2. Договір з королем
Богдан Лепкий
– Так оце ми за Божою допомогою наш договір з королем Карлом заключили, – сказав гетьман, потираючи чоло рукою. – Що ж ти на це, Андрію?
Войнаровський просяв.
– Невже це правда, милосте ваша?
– Якраз перед хвилиною сфіналізували ми його. Завтра перепише Гермелін начисто, а Піпер покладе своє ім’я і почепить печать завісисту.
Гетьман встав і випрямився, аж кості затріщали.
– Немало я всякого добра залишу своїм наслідникам, але цей лист пергаменту дорожчий буде від усього. Легую ним волю й незалежність української держави.
– Вітаю вас, дядьку, з отсим подвигом і бажаю йому більшої сили й довговічності від князівства, добутого Виговським і Юрасем.
Кажучи це, припав до гетьманської руки. Гетьман пригорнув його до себе.
– Ти один, з котрим можу щиро поділитися отсею новиною.
А зітхаючи глибоко, додав:
– Є ще й друга душа, гідна такої вісті, але де вона нині? Тут чи там? – і підвів очі до неба.
– Возложім упованіє наше на Бога, – він-бо приют і защита наша, – промовив Войнаровський. – Господь не оставить Мотрі Василівної на поталу судьби, бо чим же вона прогрішилася перед Богом?
– А чим же прогрішилися ті тисячі жінок і дітей українських, над котрими знущається ворог?
– Де дрова рубають, там тріски падуть, – відповів Войнаровський. – А що рубач вельми сильний, так і трісок відскакує багато.
– Гоненіє від фараонового гірше.
– Антихристове гоненіє, милосте ваша.
Замовкли. Чути було, як кругом перекликувалися варти. Наближалася північ, година духів, котрої гетьман не любив і радо пересиджував її на розмові з близькими собі людьми.
– Глупа ніч? Годинники стануть дванадцяту дзвонити, довго й скучно. Чому б не зготовити такого, щоб промовчував північ?
А подумавши хвилину, кинув питання:
– А може, це, Андрію, моя дванадцята година надходить?
Войнаровському зробилося моторошно.
– Оставмо нині такі гадки, ваша милосте княжа.
– Правда твоя. Нині нам радше годилося б у церкві молебен відслужити і, цілуючи святе Євангеліє, казати: «Нині отпущаеши раба твоего, Владико, по глаголу твоєму со миром».
Варти кричали голосніше. Гармидер цей, видимо, нервував Мазепу. Войнаровський заспокоював його:
– Горлаї і бешкетники всілякі з нашого війська і з шведської армії дужаються, як звірі, що стрінулися знічев’я. Побудуть разом і привикнуть. Тепер у нас нема години, щоб не було якоїсь приключки в таборі.
Гетьман ходив, заткнувши руки за пояс. Мав на собі жупан темної краски і пояс чорний, злегка тільки золотом перетиканий. Не вбирав святочного вбрання, щоб не відбивати від полинялого королівського каптана.
Нараз зупинився перед Войнаровським.
– Але ти, синку, князем не величай мене. Не для себе я цього титулу багну, а для України і для наслідників своїх. Може, вони його більше шанувати стануть, бо гетьманський титул забруджено та заплямовано, аж соромно його носити. І Юрась гетьман, і Цецюра, і Брюховецький, і Безпалий, і Суховій, і чортзна-хто. Як не справжній, так наказний, як не наказний, так напольний. Куди каменем не кинь, а в гетьмана попадеш. Багато їх було, лиш України нема.
– Великі гріхи наші, – потішав гетьмана Войнаровський, – але ж і спокутували ми їх тяжко.
– Спокутували? Я тій покуті ще кінця не бачу. Може, вона щолиш тепер почнеться. Цар Петро від своїх попередників лютіший і сильніший. Якщо Господь не пособить нам подужати гаспида цього, так він лютуватиме жорстоко.
– Антихрист!
– Невже ж ти віриш тим вигадкам чернечим? Чоловік він такий, як і ми з тобою, тільки великої сили і ще більшої злості. Опутаний не чортом, а ідеєю своею. Ріки крові проллє, трупами землю вкриє, всякий гріх на свою совість прийме і до ідеї крізь пекло помандрує. Він знає, чого хоче. А ми не знали і – не хочемо знати. Безталанний ми народ, мій сину.
– Товпа, котра нічого знати не бажає. – І Войнаровського сонно-мрійливі очі розгорілися злістю.
– Нема народу без товпи, мій сину. Товпа – це стихія, це сила. Її до рук прибрати і повести треба. А того куншту, крім батька Богдана, не вмів ніхто. Не доросли…
Не знаю трагічнішої книжки від історії нашого народу. І подумай, за останню половину віку був я нe видцем, а учасником трагедії тієї. І не раз нарікаю на Бога, що дав мені таку пам’ять тривалу, бо не одно хотів би я забути і – не можу. Багато забути, а затямити лиш дещо. Така сила в нас злого. А доброго так мало.
Возьми лиш сім’ю Богдана Хмельницького. Гетьманич Тимош мачуху свою на воротах повісив, а це ж була та прегарна, степова Єлена, за котру, як колись за грецьку Єлену, велика війна знялася. А що ж з його вдовою, з Домною Тимошихою, зробили? Багата, прегарна, добра, тиха, що вона завинила, що терпіла так важко? Аж біснуватий Дрозденко доїхав їй кінця, щоб пограбувати оці казкові скарби, за які стільки сліз полилося, і змарнувати їх, віддавши на схованку якомусь Коистантому. Чортзна-що таке!
А Богданові доньки? Катерина, primo voto Данилиха Виговська, secundo voto Тетериха, дожила до трагічної смерті свого першого чоловіка і сумної другого мужа. Про молодшу її сестру, полковницю Нечаїху, розказують, що коли їй тіло замученого мужа привезли, з розпуки голову об домовину розбила. Чи правда це, не знаю, але з тої пори тихо про неї, як тихою і сердечною продовж свойого короткого життя була ця гарна доня великого гетьмана Богдана.
А Юрась Хмельниченко? Соромом палають лиця, скільки разів згадаю, як він на Оруна напав, його жінку вбив, гаремок розігнав, маєток розграбив і за це перед судом на лядськім ринку в Кам’янці ставав… І вийшло з товпи двох катюгів, скрутили Хмельниченкові руки, закинули петлю на шию і відвели геть… Ах, багато, багато, мій сину, хотів би я нині забути, та ніяк не можу. Мов на злість, і смерть Виговського, і кінець Брюховецького, і ціла наша руїна встає переді мною і кличе: «Спасай!»…
А куди ж мені спасати наш народ перед отсим хитанням безнастанним, як же мені вгасити цей пожар, що горить віками, яким чудом зачинити цю гидку людобойню? Іншого шляху я не бачив, крім цього, на який отсе ступаю… Кажеш, радуватися нам нині треба б, – а я радості в серці моїм не чую, бо я тут, а народ мій там, а поміж нами розливиста Десна. Чую його зойки, чую слізні прохання, кличуть мене, а я знову коневі прив’язаний до хребта, тільки це іншої породи кінь… Не знаєш ти болю мойого, мій сину!
І гетьман вхопив свою голову в руки і стискав її пальцями, як кліщами. Безмовно й безрадно, тільки з великим спочуттям у серці дивився Войнаровський на муку свойого дядька.
– Навіть Батуринові я на відбій поспішати не можу. Скільки війська в мене? Сміх сказати! З чим я проти царя піду? Тисячі дві-три, і вони – непевні, і вони Бог вість які іадуми криють у своїх серцях. Спутав мене цей лист паперу, який ми підписали з Карлом, а інакше бути не може. Куди він – туди й мені тепер, одна нам побіда або один погром. Лиш він молодший, а я?
І гетьман знову похилив голову на стіл і руками стиснув її кріпко-кріпко, ніби боявся, щоб гадки не розсадили тієї бідної голови.
– Чому я не молодший нині, чому я не молодший! – нарікав. – Тільки ще діла переді мною, стільки діла! Хто довершить його, як мене не стане, а чую, що почислені години мої!
Войнаровський не бачив ще дядька в такому схвилюванню, як нині. Прямо зжахнувся: що сталося з ним? Невже ж переговори з королем Карлом не пішли так гладко, як бажав? Невже ж не видержують нерви, шарпані протягом п’ятдесяти літ, і розстроюються, лускають, рвуться, як струни на бандурі під надто сильними ударами руки? Він же звичайно такий зрівноважений, спокійний, що навіть найближчі не відають тайників його великої душі…
Несміливо приступив небіж до дядька.
– Милосте ваша, не турбуйте себе. Дасть Бог, діло повернеться на добре. Хто більше міг зробити, як ви? А що ваші люди не розуміють того, це їх вина. Вина товпи, що бунтується безнастанно, вимагає для себе прав, яких ні один народ не має, хоче волі, а не бажає ладу. Як солом’яний огонь займається й гасне, а тоді ще й провідників ворогам видає, буцімто вони тую пожежу роздули. Опріч одного гетьмана Богдана, всі наші вожді, правителі, провідники і ватажки впали жертвою безтямної товпи.
– І моя пісня не скінчиться бадьорим акордом, – почав, зміняючи свій голос, гетьман. – Га, що робить! А все ж таки – я її доспіваю до останньої стрічки. Досить вже тих недоспіваних пісень, недомовлених слів і невирішених боїв. Або пан, або пропав! Піду на перебій. Хай я побіджу побідою з-за гробу, але побіда моя! Зроблю товпу народом і приневолю цей народ бажати справжньої волі і справжньої слави, так мені, Боже, допоможи і ти, свята Пречиста!
Підвів очі на небо і тривав, ніби в захопленню несамовитім. Войнаровський не смів глянути на нього, – боявся станути поміж гетьманом і Богом, ніби винуватим почував себе, що зробився поневільним свідком цього прикрого моменту. Аж таборовий гук наблизився до гетьманської палати, ріс, як рев моря, чути було поодинокі людські голоси:
– Стривай!
– Ти хто такий?
– Пусти!
– Стій, бо стріляю!
Войнаровський вискочив на ганок. Зимном повіяло по світлиці, як вітрила, понадувалися й зашелестіли занавіси при вікнах і при дверях.
На порозі появився Чуйкевич.
– Ясновельможний пане гетьмане, – почав дрижучим голосом, – прощення прошу, що смію турбувати милість вашу в таку пізню годину!
– Що такого? Кажи!
Чуйкевич зубами дзвонив, не міг промовити слова.
– Не хвилюйся, кажи-бо!
– Козаки втікають з обозу, – промовив гетьманський канцелярист і підпер собою стіну, щоб не впасти.
По обличчю гетьмана перебігло сто гадок, чоло то морщилося, то випогоджувалося, як морське плесо. Нараз він махнув рукою.
– Сідай і заспокійся! – промовив своїм звичайним голосом, ніби він зроду ніякої тривоги не знав. – Як, кажеш, утікають?
– Зразу викрадалися одинцем, а тепер отсе задержали ми цілу купу. Кидають збрую і женуть навмання, мов серед бойової тривоги.
– Куди біжать? – спитав тим самим голосом гетьман.
– На північ і над Десну.
– Дурні! На півночі цар, а на Десні лід ще не окреп, ще хрусткий, не перейдуть. – А подумавши хвилину, спитав: – Що робить обозний з утікачами?
– Отсих останніх успів до чепеля розоружити і вірною сотнею їх обставив. Безкарно пустити годі. За ними другі підуть, останемо вождами без війська.
Гетьман гірко всміхнувся, поклепав Чуйкевича по плечах і промовив:
– В гарячій воді купали тебе, козаче. Колись ти гульвісів обласкавив і, обдарувавши, відпустив, а нині гадаєш розстрілювати людей, чи як?
Чуйкевич збентежився. Пригадав собі Басмач, Мотрю, тебе, і – обіймив гетьмана за коліна.
– Бо тамто безталанники були, гевали всілякі, а це – козаки, регулярне військо його милості пана гетьмана.
– Правда твоя; так що ж? Прошеним конем не доробишся… Орлик є?
– Є, милосте ваша.
– І ти завтра будеш?
– Куди ж би я пішов від рейментаря мойого?
– Додай ще нас двох, себто мене і Войнаровського, і хіба ж тобі мало?
…І гетьманські уста всміхнулися гірко:
– Якраз досить, щоб про нас люди не забули. Краще з малим гуртом смерть, ніж з великою громадою сором. Андрію, кажи мені подати шубу!
Войнаровський приніс гетьманові соболі з чорним верхом і таку саму шапку без пер. Гетьман накинув на себе.
– Підемо!
Почесна шведська варта біля дверей і біля воріт в огороді віддавала їм честь.
– Непотрібно мерзнуть бідні люди, – казав гетьман, минаючи їх скорою ходою. Сап’янці скрипіли на свіжім снігу, місяць визирав з-поза хмар, ясно було й тихо.
– Тишина перед бурею, – промовив гетьман, ніби про себе.
– Гарна ніч, видна – втікать погано. Дурні! Перед своєю долею не втече ніхто.
Вийшли на майдан і побачили купу людей, окружену козаками з мушкетами в руках.
В козлах зложені стояли аркибузи, булдимки, гвинтівки, пістолі купою лежали, так само й шаблі, ятагани, і всілякої форми ножі. Гетьманова кармазинова похідна палатка, зеленою адамашкою підбита, розірвана на кілька частин, лежала на снігу.
Гетьман глянув і похитав головою.
– Теж бранці, – промовив до Войнаровського, а в голосі його почувалося більше жалю, ніж глуму.
– Не з голими руками втікали, – пояснював Чуйкевич.
– Немало всякого добра відібрали ми їм.
– Не хотіли осоромити мене.
– Як то, милосте ваша?
– А так, щоб не сказав цар, що в мене вояк не доробився нічого… Спасибі хоч за це.
Обійшли кругом майдан. Ні один з утікачів не смів глянути гетьманові в очі. Стояли, понуривши голови додолу, ніби їх пригнітало почуття сорому й вини.
Гетьман спинився якраз там, де місяць висріблював майдан, ніби по снігу розсипав безліч жемчугу і блискучих брильянтів. Його стать зарисовувалася ясно й різко.
– Що ж, синки, зібралися в дорогу? – спитав. Чуйкевич оторопів. Він дожидався гніву і сварки, гострих, як шабля, слів, а тут таке питання.
– Не дивуюся вам, – звучав той самий різкий, але, здавалося, спокійний голос. – Чого доробитеся в мене? Іван Степанович лиш гетьман, а Петро Алексійович цар. Невже ж раб болій свого господина? Так міркували ви, забуваючи, що я поприсяг визволити себе й вас з того рабства.
Втихомирився табір, і кожде гетьманове слово відбивалося далекою луною.
– Гадаєте, побіжу навздогінці за вами? Силою або слізними проханнями вас задержу? Пощо? Вольному воля. Я вас до волі провадив і тепер насилувати не стану.
Винуватці голови звільна підносили вгору, а в їх очах замість отупіння видно було велике здивування. Гетьман говорив дальше:
– Жаль тільки, що не взяли ви вдовіль провізії і фуражу з собою, бо цар лишає землю за собою, обсмалену, як гиря. Боюся, чи не доведеться вам терпіти в нього більшого недостатку, ніж у мене, та не знаю, чи чужа земля приголубить вас краще своєї.
Вояки, що стояли зразу, як трупи, переступали з ноги на ногу.
Гетьман казав:
– І не добру пору вибрали ви собі, синки, до втеків. Ніч ясна, на кид татарської стріли пізнаєш чоловіка. Як не свої, так чужі переймуть. Боюся, щоб не лишитися вам своїх буйних голів. Краще підіждали би ви до горобиної ночі, до блискавиць або до завірюхи, щоб безпечніш і менше соромно було втікать. Та ще про Десну ви забули, діти. Чи не пересидіти б вам у комишах або в запічках поруйнованих, аж крига водою візьметься. Тоді б ви і перевезлися хто байдаком, хто човном, або копельчаком, чи як там, а так боюсь, щоб леди не заломилися під вагою вашого лицарського завзяття. Заскоро ви тікаєте, дітки, заскоро. Підождіть, аж бої скінчаться, аж дорешти ваших батьків і сестер помордують, тоді ви й знатимете, куди вам тікать, бо нині хто його зна, де життя, а де смерть.
Нараз голос гетьмана змінився. З лагідного зробився грімким, звучав, як боєва команда:
– Кому в дорогу, тому й час! Йдіть собі геть! Зайців на ведмедя не поведу!
Обернувся, обгорнувся шубою і хотів іти. Але козаки обступили його кругом, незважаючи на вартових, що прикладами хотіли їх зганяти докупи. Почувся кашель, несмілі відривані слова, а то й хлипання соромливе – тихе.
Сміливіші тиснулися до його колін.
– Прости нам, батьку, відійми від нас свій гнів, не проганяй!
– Нікого я не жену від себе, – відповів гетьман, – і нікого воловодом не зв’язую з собою. Кому жахливо триматися мене, хай іде. Не гопака, тропака, козака, не вегері веду вас гуляти, чекають нас бої, опресія велика, ворожа докука з усіх сторін, я не скриваю того перед вами. Сміливих, великодушних, закалених душ мені треба, щоб перетривали те все, не єрепудів, не трусів заячесередних. Ось вам віз і перевіз, дітки!
Хтось гетьмана облапав за коліна і цілував окраєць його шуби. Гетьман глянув і пізнав сотника-сміхуна, що так весело забавляв колись ціле товариство за бенкетним столом в новому дворі у Кочубея в Ковалівці.
– І ти, Мручко, тут! – промовив до нього гетьман. – Давно ми не бачилися з тобою. Як твоє здоровля, чи милує Господь все таким гумором? Встань, хай подивлюся на тебе.
Але сотник ніби кліщами тримався гетьманових колін.
– Ясновельможносте ваша, – хлипав, – краще б ти мене по імені назвав, вишкварком, вибрудком, випоротком зінським, мерзотним, ніж маєш по-людському вітати. Не варт я твого доброго слова. Краще б ти мене глемезнув по моїм гемонськім черепі своєю булавою, щоб мені гулі поза ухами понабігали, ніж мені маєш словом своїм добрячим моє собаче серце краяти на дві половини. Єрепуд я нікчемний, гевал, хлопище безтяменне, що послухав ще нікчемніших від себе і хотів, як Петро Христа, відречися тебе. Не відганяй мене від парсуни своєї і посилай хоч би й на Бельзевува самого – а піду, так мені, Боже, дай завтра глянути в ясні очі твої, що піду!
Гетьман підняв його і, сіпаючи за золочений гаплик на грудях, казав:
– От і розжалобився! А я собі гадав, що ти веселість сама, сам щирий сміх. Заспокійся і прийди завтра до мене на обід. Рад послухати твоїх фацецій шляхетських.
Сотник знову гепнувся йому до ніг.
– Що ж тепер з нами буде? – питався крізь сльози.
– Що захочете, те й робіть. – А звернувшися до Чуйкевича, приказав: – Варти зняти, виходу з табору не спиняти, – і подався до своїх покоїв.
Куди переходив, на білі сніги падала від нього тінь – велика-велика.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 15 – 24.