30. Батурин упав!

Богдан Лепкий

Невеличка була армія Мазепи. Як відчислити тих, що не встоялися проти влесливих слів царя і покинули гетьмана та пішли прохати прощення і ласки в чужого пана, то залишилося мало що більше понад три тисячі. Але й тую невеличку силу рушити з місця, хоч би тільки після нічлігу або після короткого постою, не було легко. Козак скрізь свою рідню знайде. Раз, що полки гетьманські за останні роки зійшли цілу Україну здовж і поперек, а друге, що й народ здебільшого не сидів на місці. Війна людьми, як вітер листками, по широкому полі гонить. Отож у якому селі й не стануло би гетьманське військо, скрізь воно розходилось по хатах, скрізь його гаразд гостили, бо й то правда, що краще погостити вояка, ніж мав би він сам розгоститися на обійстю. А від гостини, як від перини, нелегко відірватися.

Та ще й того забувати не годиться, що в маршах великої дисципліни не було. В бою так, а в маршу не дуже. А ще тепер. Не одному прямо-таки здавалося, що він ласку гетьманові робить, коли не переходить до царя. Недаром же й волочилися по цілій Стародубщині царські платні агенти й трубіли на всі сторони світу, що цар нікому лиха не хоче, що він вольностей українських не рушить, і хто тільки протягом одного місяця покається і вернеться до нього, то не тільки ранги і маєтностей не втратить, але ще й нагороди царської певним бути може.

Так тоді панам сотникам і їх осавулам та іншій старшині аж піт горохом з чола ллявся, заки вони свої частини поставили на ноги.

А додати до того ще мороку з табором. Не з тим, що в йому військові конечні припаси і всяке воєнне приладдя, але з тими возами й повозами, на котрих їхали козацькі родини з своїм добром.

Двері до гетьманської похідної канцелярії не замикалися. Все якась сотничиха, а то й полковниця влітала, як бомба, з наріканнями, жалями, плачами й погрозами. Вони ж для вірності гетьманові потратили свої маєтки, а тут їх не шанують, а то прямо й зневажають. Одна їздила до півночі від обійстя до обійстя, заки дістала кватиру, друга від якогось там полкового обозного почула не досить шановливе слово, третю обікрали, ще іншої карета опинилася геть аж у самому хвості поміж возами і візками, поміж чурами й служанками, на що вона ніяк згодитися не може.

Не обходилося й без натяків на те, що цар Петро теж чоловік, а тільки невдоволені люди чорта з нього роблять і, що навіть чорт не такий-то страшний, як його малюють. Орлик і Войнаровський вживали всіх мір і зусиль, щоб заспокоїти невдоволену жіноту. Войнаровський зокрема ще й тому, бо боявся, щоб голосні крики й плачі не збудили Ганни, яка так смачно заснула, що аж любо було дивитися. Аж якось і те діло наладнали, втихомирили жінок, і коло полудня козацькі полки двигнулися в дальший похід.

День був ясний, небо синє і таке чисте, що навіть літом рідко коли таке буває. Сонце пригрівало, іней нагло осипався, з горішніх галузок злітав надолішні, ті не витримували тягару, ломилися, і скрізь тих поломаних прутиків було багато.

Серед людей почувався бадьорий настрій. Сотні здоровили себе веселими жартами, коні іржали.

Тільки Мручко лаявся своїм звичаєм і відганяв непрошених гостей від возів з гетьманським добром.

– Гайвороння! – І приговорював. – Розкрякало би то в один мент, тільки їх пусти. Пропили би і прогуляли за одну ніч, а тоді воюй чорт знає з чим. Ти цілий не варт тою, що один кріс коштує, а скільки тих крісів треба на війну… Бережись!

Гетьман їхав під білим бунчуком з золотою короною, і хоч як його просили, щоб пересівся з Мишака до витіяної карети, не хотів. Розумів, що здеморалізованій армії треба дати добрий примір. Козаки й так при кождій нагоді нарікали, що «старшини лізуть у перини», а їм кажуть на голій землі спати. А навіть коли б і не те, так гетьман краще почував себе на коні. Молоднів. Гарна днина, розмова з королем і певність, що похід вже нігде на довше не зупиниться, підбадьорували його.

Не здаючися ні на кого, сам пильнував дороги, вибирав найкоротші і найпевніші напрями, розсилав стежі і відбирав звіти, дивувався тільки, що так мало людей стрічав по дорозі. Іноді хіба який нищий шкандибав, а побачивши ясновельможного, падав на коліна і знімав руки вгору, благаючи в Бога ласки й милосердя для нього.

Гетьман кидав йому щедро милостиню, розпитував, звідкіля Бог провадить і що там чувати, а почувши, що добра тепер, як і правди, на світі не зіскати, торкав свого Мишака острогами і їхав дальше.

Як доводилося переїздити ліс, то вперед посилали туди якийсь більший відділ під проводом тямучого старшини, щоб впевнитися, чи нема там якої засідки. Так само перетрушувано й села. Поля були пусти Ніби люди вимерли, ніби ціла країна причаїлася, не знаючи, що їй робити.

Так і видно було, що тутешній народ менше до воєнних подій привик, ніж на степовій Україні, тому й війна більший переполох тут робить. Тривогу й безрадність прямо почувалося у воздусі.

Минали хутори, з котрих тільки собаки вибігали їм назустріч і лаяли на них, проходили біля осель, з котрих більше нічого, крім обгорілих стовпів, не осталося. І навіть не було кого спитатися, хто тут такий диявольський бенкет справляв, москалі чи свої мародери? Може, коли б так перешукати ті згарища, то й знайшлося б якого недоконаного чоловіка або забуту за печею дитину, свідка того каїнського вчинку, але на такі розшуки не було тепер часу. В одному тільки присілку, в такому гарному, що лиш малюй, з садками й зільниками, з хрестом серед широкого майдану, на котрім ще маяв гарно вишиваний рушник, серед дороги два трупи лежали, москаль і наш, посплітані руками й ногами в таких страшних передсмертних обіймах, що годі було й думати, щоби їх розлучити.

Являлися вони ніби образом того, що діялося тепер на цілій Україні.

Їх відсунули набік, і полки проїздили, затулюючи коням очі, щоб не жахалися, бо був це здебільшого молодник, набраний з гетьманських стаднин, і з Кочубеєвої, і з Апостолової, славної широко навкруги. Були й Кандибового хову, витривалі й сильні дуже і легкі на хід, але погані на вигляд, від чого й загалом коняку, що не мала доброї презенції, кандибою звали. Попадалися, хоч і зрідка, також арабські жеребці зі стайні козака Розума, здебільшого білі, отже, й не такі-то придатні для війни, але зате гарні, що тільки стій і дивися.

Старших досвідних у воєнному ділі коней було небагато, так само, як і козаків. Вони або гибли у всіляких походах, якими Москва виснажувала Україну, або тратили боєвий огонь, і здатні були хіба до таборової служби.

Не один, дивлячись на отсі молоденькі коники, що з таким огнем, іржанням і іскрами в очах, як ляльки, перебираючи ногами, ступали непевними доріжками, завдавав собі питання: а що буде, як і вони погибнуть або окалічіють в боях?

Але здебільшого козаки не завдавали собі жадних питань. Військо, як машина, поки воно в руху, поти й робить своє діло, а щолиш тоді, як зупиниться на довше, то, мов іржа на колісцятах машини, являються в нього всілякі сумніви й тривоги, які гірше всього з’їдають бойову силу.

Гетьман думав за всіх і про все. Дивувався собі самому, звідки в нього стільки думок береться. Ні, ні, це ще не старість, – потішав себе і дальше провадив похід.

Минуло полуднє, тьмарився обрій, ніби там хто порохом на поля сипав. Порох чи дими? Орлик торкнув Войнаровського ліктем.

– Бачите?

– Що такого?

– Який брудний сніг. Придивіться краще. На ньому сажу видно.

– Сніг як полежить кілька днів, то звичайно брудніє.

– Ой ні. Це ж виразно сажа, згар.

– Так що ви гадаєте?

– З Батурина несе.

Але гетьманові того не сказали. Не мали серця.

Якраз тоді на задах зчинився заколот.

В жіночій армії, як жартовливо обоз з жінотою прозивали, виникла тривога. Хтось жартом крикнув: «Москалі!» І цей жарт мало не наробив великого бешкету. Жінки зчинили крик. Принаглювали своїх машталірів, форесів, гайдуків до скоршої їзди. Почалась шарпанина, дишлі знімалися верх возів, то продірявлювали полукішки й буди, коні ставали диба, скакали, рвали на боки, ржали й квичали, як свині, і було би чимало каліцтва, коли б старшини, котрі мали своїх жінок в обозі, не поскакали туди і криком, а то й плазуванням шабель не завели між челяддю порядку.

Отся тривога стала була вже й на козацькі ряди перекидатися, стала ширитися, як недуга, бо не один, що в бою спосібний битися, як лев, в часі тривоги робиться подібний до чаяця. Така вже людська вдача, що страх перед небезпекою гірший від самої небезпеки.

Москаля не було видно. Цар Петро навіть не думав устрявати в якусь більшу битву. Його наміром було виснажувати ворога дрібними сутичками, отсею шарпаниною невеличких під’їздів, а то й розбишацьких ватаг, котрі, де тільки могли, на постоях і нічлігах підкрадалися до шведських відділів, втомлених довгими боями і маршами, та винищували їх. Так собаки прискакують і відскакують від раненого дикого кабана, поки він у довгій обороні не знесилиться настільки, щоб можна було доконати його дорешти.

Цар Петро розумів, що Карло ранений, – ранений програною біля Лісної, важким переходом понад Сожею, наглими й нечуваними морозами. Треба було тільки не допустити до того, щоби він нализався з рани, щоб його люди й коні відживилися, щоб він запасся в одяг і муніцію.

І це цар Петро робив дуже справно, довіряючи більше хитрості, ніж хоробрості, більше розбишацтву, ніж лицарству.

Розумів це, мабуть, і король Карло, та не міг розуміти Мазепа, котрий спішився до Батурина, бо там була його вся сила – Кенігзен, Чечель, гармата, каса, канцелярія, там була його резиденція.

Король Карло, як би обіцяв гетьманові, що двигне свою армію на відбій Батуринові, так і дотримав слова. Його передня сторожа ще перед вечером настигла задню сторожу гетьманського війська. Oтce й були ті москалі, що мало не натворили в нашім обозі величезної біди.

Тим більша радість настала тепер і тим безпечнішими почували себе старшинські жінки, котрі тепер тільки й думали про те, як би одній на одну скинути вину за ту тривогу, яку були зчинили.

Околиця рівною площиною, схвилювана злегка тільки сугробами та далекими гаями, стелилася кругом. Десь здалеку майоріли то вежі церковних дзвіниць, то стрункі тополі, то зелені крівлі панських дворів, а селянські хати, ніби перестрашені кури, поприсідали до землі. Земля скрепла від морозу, болота постинав лід, військо не потребувало триматися доріг, воно широкими струями розливалося в напрямі Сейму.

Перед Райгородом на шляху передня гетьманська сторожа побачила двоє людей. Вони ж, завваживши здалеку військо і не знаючи, москалі це чи наші, зупинилися на хвилину, ніби надумувалися що їм робить, а тоді давай тікати назад. Кінні розвідники пустилися за ними, бо нашим важко було знати, чи Райгород безпечний, чи ні. Почалась погоня, врешті ледве живих чоловіка й жінку привели перед гетьмана.

Гетьман зжахнувся, побачивши тих двоє.

Ганчірки, що нікуди не годяться, пара чобіт, яких вже ніякий швець не схоче латати і яким місце на сміттю або в рові, отак виглядали вони. Обдерті, зметружені, виснажені, в очах горить цей страх, що робить чоловіка божевільним.

Довго не могли прийти до слова.

Гетьман питався, звідкіля йдуть, як звуться, – мовчали. Ніби їм мову з жалю умкнуло, ніби з горя втратили пам’ять.

– З Батурина, – проговорив він насилу, а вона навколішки впала і – головою до землі товкла. – Отаке вона мені цілу дорогу робить, – сказав чоловік, вказуючи на жінку. – Розум в Батурині лишила разом з дітьми.

– А Батурин – що? – спитав тривожно гетьман. Міщанин тільки рукою махнув:

– О-го!

– Що?

– Батурина нема, є тільки земля й небо, на землі кривда, а в небі Бог.

– Значиться? – І гетьман конем наїхав на нього так, що цей кількома кроками подався назад і, як з перепуду, став не розказувати, а прямо кричати, викидаючи не з горла слова, а з серця скреплу кров.

– Батурин здобули, зрадив прилуцький наказний полковник Ніс, мешканців витягли в пень, ні жінок, ні дітей не пощадили, город згорів, гетьманська палата теж, нема вже нашого Батурина, нема!

– А Чечель?

– Утік, але тяжко ранений, далеко не забіжить.

– А Кенігзен?

– Так само.

– А гармата?

– Ті, що їх не вспіли висадити у воздух, Меншиков забрав. Ось бачите сліди?

Гетьман глянув, – на землі справді видно було глибокі сліди від гармат, котрі перед кількома годинами переїхали туди.

– Недобитий Батурин крізь Райгород у Москву поїхав, – сказав батуринець, і його очі пішли в стовп, ніби з великого болю кам’яніли.

Гетьман глянув на нього, на його жінку, що все ще головою об землю товкла, на Орлика, Войнаровського, на карету, в котрій їхала Ганна, мов заворожена в глибокому сні, на ціле окружения, що густою лавою обступило його, і – поводи з руки пустив.

Орлик, Войнаровський, Чуйкевич і Кендзеровський прискочили до нього.

– Нічого, нічого, поможіть мені злізти з коня.

Кинулися, і гетьман опинився на снігу.

Розступилися, він лицем в напрямі Сейму й Батурина повернувся і дивився туди довго-довго, ніби наслухував, чи голосу якого звідтіля не почує.

Не було. І тоді його коліна почали згинатися, його горда постать хилилася, його високий лоб тричі доторкнувся сирої землі.

Гетьман молився.

Всі, що стояли кругом, приникли до землі, спинився тупіт підков, і туркіт коліс, і скрип полозів по снігу, і зчинилася тая тишина безконечна, якою одною тільки й можемо пошанувати тишину вічну і вічний упокой. Коні не ржали, вітер ущух, тільки десь далеко-далеко, на обрію, закочувалося за вал велике червоне сонце і обливало клячучих у покорі своїм багровим сяєвом.

Гетьман піднявся, і щолиш тоді з тисячів грудей добулося глибоке зітхання і з тисячів грудей понеслась найсумніша з усіх пісень на світі: «Вічная пам’ять».

Найстарші люди не бачили досі, як гетьман плакав.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 195 – 201.