памороки. Вхопив пістолю.

Тамті були безоружні. Вийшли мовчки, посилаючи йому від дверей злосливо-мстивий погляд розпалених, кров’ю набіглих очей.

– Ну да, да, – мляскав заслиненими варгами, замикаючи за ними на засув двері. – Який народ! І воюй же тут з такими! Субординації не знають! Каналії! – сопів, бігаючи по хаті. – Пусти пса під стіл, а він лізе на стіл, – сердився. – Я з ними по-людськи, по-товариськи, а вони, Гавриіле Миколаєвичу, »к же так? Подай їм палець, а вони за цілу руку тягнуть!

Про Одарку ніби й забув.

Мужчина літ коло п’ятдесят, здоровий, але тяжкуватий, під першим вражінням, що запопав молоду, гарненьку хахлачку в свої руки, запалав молодечою пристрастю, але тепер, коли зачинив на засув двері і знав, що вона йому не втече, зніяковів. Останки якогось морального почуття і той вплив, який має навіть на зіпсутого чоловіка божеська краса, захитали ним.

Він – мужчина, до того узброєний, а вона безборонна жінка.

Свідомість такої несправедливості вимагала від нього якогось виправдання перед самим собою. Мокрою від поту долонею погладив Одарку під бороду.

– Гарна ти, гарна! Не бійсь. Кривди тобі не зроблю. Я по добру з тобою. Правда, що по добру? Ти ж не дурненька дівчина. Женщіна! – і потягнув її на лавку, саджаючи собі на коліна.

Одарка розуміла всю безвихідність свого положення. Про втечу й мови не було. Про супротивлення теж. Лишалося одно, – по добру. З оповідань знала, що москалі необчислимі і що вони спосібні рівно до найпоганішого злочину, як і до найлюдяніших учинків. Пригадала собі, як якийсь драгунський офіцер ускочив на хутір, заколов жінку, що йому супротивлялася, а побачивши у колисці дитину, взяв її на руки, пестив і плакав, що вона тепер з його вини сирітка…

Одарка притулилася до командира і стала хлипати, як дитина.

– Ну чого? Чого це ти, дурненька? Бачиш, кривди тобі не чиню. Я лиш по добру. Інакше не бажаю. Гавриіл Миколаєвич не насилує жінок. Вони до його самі липнуть, значиться… ну… да… да…

– Голодна я. Чорно мені в очах, – відповіла крізь сльози.

– Так і кажи! – зірвався Гавриіл Миколаєвич. – Так і кажи, а не слинь. Ось тобі гусятина, а тут і вінцо! Їж, і пий, і не поминай злом. Люблю я гарних жінок, ох як люблю. Пристрасть одна! Прямо божеволію за ними! – хвалився.

А вона їла, як з гарячки, ніби від того її спасения залежало.

– А чому ж бо ти не п’єш? Вино самоє лучшое, благородное. За твоє здоровля, хорошенькая моя.

– За ваше здоровля, високоблагородіє.

Підносив їй чарку до уст, хотів, щоб з одної пили. Гладив чорні коси і цілував розпалені щічки.

Одарка здригалася. Насилу здержувалася, щоб не зіскочити з колін, не друлити п’яного і не втекти. Але розум казав, що пошкодила б собі і йому, Сидорові. Все одно не вийшла би живою. Тому-то й причаїлася, як до скоту кіт. Вдавала, що п’є, просила ще вина. Вливала йому в рот і сміялася, що він так гарно вміє пити, лиш: «буль-буль-буль!»

Нараз очі долонями затулила. Розридалася.

Гавриіл Миколаєвич долоні насилу відривав і зціловував сльози:

– Ну, тихо вже, тихо! Ну, заспокійся. Ну, да, да!

– Мій чоловік… – хлипала Одарка.

– Якщо він не винен, відпущу його. Але тебе таки задержу при собі. Ти будеш моя, бо ти гарна, гарненька, як мальована.

– Відпустите його?

– Як мені Бог милий, відпущу, якщо він тільки не шпіон. Бачиш цей ключ? – і поклав здоровенний ключ на стіл. – Це від амбару, в котрім замикаємо бунтарів. «Пітєрбург-с» – і цей ключ відчинять усі замки. А ти милуй мене, милуй, хорошенькая моя, милуй Гавриіла Миколаєвича, командіра третього драгунського полка, бо він людина очень благородная, – очень, очень, моя ти, моя!

Одарка наповнила михайлик вище вінців.

– За ваше здоровля, Гавриіл Миколаєвич! – і пригубилася.

Він вихопив михайлик і випив до дна. Налив знову, підняв до її уст, відірвав і випив; ще, ще…

Оп’янів дорешти. А тоді вхопив її впів і, заточуючися, ніс до другої комнати, в котрій стояв його похідний тапчан.

Одарка пручалася. Кричала. Він цілунками затулював її уста.

Але на порозі спотикнувся і впав.

Вихопилася, як кітка, і двері за ним на засув замкнула…

Хвилинку слухала, як лаявся. Але лайка негрізно звучала. Добродушно.

– Бач яка. Матір її з євреєм дело імєла, ну да, да… хорошенькая така, пташечка неопіреная! Я по добру, ну, – да… да… не бойся! – і захропів.

Одарка вдягнула кожух. Верх його накинула командировий плащ, насунула на очі шапку і взяла ключ.

– Пітєрбург, – промовила голосом Гавриіла Миколаєвича, а тоді згасила каганець і відчинила двері до сіней. Надворі було темно, хоч око виколи.

– Пітєрбург, – говорила, проходячи мимо сонних, від зимна продроглих вартових.

– Пітєрбург.

Так дійшла до амбара, в котрім лежав Сидір після першого допросу фельдфебелем, з пристрастієм, дожидаючи непевного ранку і другого допросу.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 148 – 154.