7. Карло не поспішає

Богдан Лепкий

Мручко не засидівся в пасіці. Хоч меду було ще вдовіль, поминків не справляв. Раз, що гетьман язика дожидався, а друге, що треба було поспішатися до Гірок, заки московські недобитки добіжать до свого табору та про все розкажуть. Отож, як тільки звечоріло, Мручко пустився в похід.

Вертали не тою дорогою, що прийшли, а за лісом перейшли річку по льоду і трималися другого берега. Вертало знову чотири десятки, бо хоч декілька тяжко ранених потайником перенесено в хутір, то на їх місце поступило до Мручка двох сотниченків Імжицьких і двох поповичів, здорових, як вилущки, а за ними ще й деякі з табунщиків Імжицького та трьох хуторянських парубків. Все народ годящий, жвавий, за котрий не погнівається гетьман. Вони вже здавна рвалися то на Січ, то до сотень, та батьки не пускали, бо ще не опірилися гаразд. Але відбувши хрестини під Мручком, втікли і без батьківського благословення.

Осавул Сидір їхав мовчки біля сотника.

– А де ж твій товариш подівся? – питався той. – Бачиш, радив я тобі, щоб до другого разу підіждати.

– Не хотіла послухати мене.

– Розставатися з тобою не хотіла. Так ти не сумуй. В Імжицького кривди їй не зроблять. Це якась не лиш гарна, але й відважна дівчина, амазонка. Не даром кажуть, що на нашій землі колись оці амазонки воювали. Може, і в твоїй Одарці душа котроїсь із них сидить.

Осавул не відповів нічого, лиш чув, що світ йому затьмарився, було зимно й темно.

Як доїздили до Гірок, Мручко висунувся вперед, спинив свій відділ і промовив коротко:

– Спасибі, товариші, що не посоромили себе й мене. І ворогові дали прочухана, і гетьманові язика ведемо, і не одного. Отак, гадаю, коли б ми свого рейментаря слухали, то й не посоромили би своєї слави козацької, молодецької.

Пускав дим з файки, як з димаря, важко зітхаючи, не від утоми, як більше від сумних гадок, що нічним туманом вповивали його сиву голову

Сотник Мручко привів гетьманові язика більше, ніж було треба, щоб довідатися, що Батурин у великій опресії і що батуринці, як спасения, ждуть приходу Мазепи і шведів. З тої сутички, яку мав сотник з відділом московських ратників, неважко було догадатися, що цар має під своєю рукою доволі великі потуги, коли, кромі того, що облягає Батурин, може під’їздити союзну, шведсько-козацьку армію. Не маючи певності, куди вона піде, не хоче теряти з нею зв’язків, навпаки, його відділи підскакують до союзників, як собаки до тровленої звірюки, безпокоять, бентежать, нервують.

Мазепині козаки, чуючи неугавний гук гармат, гадали собі: чи не мій то город, чи не мою слободу обстрілює Москва? Цілу ніч виднокруг палав кривавою луною, а в шумі і в скиглінню вітру легко було дочутися зойків і ридання безжалісно мордованих людей. Жорстокість царя відома була цілому світові, тож і не диво, що Мазепині люди важко страдали, дрижучи о долю своїх залишених родин.

Більше всіх страдав гетьман, почуваючи на собі відповідальність за судьбу країни. Царя він знав краще, ніж хто-небудь інший. Не раз балакав з ним, чув його погляди на світ і на життя, знав, що він не лиш чужого, але й сина рідного не пощадить, коли цей стане на дорозі до здійснення його великодержавних планів. Що для Петра життя чоловіка? Що для його сотню городів перемінити в руїну і тисячу сіл стерти з лиця землі?! Якщо не встоїться Батурин, то незавидна його доля. Меншиков не пощадить нікого, покористується нагодою, щоб дібратися Мазепі до печінок. Меншиков – не лев і не тигр, а дикий кровожадний кіт, що в муках своєї жертви почуває якусь окрему розкіш.

І гетьман гірше всього дрижав о долю Батурина. Це його президія, там найвірніші його люди, там залишилася Мотря. Вона, певно, не сидить з заложеними руками. Коли б живою попалася Меншикову в лабети – Боже, не допусти до того!..

І гетьман, як лев по клітці, ходив по одній із саль свойого замку в Гірках.

Бахмач, Батурин, а тепер тії Гірки! А в майбутньому що?

Пригадалося минуле Різдво. А яке ж буде сьогорічне?

Пригадався Бахмач, вертеп, царська корона, що покотилася від коси смерті йому до стіп. «Certum, quia absurdum», і гетьман усміхнувся гірко. Чиясь корона покотиться, мабуть, але чия?

І пригадалася Мотря… «Мотре, сонце моє!» – «Пане мій!» Як же воно далеке і як далеке всьо, що так близько колись лежало на серці!

З віддалі бачив усіх іншими, ніж зблизька. І Мотря іншою ставала. Це вже не дівчина, котру він полюбив останнім жаром душі, а його донька, котру рад був притулити до грудей за тисячі тих доньок України, що тепер страдали… Non est ad astra mollis e terris via! Дай, Боже, сили, вихилити цю чашу до дна!.. Tu ne cede malis, sed contra audentius ito!

Підемо на перебій! В огні залізо сталиться, у горю вдача народу.

Гетьман пішов до короля Карла. Чув, що їхня доля подібна до себе і що історія їх імена сплете навіки з собою, що вони оба довго-довго в своїх країнах остануть незрозумілими, загадочними, дивними, що їх не благословитимуть, а проклинатимуть цілі покоління, і щолиш колись, як століття минуть, роз’ясняться і близькими стануть їх фантастичні обличчя…

Король нездужав, але з недугою крився. Вдавав, що почуває себе сильнішим, ніж коли. Народ це «rudis indigestaque moles» Хочеш вести його, не показуй справжнього обличчя. Комедію грай на theatrum світа – «vult ludi mundus, ludatur».

Король з напухлим від морозу лицем лежав одягнений на ліжку. Полинялий синій каптан з мосяжними гудзиками, високі чоботи, жмутки волосся біля висок, як крила, котрі йому спокійно всидіти не дають, – несуть кудись, за Урал, до Євфрату, до Гангу, щоб лиш не тут, а все дальше і дальше!

Почувши, що гетьман прийшов, піднявся і вийшов назустріч, кланяючися і всміхаючися тією усмішкою, від котрої іноді мороз ішов по спині.

(Нема нічого сумнішого над трагічний сміх великої людини…)

– Ваша величність княжа…

– Ваша королівська милість…

І стиснули собі долоні.

Балакали латинською мовою. Карло уважно будував речення, бо не мав часу вивчитись мови Ціцерона так, як умів її гетьман.

– Ваша милість недужі? Бентежу? Будь ласка, положіться. Після такого походу навіть Геракл почув би втому.

– Геракл – це міт, а ми реальні люди, нам і над утомою запанувати треба.

– Вчинки вашої милості переходять межі реального.

– Це щолиш будучність покаже.

– Будучністю сильні люди правлять.

– Від найсильніших невідоме сильніше.

І король прислонив очі рукою.

– Чи не зробив я похибки в синтаксі? – спитав, зміняючи голос.

– Наскільки я латинську мову знаю, ні.

– Чоловік ніколи не є певний слова… Ані діла, – додав, подумавши хвилину.

– Хто ж тоді може бути певний, як не милість ваша? Король заперечив головою.

– Ні, ні. Я ще менше, ніж другі… У непевності весь чар життя. Бути певним – значить капітулювати перед самим собою. Життя – це гра, а в грі певності немає. Певний грач – шулер. Невже ж ми певні з вами, ваша милосте княжа, що поб’ємо Петра? Скажіть!

Гетьман подумав хвилину.

– Ні.

І сиві Карлові очі зустрілися з темними зіницями Мазепи. Сонце топило лід на шибках.

– Певні лиш ці трупи, що лишаються за нами, і ті зруйновані городи й села, а все інше – великий знак питання.

– Певне горе людини, а втіха мимолетна.

– Так, – втіха мимолетна. Я її чую тоді, коли забуваю про себе, а забуваю я про себе, коли жену у бій, хоч би й один на сто… А скажіть, що ви чули, летячи степом на розгуканім коні?

Питання було настільки несподіване й дивне, що гетьман тільки всміхнувся:

– Це було давно, дуже давно, воно вже до міфології належить.

– Як багато дечого другого, – додав король.

За стіною почувся голос скрипки.

– Мій Люксембург сарабанду грає, – пояснював король. – Може, ви не любите Баха? Прикажу перестати.

– Будь ласка, лишіть, хай грає! У мене є теж карлик, і йому так само все вільно

– Тільки нам і їм усе вільно. Правда?

– Так собі люди гадають.

– Люди не одно зле гадають. Нам дуже мало вільно, дуже мало! Наші руки спинює мороз, брак гроша, людська глупота і від усього сильніший припадок. Сліпий припадок, котрого ми й не бачимо. Невидимий ворог від усіх страшніший.

І король знов очі прикрив рукою.

Гетьман прийшов до нього з наміром побалакати про дальший похід. Хотів намовити Карла, щоб двигнув табір і сунувся вперед. Гетьманові земля під ногами горіла, тривожився о Батурин, але сказати того не смів. Аж король перший почав.

– Мені відома причина, якій завдячую ваш візит. Ви хочете, щоб я під Батурин ішов.

– Не перечу. Рад би. Це ж моя президія

– Спішитесь вашому престольному городові на відбій.

– Гадаю, що ваша милість не менше спішилася б, коли б їхню столицю обложили вороги.

– Не знаю. Можливо, наскільки воно не псувало би загального плану війни. Що ж до Батурина, то я боюсь, що не поспіємо в час, – сказав немов несміливо король.

– Батурин укріплений гарно.

– Золотим ключем і найсильніші брами відчиняють.

Гетьман зжахнувся.

– Utinam falsus vates sim, – додав король, щоб заспокоїти свого гостя.

Та не заспокоїв. З дотеперішніх розмов гетьман упевнився, що цей фантастичний лицар умів дивитися тверезо й передбачував не одно… Золотий ключ? Невже ж пізнав гетьманових старшин?

Це заболіло Мазепу. Карло зрозумів цей біль.

– Спродажні люди, – казав, – були і бувають скрізь. Це хороба, котру вилічити важко. Я лікую своїх від сімнадцятого року життя і не можу Але підемо, підемо, ваша милосте, на Батурин, бо нема нічого гіршого, як стояти на місці. Цар Петро теж великий охотник до ходу.

– Кажуть.

– А якої ви гадки про нього?

– Страшний.

– За те його і назвуть колись великим. Важко благому доскочити того високого титулу.

– Неможливо.

– А який він вожд?

– Вашій королівській милості не рівня.

– І я так гадаю. Але в краю, до котрого я увігнався, побіджує звичайно припадок. І це найсумніше з усього.

Це той невидимий ворог, котрому підемо назустріч.

– І якщо побідить мене колись який полководець, так це буде він, непередбачений припадок, як стихія, як фатум, мойра, щось таке.

І король знову всміхнувся усміхом, від котрого мороз ішов поза шкуру.

– А тепер… – і подзвонив.

На порозі появився дежурний офіцер.

– Прошу сказати Гультманові, щоб накрив стіл на дві особи.

Офіцер вийшов.

– Ваша милість не відмовляться бути моїм гостем? Я маломовний, але нині балакав більше, ніж звичайно. Може, і яке зайве слово сказав, так тоді – простіть!.. Назустріч припадкові ідемо…

Коли сідали за стіл, гетьман побачив, що з кишені короля Карла XII торчав окраєць книжки, невеличкої, грубої, з визолоченими берегами, молитвослов.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 56 – 61.