28. Чутка про падіння Батурина

Богдан Лепкий

Гетьман теж тієї ночі довго не міг заснути. Двір, в котрім від кількох літ ніхто не мешкав, дихав пусткою на нього. Не любив того мертвого духу, що нагадував родинні гробниці.

Мимохіть перебігав думками події, які збулися тут, протягом останнього п’ятдесятиліття. В кождім куті чаївся якийсь спомин, щоб кинутися на нього.

Перед тими споминами втікав очима на стелю. Велика, довгувата площина спускалася ледве помітно, але безпереривно, і пригнічувала його. Якщо ніч потриває довго, розчавить його… Щоб спастися, втікав від стелі у темний простір поміж стіни. Привикав до того мерехтливого чорного пилу, якого насипала тут ніч так багато, і очима, в яких почувався болючий жар, став розрізнювати якісь постаті, краєвиди, сцени – образи минулого.

Наче чарівний ліхтар, схований у його душі, кидав на чорний підклад темряви свої фантастичні дива. Королі, міністри, єпископи, аристократичні дами пересувалися в довжезнім полонезі по просторах половини Європи.

Залишені, горді, неприродні, то суворо-грізні, то хитро-ласкаві, крутилися в кривому танці, гадаючи, що Бог вість яке діло роблять…

А з кута вискакував час і здмухував їх, як паламар свічку в церкві…

Гетьман примикав повіки. Гадав, що разом з тими образами і він перейде в країну сну. Може б, воно так і сталося, коли б кров била у живчику лагідніше. А то як вода в джерельці хлюпотить і не дає вснути. Гетьман знову розплющує повіки, і знову вдивляється у чорний пил, і знову бачить образи, але вже інші. Ніби зариси фресків на свіжому, ще теплому підкладі виринають видива майбутнього. Любить ті діти уяви, мальовані красками недоспаного сну, легкі в лініях, розливисті в колірах, непевні у змісти Не одну безсонну ніч скоротили йому. Розмовляв з ними, грався, справляв рисунок, накладав, живіші барви.

Хотів те саме й тепер робити, не вдалося.

За кождим, навіть найлегшим дотиком розвівалися, як за подувом вітру фата-моргана. Саме так, як фата-моргана.

А найлюбішого з отсих привидів таки й зовсім не бачив, хоч як пильно шукав. Не бачив Києва повоєнного, ясного, гармонійного, веселого. Як же він любив цей образ, – з усеї душі, усім помишленієм своїм!

Але нині не бачив його.

Зате з того чорного мерехтливого пилу, мов сажа, котрої ніч скрізь насипала так багато, виринали безконечні снігові простори, великі води, що позіхали імлою, дими, перед котрими сонце в глиб неба втікало, пустар, на котрому іноді тільки якась червона цятка забагровіла. Але чи це горностаями підбита багряниця, чи тільки кров, що виплила з свіжої рани, відгадати не міг.

І гетьман сотий раз затулював повіки, гадаючи, що всне.

Поки по салях вешталися люди, поки не втихло в дворі, гадав, що цей шорох не дає йому вснути. Але по півночі зробилося, кругом тихо, мов в усі, а сну, як не було, так і нема.

Невже ж це старість?

Боявся того слова, як ворога, як одинокого ворога, перед котрим почував страх, бо тільки він один може побідити його. Старість і її грізна товаришка смерть.

Супроти цієї останньої навіть розум зі своїм довголітнім досвідом мусить скласти оружжя.

Мусить?.. А слава?..

І гетьман гірко всміхнувся. Дійсно, гореч почув на своїх устах. І гореч тая, ніби насонний лік, заспокоїла його… Спав недовго, та кріпко.

Збудило його сходяче сонце. Глянув у вікно й побачив дерева, вкриті інеєм. Мов фантастичні примари окружили довкола двір. Нагадувався Бахмач, Різдво, хотілося заплющити очі й думати. Та слово Батурин, ніби гострий меч, лежало біля нього. Зірвався, накинув на себе шубу і подзвонив.

Кендзеровський вже чекав під дверми. Відчинив і всунувся у спальню. Привітливо всміхнений, все однаковий, ніби його ніколи ніщо не збентежило, не схвилювало, не заболіло.

– Що нового?

– Нічого, ваша милосте.

– А король?

– Перед хвилиною на Аяксі почвалав.

Відповідаючи на питання, поливав свого пана водою і помагав йому одягнутися.

– Значиться, приказу до походу не дав.

– Мабуть, що ні, бо шведи не двигають обозу. Чистять і напувають коней, варять щось на своїх триніжках, шваркотять і лаються, мало ще не так грімко, як москалі.

Гетьман шарпнув рукою вузький, короткий вус, поправив пояс і накинув на плечі соболеву шубу.

– Зимно тут.

– Не палено, бо я боявся вашу милість збудити. У столовій вже тепло. Снідання на столі. Ваша милість перейдуть туди, а тоді я і тут затопити кажу.

– Не треба. Одної ночі досить, – і переступив поріг, Кендзеровський сунувся за ним, як тінь.

У столовій чекали вже Орлик і Войнаровський.

– Чули? – звернувся до них гетьман. – Короля знову кудись понесло.

Нараз побачив Войнаровського.

– Аз тобою що?

– Нічого, дядьку. Не турбуйтеся. Не спалося мені.

– Синку, у твоїх літах я й серед реву гармат засипляв.

– Може б, і серед реву гармат заснув скорше, ніж у цій тишині.

– Підожди, заревуть гармати. Заревуть. Королеві Карлові, мабуть, не скучно за ними, бо не спішиться. Але нам треба цей черепашений хід прискорити. До чого воно подібне! Наче на прощу йдемо.

Гетьман хвилювався. Войнаровський бачив, що й він невиспаний, що й він у поганому настрою. Мовчав, бо це було тоді найкраще. Кендзеровський подавав снідання.

– Якщо так дальше піде, то ми на Різдво зачимчикуємо у Батурин. Гарний мені похід, – похід на відбій!

Войнаровський наслухував тупоту кінських підков. Ганна чи ні?

Взяв від неї слово, що за годину буде, а все-таки боявся, щоб не вирвалася сама. Це ж Кочубеївна, Любові Федорівної донька!

Тупіт наближався.

– Глянь, чи це не Аякс, – звернувся гетьман до Орлика.

– Ні, ваша милосте, – відповів Орлик, вертаючи з рундука, – це кількох їздців з молодим старшиною. Прохає побачення у гетьмана. Каже, що біля Батурина проїздив.

– Най увійде.

Гетьман кинув ложку, обтер вус, повернувся до дверей і стояв у такій поставі, як звичайно, коли когось на послухання приймав.

Через поріг переступив молодий козак, правою ногою шурнув назад, лівою рукою притримав шаблю, а правою до самої землі поклонився. Волосся мав буйне, золотисте, рівно в кружок пристрижене, як королівський паж.

Гетьман глянув і мимохіть усміхнувся.

Пригадалася, мабуть, Варшава, Париж, королівські двори, пригадалися молоді літа, до котрих так радо усміхається старість.

– Ти хто? – спитав поважно, мало що не суворо.

– Я Ганна Обидовська, Кочубеєва донька, – продзвеніло дзвіночком по пустій кімнаті

Гетьман приступив до козачка, взяв його за обі руки, стиснув їх кріпко і підпровадив до стола.

– Сідайте, Ганно Василівно, з нами, а ти, – звернувся до Войнаровського, – відчепи від пані Обидовської шаблю, щоб вона не спотикнулася, крий Боже!

– О ніі Вона послушна в мене, – боронилася гостя,

– Най буде й послушна, та я жінок з шаблями не люблю. Це в них, що в мужчин кужіль, malum necessarium.

Гетьман на хвилину ніби про Батурин забув. Попав у той гарний настрій, у якім його звичайно бачили в товаристві гарних жінок. Обидовська кілька разів пробувала розказувати про свої пригоди, але гетьман за кождим разом перебивав. Перше мусіла випити чарку кріпкої житнівки, з’їсти шматок індика, попити старим вином, залити те все гарячим чаєм, а тоді щолиш гетьман сказав:

– Слухаємо.

– Батурин, – почала Ганна, – обложений кругом. Він у терновому вінку. – Голос її дрижав і ломився. – На милю кругом мишкують московські стежі. Я продиралася оподалік, але бачила добре – город горів.

– А що балакають люди?

– Людей зустрічала мало. Трималася лісу та поля, щоб не попасти на москву. Щолиш недалеко Десни стрічала своїх. Як перед татарами втікали.

– Куди? – перебив її гетьман.

– Навмання, як витровлений звір. Він не знає, куди йому втікати, щоб лиш втекти.

– А все ж таки, куди біжать?

– Від Сейму до Десни, до вашої милості значиться. Одні…

– А другі?

– Другі, говорять, що до царя, під царську протекцію піддаються.

Гетьман насупив брови:

– Так. І що ще чули?

– Говорять, москва страшно знущається над людьми, вірними вашій милості. У Лебедині пекло.

– Пекло скрізь, – доповів гетьман. – До раю іншої дороги нема. А про сам Батурин що кажуть? Чи тримається він? Як з муніцією, з харчами? Чи порохи не вилетіли в воздух. Пожар у кріпості – то небезпечна річ.

– Про Батурин я навіть таке чула, що він упав, – ледве промовила Обидовська.

– Упав?.. Батурин упав? – І морщина між гетьманськими бровами зробилася подібна до скиби, свіжо відкиненої лемішем.

– Чимало чого не балакають люди, – пробував потішати гетьмана Орлик.

А Войнаровський від себе додав:

– Татарські вісті. Народ паніка обгорнула. Це цілком зрозуміле. Навіть військо піддається тривозі, а чого ж кращого від звичайного населення хотіти. Вістка влетить до хати горобцем, а вилетить волом.

Гетьман встав і підійшов до вікна та пальцями став тарабанити по шибці. Це він робив, як не хотів, щоб бачили його зворушення.

Обидовська мовчала, Орлик і Войнаровський дивилися на себе, ніби очима розмовляли з собою.

Нараз гетьман відвернувся.

– Пилипе, вели бити в литаври, виступаємо в похід!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 184 – 188.