22. Росією Україні не бути!

Богдан Лепкий

Імжицький мало не скрикнув, глянувши на гетьмана. Привик бачити його бадьорим, гарно вдягненим, гладко вибритим, людиною, котрої час своїми зубами нібито й не торкався.

А тепер сидів перед ним дідусь з поораним чолом, з морщинами на обличчю, з глибокою рисою біля уст, як скиба.

– Так ти, пане сотнику, з тамтого боку до нас прибув і мало вірності своєї життям не переплатив? Спасибі тобі!

Імжицький у пояс поклонився і почав розказувати свою пригоду. Але гетьман перебив йому.

– Від мойого небожа знаю, не трудися. Як бачу, цар добре дбає, щоб мої люди до мене не прибували.

– Скрізь стоять застави. По дорогах і біля бродів. Нікого за Десну не пускають, – відповів сотник.

– А переймили кого, окрім тебе?

– Не одного. Чув я, що при Оболонськім перевозі Дуб’ягу взяли.

– Олександра?

– Так, вашої милості канцеляриста. Поспішав він з Батурина за Десну з паперами чи з вістями тільки, не знаю. З ним було декілька людей вашої милості та ще його власний служка і чотирьох козаків, яких він провадив із свойого села. Не доїжджаючи до Коропа, за півмилі зустрівся з чоловіком Андрія Лизогубейка, сина бувшого чернігівського полковника Лизогуба. І так усіх їх біля перевозу московські драгуни заскочили і повезли.

– Куди?

– Зразу до походної канцелярії ведуть на допрос, а тоді в Лебедин.

– Катувати, – доповів гетьман, і його обличчя ще рясніше засіялося морщинами і ще більше посіріло.

– За вірність катують, а за зрадливість милують, – притакнув сотник.

– Милують, кажеш?

– Ще й як! Хто зголоситься до царя і присягне йому на вірність, того оставлять при його чинах і местностях, на котрі царська канцелярія жалувані грамоти видає, не міркуючи багато, чи праві ці маєтності, чи ні, старшинські чи одідичені по батьках. А тоді тих, що були наказними старшинами, роблять дійсними та ще, як зачуваю, обдаровують їх за вірність маєтностями, забраними від старшин, котрі з вашою милостею за Десну перейшли.

– І вони беруть? – спитав гетьман голосом, якого Імжицький з його уст ніколи перед тим не чув.

Захитався… Притакнути чи ні? Розумів, що в тім питанню було більше болю, ніж цікавості.

– Беруть… – ледве чутно відповів Імжицький.

– Не скривай переді мною нічого, – приказував гетьман, завважавши хитання у сотникових словах. – Не жахаюся почути правду, хоч як вона страшна. Бо чи не страшна ж це річ прохати нагороди в ворога за зраду своєї справи? Подумай!.. Розказуй, сотнику, розказуй! Я слухаю.

– Як тільки вість про це пішла, що вірних цареві нагороджують, зчинився заколот, якого я не тямлю. Стали люди з доносами до москалів іти, стали наклепи на своїх сусідів, а то й на приятелів видумувати, буцімто вони здавна з вашою милостею у змові проти царя були, про все добре відаючи, як, і коли, і що. Один наперед другого хапався, щоб якнайбільше захопити добра: землі, млинів, будинків.

– На розграбіж наші маєтки дають.

– На розграбіж, як колись у княжих часах. Скрізь царські люди вештаються з листами до сотників, з маніфестами до народу, і попи тії маніфести по церквах відчитують. І голосить цар, що він добра малоросійському народові бажає, що він його при святій вірі православній удержати хоче, бо ваша милість буцімто Польщі Україну піддати бажали, а церкви наші православні в костьоли перемінити хотіли.

– Не по чім другім, а по голові цар б’є!

– Пише цар, що він ні одного гроша для своєї казни не брав, що це ваша милість для себе тільки податки з народу стягали, на царя вину за те спихаючи.

– Вінценосний брехун!

– Обіцяється ніяких налогів з Малоросії не брати і її предковічних порядків не нарушувати, її привілеїв не вкорочувати. «Обіцяєм вам, вірним подданим, во всем малороссійском краю нічого не брать. Войскам же своїм, великороссійським, под смертною карою запретили ми малороссійскому народу нікакового разоренія і обид отнюд не чинить. Хочемо свято, ненарушимо і ціло содержать всі вольності, права і привилегії Малороссы», – наводив Імжицький слова царського маніфесту.

– Сам чорт не вигадав би хитрішої брехні.

– Антихрист! – притакнув Імжицький і розказував дальше. – А щоб народ повірив його словам, закликає старшин у Глухів, «даби ви как найскорєє для совітов прибили сюда к нам, ібо ми імєєм попеченіє о малороссійском народе, чтоб оной в порабощеніє і под владеніє польское не приведен бил і церкви святиє во оскверненіє і во унію обращени не били. Чего ради ми послали наші укази ко всей генеральной старшине, і полковником, і сотником, даби ониє збирались на ізбраніє нового гетьмана по правам і вольностям своїм вольними голосами».

– Хорони нас, Боже, від вольності такої! – зжахнувся гетьман. – А кого ж то вони тим новим гетьманом обрати загадали?

– Старшини, як зачуваю, за чернігівським полковником, за Павлом Полуботком заявляються.

– На Полуботка цар згоди своєї не дасть. Хоч він і невеликий то приятель мені, але чоловік з умом і з характером. Воловодити собою не дозволив би. розуміє се цар. Для його кращий був би Скоропадський, бо хоч з кістками добрий, але м’який… А Левенець?

– Про Левенця доповідають, що він нібито вашій милості вірний, на вибір нового гетьмана не поїде.

– Знаю я тую вірність – і гетьманові, і Україні. Через неї добра нам немає…

І гетьман очі прислонив рукою.

Імжицький занімів. Ніби винним почував себе, що так багато сумних новин привіз. Але розумів, що правду затаювати годі.

– А родини вірних мені старшин? – спитав нараз стурбовано гетьман.

– Чув я, немов то до Прилуки жінки їх та діти стягаються. Туди, мабуть, і жінка пана генерального писаря подалася, і господаря вашої милості пана Цурки теж.

– Прилука від воєнних подій доволі далека. Але яка ж там охорона для них?

– Челядь привезли з собою і чоловіків сто, збігців із усяких полків, назбиралося.

– Хай хоч тільки діла роблять, що старшинських родин пильнуватимуть. Але ти мені про найважніше нічого не сказав, про Батурин. Чи держиться ще він?

– Поки що так.

– Не має наміру здаваться?

– Хорони Боже! Чечель і Кенігзен скорше згинуть, як зрадять. Є ще і в нас люди хоробрі. Ще не всіх затруїла московська отрута і не всі живим трупом гниють.

– Сотнику, коли б я десять тисяч хоробрих людей під рукою моєю мав, і вірних, і готових на все, щоб тільки волю Україні добути. Богом клянусь, я добув би її. Не тому ми бідні, що слабі, а що віри в свою силу не маємо. Козаки б’ються, коли мусять, але старшини збабіли. Розжились і за маєтки свої дрижать, о них вони турбуються, а не України хочуть. З лицарів у хуторян перетворилися. Може, й моя вина у тому. Гадав я, що як розживеться народ, то й життя того з усіх сил обороняти стане. Але нині бачу, що ні. Та я ще не труп. Живий ще гетьман Мазепа! На живому ведмеді цар шкуру продає!..

Гетьман піднявся з крісла, випрямився, очі його блиснули дивним, молодечим жаром.

– Мечем виріжу тую гниль. Живе тіло лишу. Болітиме, – га, що ж! Без горечі й ліку нема. Прокленуть мене нині, але завтра благословити стануть. Я зробив те, що зробити мусів, щоб Україна не пропала дорешти. Не настрашить мене цар своїми маніфестами, ані старшини своїм заячесердям, ані простий народ несвідомістю своєю. Піду за голосом розуму і серця, уповаючи в правість задуму свойого і почуваючи відповідальність за майбутність народу мойого і держави його. Росією Україні не бути.

Подзвонив, і на порозі явився Чуйкевич.

– Розшукай мені короля, де він не був би, негайно. Скажи, що гетьманові треба з ним бачитися зараз-таки і невідклично. Кендзеровський хай мені шубу подасть. Сотника Імжицького і його родину примістити мені гарно, щоб нічого їм не бракувало. Іди!

Імжицький обіймив гетьмана за коліна. Цей пригорнув його до себе. Тривали так хвилину.

– Росією Україні не бути! – повторив гетьман, кріпко стискаючи сотникову руку.

– Не бути… – як відгомін, повторив Імжицький.

Надлетів Чуйкевич.

– Знайшов? – різко спитався гетьман.

– Його милість король у Караївці.

– Сповістив, що негайно хочу бачитися з ним?

– Дежурний офіцер не пустив мене до короля.

– Можлива річ? Мойого післанця не допустили! До чого воно подібне?! – і гетьман вхопив за голову шаблі. Подумавши хвилину, приказував: – Шістьох сурмачів візьмеш і скочиш у Караївку. На гонів двоє перед квартирою короля нехай сурмлять з усіх сил, щоб їм очі вискакували з лоба. Як шведи спитають, що таке, кажи, що гетьман слідком за тобою їде. Невідклично зараз розмовитися з королем хоче і мусить… Іди!

Чуйкевич вискочив, як куля з мушкету. Гетьман схвилювався.

– Обиди не стерплю, – почав. – Король тут гостем, а хазяїном я. І отсе гість хазяїнові не дає побачення. Чи бачив хто таке? Може, з Піпером сперечається або молитовник перед вечерею чита, і тому я не можу бачитися з ним. Гадає – дискурсу забажав? Я такий скорий нині до дискурсів, як до тропака, або до вегері… Біда мені з тим лицарем химерним. Хитається будівля, на яку я двадцять літ праці витратив, цар таранами в неї валить, свої руйнувать помагають, скрізь деморалізація, найнікчемніші інстинкти, як з твого оповідання, сотнику, бачу, мов дикі звірі з нетрів людських душ повискакували, треба їх назад у тії нетрі загнати, треба людей приневолити бути людьми, треба рятувати, що ще не втрачене навіки, в першу чергу треба спасати Батурин, а тут його милість король лицарських пригод шукає, міст, не поспішаючись, будує, ніби все ще рішитися не може, куди йому йти. Мені кожда година важна, а він дні цілі марнує. Довше так бути не може! Не тому я з ним у союз увійшов, щоб з одної шлиї у другу перескочити, лиш щоб помічника собі добути. Для відбою Батурина тієї помочі мені в першу чергу треба. Не хоче йти, так хай скаже. Маю ще хоробрих людей біля себе, кликну, може, й тутешні села ще декілька сотень поставлять, – піду. Хай батуринці знають, що на поталу москалям я їх не оставив. Побідимо або згинемо чесно.

– Побідимо або згинемо чесно! – повторив, як відгомін, сотник.

Гетьман заспокоювався.

– А помітувати собою я все-таки не дам. Поки життя – я гетьманую. Поки життя, – а може, й по смерті… Невмирущий, бо ідеї рейментую, невідомому хотінню душ і волі землі.

До боротьби зі ставлениками царя дух-гетьман стане… Побачимо, чия візьме…

– До боротьби дух-гетьман стане, – молитовно повторив Імжицький.

Гетьман плеснув у долоні.

Кендзеровський як з-під землі виріс. Поміг гетьманові вдягнутися. Кінь перед ганком іржав.

Гетьман на прощання подав сотникові руку.

– Милосте ваша! Дозвольте мені провести вас до Караївки, – просив Імжицький.

– Ти ж утомлений дорогою і пригодами виснажений.

– Я нині сильніший, ніж був коли-небудь. Дозвольте не відступати вас.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 138 – 143.