4. У Векли в шинку

Богдан Лепкий

З почорнілого димаря на високій стрісі Веклиної господи стовпом валив дим. Вікна, хоч поприслонювані кируном, пропускали світло на тин і на вулицю. Брама була зачинена, і нікого не впускали. Кругом господи бігали Бровки та Ляпки, кунделі степової породи, придбані хазяйкою не так для краси, як більше для вірності і страшенної злості. Якщо вони пущені із ув’язи, то до господи не приступай.

Господа була велика. По боках світлиці, між ними сіни, від двора прибудівка, а там ще стайні на коні та заїзди для возів. В світлицях чистота, якої і голландська хазяйка не посоромилася б; всьо вимите, витерте, аж блищить. Де хочеш, можеш безпечно сісти і вигідно облокотитися на стіл, не боячись за свій луданний жупан, а то й за сріблоглавий. Хоч козаки в Гірках недовго ще стояли, а вже сотенні старшини до Векли, як бджоли до медяної квітки, злетілися. Особливо старші сотники, котрим де-небудь не годилося заходити. Бували й деякі з молодих сотенних осавулів, що, маючи вдовіль гроша, могли із своїм начальством товаришувати.

У Векли всі були рівні, і вона, годиться це сказати, всіх рівно почтиво вгощала, незважаючи, в кого гаманець товстий, а в кого ні. Тому-то й жартували собі панове сотники, кажучи: «До церкви, як хочеш, а до Векли мусиш». Тягнуло їх туди і питво гарне, і вариво смачне, і отся охайність, яку так любить козак, наскучивши собі бруд та невигоду походного життя.

Та чи не більше ще притягала їх до своєї господи сама Векла, вдовиця сорока літ, якій більше, ніж тридцять, ніхто не важився б гадати, така ще була ємка, вертка і по-дівоцьки свіжа. Як сміялася, то біля уст на лицях робилися такі ямочки, що навіть найстаршим сотникам хотілося туди свій мізинний палець уткнути, що палець, і язик не було би гріха. А очі так прямо приманювали до себе, а все ж таки казали: «Близько не підходь!»

Можна було з Веклою і побалакати, й пожартувати, але не переходити дозволених звичаєм меж. Векла звичайно сиділа за одним із столів і щолиш як хотіла котрогось гостя зокрема пошанувати, то збігала в погреб або подавалася в пекарню, щоб принести, чого він забажав, з їжі або з питва.

По світлиці крутилися, як дзиги, дві дівчини в безусних контушиках, що тісно приставали у перехваті до їх струнких станів. Коси у джерегелі, дукачі в намисті побренькують. Звідки Векла таких гарних добула, це вже її секрет. Сотники, хоч і перечилися не раз, чи вартніша біла, чи огненна збруя, чи піхотне військо, чи кінне і котра сотня в їх полку найкраща, але всі вони кріпко стояли на тому, що кращих дівчат і бути на всьому світі не може, бо прямо нема куди. І щолиш тоді, як вже їм у головах трохи позамакітрювалося і з чубів починало куритися, дозволяли собі навіть тих красавиць брати за кобеняк, бо нема нічого такого на світі, з чого тоді не насміхалися б випивші козаки, а зокрема полтавці.

В кутку під образами, біля молодого гарного осавула, сиділа третя дівчина, теж у нашому вбранню, але не нашої породи. Волосся чорне – аж синє, очі великі, палкі, ніби імлою прислонені, уста червоні, блискучі. Вона кріпко притулилася до вродливого осавула і ніби всьо інше не мало для неї ніякої ваги й ціни.

Осавул балакав зі своїм сотником, кидав словами направо й наліво, а рукою заодно гладив чорну, дівоцьку косу.

– Так вона вже у вас вихрещена? – питався хазяйки Векли сотник Мручко.

– Ще коли. Вже другий раз говіла з нами.

– І до церкви вчащає?

– А як же ви гадали? Лиш не сама.

– А чому ж то?

– Пильнувати мусимо, бо бачите, які шрами у неї на шиї?

Козаки радо підходили до засоромленої дівчини дивитися на її шрами.

– І який же це бузовір ошпетив таку гарну шию?

– Також цирульник знайшовся, з шиї кров спускать!

Векла моргнула на козаків, щоб понехали такі питання, бо вони дівчині не милі, а нахилившися до уха сотника, розказувала, як то теперішня Одарка, а колишня Сурка влюбилася була в одного козака, втікла з ним, вихрестилася, і коли вертали з церкви, брати її напали на вихрестку і покололи ножами. От тому-то її тепер самої не пускають, а в господі безпечно, бо господи недобрі собаки бережуть, котрих жиди більше всього бояться.

– Oв, oв, oв! – бідкався Мручко. – А дійсно, гарна в неї шия, і ціла вона нічого собі дівчина, дарма що не нашої крові.

– А яка це різниця? – спитався котрийсь. – Ще нашого мужчину від жида відрізниш, а в жінок ніякої познаки нема. Мені щоб гарна.

– Знаємо, знаємо. Тобі щоб спідниця.

– А нібито їм, жіночому родові, значиться, що друге в голові, як не штани? їм щоб і гірший, та коби інший. А гляньте, як вона до Сидора присмокталася, як той хміль до тичини. А недавно задля другого дала себе колоти… Бабйо!

Дівчина ніби й того не чула, не соромилася й не пускалася козацької широкої груді, лиш очі її ще гірше затягнулися імлою.

– Тулися, небого, до козака, як до гілляки змія, а таки тебе заріжуть, якщо братів твоїх різатимуть, – озвався котрийсь.

– Лишіть, пане сотнику! – гримала на нього Векла. – Пощо ви мені дівчину проти ночі жахаєте?

– Бо, правду вам сказати, не люблю бабського роду.

– Ов, а то ж відколи? – питалися одні. А другі відповіли:

– Відколи постарівся сотник. Лиш оскома все-таки осталася, і тому-то такий лютий на жінок, як Веклині собаки на нас.

Сотник тягнув з півлітри меду нараз, а козаки за той час доповідали:

– Зачуваємо, що ви було й до монастиря вступили та невідомою криянкою із-за одної дівчини вискочили з нього. За що ж ви тепер обиджаєте жінок?

– Я їх не обиджаю, лише дуже я на них лихий сильно, бо від усього відвикнеш і відстанеш, а від жіноти ні.

І засміявся широким степовим сміхом, аж в ушах залящіло. А звертаючись до дівчини, остерігав її:

– Але ти, дівонько, вважай, бо оцей осавула тебе ще, либонь, нинішньої ночі з ума зведе. Боюся я за твій віночок.

– Не бійся! – заспокоював його сотник Великан. – Коняку злодій украв, нема що замикати в стайні.

Та ще він не доповів того, як молодий осавул зірвався з місця, відсунув легко дівчину, вийшов із-за стола і став у повний ріст перед Великаном.

Цей відскочив у напрямі дверей і мацнув себе по лівому боці, шукаючи шаблі. Але шабель не мали, бо поскидали їх у сінях. Не надумуючись довго, позакочували рукави і стояли проти себе, перед хвилиною добрі товариші, а тепер грізні суперники.

Сотник був високий, товстелезний, як Голіаф, осавул гнучкий, тонкий, середнього росту, як Давид.

– Синку! – промовив сотник. – Та я тебе не маю що й у жменю взяти, та в тебе ще й молоко не обсохло.

Осавул у відповідь зложився, затиснув руки в кулаки і пустив їх, у такий скорий рух, що годі було й слідкувати за тим кулачним двобоєм.

Нараз почувся стук, щось гепнуло у двері, двері відчинилися і – сотник горілиць повалився через поріг.

Товариші зірвалися з місць. Хто сотникові помагав піднятися, общупуючи його лоб і кості, чи цілі, хто осавула відтягав, саджаючи за стіл біля Одарки.

– Доволі, панове, товариші, доволі! Бешкету у Векли робити не дамо. Рахунок вирівняний. Сотник сказав зайве слово, але ж і осавул надто вже гаряче прийняв його до серця. Ховаймо злість на ворога, панове. Подайте собі руки і – шабаш!

Осавул, не гаючись, простягнув свою через стіл. Сотник ніби надумувався хвилину, а тоді розреготався на ціле горло:

– Молодчик! їй-Богу, молодчик! Я, бачите, хотів досвідчити його, чи він що вартий, і бачу, що так. Ще трохи, і буде не гірший від мене. Не даром же з Мручкової школи вийшов!

Мручко казав подати меду, випили мирового, і за хвилину в господі панувала така люба згода, якби тут ніколи й ніякої шарпанини не було. Ще, мабуть, і покращало, бо отсе одна з дівчат, що весь вечір вертілися по господі, як оси, сиділа в якогось осавула на колінах, а він приспівував до неї:

Мандзєйко, душейко,

Дай мені губці,

Присунься близейко,

Посидим вкупці.

А дівчина, не надумуючись довго, відспівала йому о цілу октаву вище:

Не встану, не гляну,

Оком не зведу,

Поки не вип’ємо

Півведрик меду.

Та ще тая пара не скінчила свого дуету, як при сусідньому столі один зі старшин, обнявши другу дівчину сильно за стан у самім перехваті, приговорював:

Дівчино, Галино,

Я тебе люблю;

Подай же ручину,

Най приголублю!

А вона, затикаючи йому рот долонею, відповіла:

Ой є в лісі драбичище –

Счешу тобі головище,

Лиш тягни мене ще ближче.

Бо я таких дурнів зроду не злюбила,

Я такими дурнями тини городила.

– От і дістав ляща по пиці, – сміялось товариство. А він:

– Яка дівчина, така й пісня.

– Який кінь, такий і їздець, – відповіла дівчина і підскакувала на його коліні, як амазонка.

А між тим сотник Мручко розказував своїм сусідам:

– Ото як були ми з нашим гетьманом у Кочубея на пирі…

– Та ви вже це, пане сотнику, сто разів розказували.

– Так послухайте сто перший.

– Не хочемо. Кажіть щось друге.

– Коли я в Єдикулі в турецькій неволі сидів…

– І це ми вже знаємо наізусть.

– Десь ви у школи ходили, що все знаєте, – махнув рукою сотник, а вихиливши чарку липняка і обтерши сивий вус вильотом, почав: – Ото, коли ми в галицьку землю ходили, мій кінь так там ізігнався був, що став такий, як отся дошка, – і показав на лавку. – Їду я ним через Ністер, а проти мене з другого боку по мості валить шляхтич на такому бахматі годованому, як пікна піч, та й до мене: «А звідки то, – питає, – ваша милість такого повнокровного «румака» добули, мабуть, більше сотні коштує». – «Хоч мій сивий, без презенції, – кажу, – але великої цноти кінь. Я з ним що схочу, те й зроблю». – «Я зі своїм теж». – «Ой ні!» – «Зроблю». – «Биймося о заклад, – хто виграє, того й кінь». – «Хай буде», – згодився шляхтич. Я тоді свою хабету як не попру, як не друлю, поруччя тільки хрусь, а вона хлюсть у воду! «А що, – питаюся, зробить ваша милість те саме зі своїм бахматом?» – «Ой, – каже, – не зроблю, не здолаю». А я тоді – скиць, і сиджу вже на хребті його клячі і – дую. А він за мною: «Хлопе, – верещить, – хоч кульбаку віддай!» – «Чия коняка, того й кульбака», – відповів я, і тільки мене бачив.

– Брешіть ще! – кликало товариство, а Великан звернувся до Векли.

– Дозволите, паніматко, закурить носогрійку?

– Будь ласка. Куріть, якщо ви за тютюном заскучали. Великан набив люльку, положив пальцями вуголь на тютюн і пустив дим з носа, як із димаря.

– От як гарно ми цей вечір провели у вас, паніматко. І побалакали, і посміялися, і краси жіночої надивилися.

– І гулю за вухом добули, – завважив Мручко.

– Не перша й не остання. Рад, що молодь не забуває наших кунштів козацьких, що не зводиться та не ізживається. І чому б то нам не посидіти в отсих гостинних Гірках хоч би й до голодної куті? А то бачу, що й цього року буде кутя без пуття. Може, де в поході, у боях з москалями, а може, на саме Різдво стадо голодних собак гризтиметься за мої кості, як за маслак.

– А вам би так борщику, хоч пісненького, але з ушками. – Ой, тото!

– Та линини з хроном або коропини насолодко з розинками.

– Ой, тото!

– Або осетрини, або хоч би й щуку фашеровану по-жидівськи.

– Хоч би й щуку.

– А до того коржики з пшеничної муки з маком і з медом.

– Ой, тото!

– Та ще варенухи гаряченької, і липняку з півведеречка, і узвару солоденького, і щолиш на те все куті доброї-доброї.

– Товаришу! – гукнув на Мручка Великан. – Не іскушай, бо лоб не твій! Даром чоловікові оскомину на зуби напускає. Бо кажіть же самі, чи не можна би нам по-людському жити. І земелька плідна є, і річки рибні, і худібка випасається, так чортова мати наплодила отсих ворогів, накублилося Москви, Бельзевуб свого сина Петра між нас післав, і ганяйся тепер за цею поганню, виваливши лизня, як гонча собака. Що одних проженеш, то другі з іншого боку увіходять, – а дрисля їх напала б, шляг би їх трафив, тю!

І стали козаки нарікати на свою долю, маючи на гадці недалеке свято Різдва Христового, котре їм доведеться проводити не дома і чи загалом доведеться? І мішалися зітхання з прокльонами, жалі зі злістю, смуток із козацьким безтяменним завзяттям, від котрого столи дрижали, а шибки, мов зі страху, дзеленькотіли. Пощезали ділочки на хазяйчиних щічках, дівчата мовчки попритулювалися до своїх козаків, Одарка до осавула прилипла.

Нараз Мручко глемезнув кулаком об стіл, аж недопитий михайлик на ньому на півліктя підскочив і пішов шкереберть.

– Самі ми тому винні, – гукав. – Верзуни ми широкоморді, горлаї, з ротами від уха до уха, а з мозками, як у курок. Шаблею то ми ще робимо незгірш, але розумом, то так виляємо, як здохле теля хвостом. Чужому будемо на запропале служить, але власного рейментаря послухати та постояти за ним – нам важко. Най лиш поховзнеться йому нога, хай він щось не по-нашому зробить, так нараз і завиємо, як тічня вовків. А щоб ми околіли, а щоб нам пси на вальторнях марша заграли, бо ми нічого більше не варті!..

Возьміть мене, Ірода окаянного. Я ж нині гетьмана нашого, його милість Івана Степановича, відступити хотів. Тікають другі, гадаю, чому ж би й мені не тікать? Подумайте, я, старий козак, а до того ще й шляхтич, Мручковський, мало що не осоромив себе, як гевал, як простий чорняк. Гетьман в опресії, президію свою покинув, маєтності лишив, на старості літ бурлакувати пустився, а все для нас, все для тієї України, а я, трястя б мене напала, завійниця б мені всунулася в боки, я його відречися хотів, як Петро Христа, і як куропуд хотів утікати з табору! Ах, люди, люди, тримайте мене, а то або свій череп хамський розторощу, або вас повбиваю, як собак!

Товариші скочили до нього, але в ту мить задудоніла земля, загрякотіли шаблі об ворота, і собаки кинулися до них з таким бішеним лаєм, ніби вони їх пожерти хотіли.

Хазяйчині дівчата позіскакували з козацьких колін і виплигнули з хати, щоб уйняти собак…

За хвилину на порозі появився Чуйкевич.

– Вечір добрий панам!

– Добрий вечір милості вашій! Сідайте, не погордуйте нами!

– Не пора мені сідать! Діло важне.

Обступили його. Лиш Мручко облокотився на стіл і дер шпакувату чуприну.

– Кілька десятків охотника гетьман ід Батуринові шле. Хто з вас голоситься?

– Я! – гукнув нараз Мручко і стояв випрямлений, як струна.

– Я теж голошуся, – озвався за ним Великан, забуваючи про хазяйчині ділочки і про коропа насолодко.

– Я, я, я… – загомоніло кругом.

– Як бачу, жереб прийдеться кидать, – сказав Чуйкевич, – бо більше як чотирьох старшин не треба. Козаків виберете собі із охотників. Хто поведе?

– Я! – гукнув знову сотник Мручко, і при тім стало, бо він зі своїми хитрощами і з козацькою фантазією до такого небезпечного діла дійсно найкраще надавався.

– Ще й осавула одного можете собі взяти, – казав Чуйкевич.

– Я піду! – зголосився той, що з Одаркою сидів і Великанові гулю за ухом набив.

– Тільки вважайте, панове, діло важне й небезпечне. Будь-кого брати не годиться. Вибирать щонайвідважніших і найбільш досвідчених козаків. Язика добути треба, і то хутчіш. Гетьман знати хоче, що з Батурином, чи держиться він. Це найважніше!

Погодилися скоро, кому йти, розплатилися, розпрощалися з хазяйкою – і вибігли з господи. Чуйкевич скочив на коня.

Останній виходив молодий осавул.

В темних сінях хтось ухопив його за рукав.

– Возьми мене з собою.

– Тебе? Здуріла дівка! Там смерть!

– Краще з тобою смерть, ніж без тебе життя.

– У спідниці підеш?

– Я вже в шароварах, а в чобітках і без того ходжу.

– А коса?

– Волосся у дрібушках, джерегелями круг голови, з-під шапки не видно.

– А кінь?

– Осідланий у стайні. У нас все один наготові.

– Як гадаєш!

Повисла йому на шиї і присмокталась до уст, як п’явка, а тоді відскочила нараз, як ужалена, і побігла в стайню.

«Також якась, – говорив про себе осавул, поспішаючи в табор. – Але ж гарна! Несамовита краса. З такою і вмерти не жаль».

Коли відділ охотників під проводом старого сотника Мручка виїздив з Гірок, біля осавула їхала Одарка у високій шапці, ковнір поставлений, бо зима. Падав густий сніг і темно будо.

I ніхто навіть не запримітив, що ті оба їздці чогось-то дуже наближалися до себе, аж їх коні боками отиралися.

На містках та у ярках не висувалися поперед других, лиш прилишалися позаду, поки не опинилися на самім остатку.

Тоді кінь сотенного осавула аж двох їздців на собі двигав, а кінь його товариша з порожньою кульбакою ішов.

Сніг падав, і зимним кожухом отулював двох їздців на одному коні.

Але їм було тепло.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 29 – 37.