10. Сотник Мручко рятує гетьмана
Богдан Лепкий
Mручко стиснув острогами свого коня і почвалав вперед, їхав перед гетьманом на кид татарської стріли.
– Спішно нашому сотникові до Векли, – завважав, жартуючи, гетьман. – Тільки не засиджуйтеся там довго, панове, – додав, повертаючись до сотенних старшин, бо завтра виступаємо в похід. Векла Веклою, а війна війною. Двом богам годі служити.
Котрийсь, осмілений добротливістю гетьмана, радив, щоб Веклу разом з дівчатами з собою забрать. Такої доброї хазяйки і таких гарних дівчат жаль на чужі руки лишати.
– Годі, панове, – відповів гетьман. – 3 нами і так старшинського жіноцтва забагато. Король не любить жінок.
– Видно, на свою не наскочив.
– Мабуть, і королі не знають, що добре.
Жартували, не прочуваючи лиха. Хтось молодого сотенного осавула згадав.
– Ось тому вже й Векла немила, – казали.
– Чому ж бо то? – питався гетьман.
– Бо його дівчину, тую вихрестку, що в Векли жила, вчора в Імжицького пасіці москалі поранили.
– А звідки ж вона там узялася? – питався гетьман. І йому розказали цілу пригоду.
Покликав осавула до свого боку.
– Заманулося тобі, козаче, кохання в час війни? – промовив ласкаво, ніби рукою по серці погладив.
– Не шукав, ваша милосте, саме прийшло.
– Воно, звичайно, некликане приходить, і хоч женеш, не йде. Так ти в розпуку не вдавайся. Суджене – не розгуджене.
Балакали, не прочуваючи лиха. Аж тут Мручка ніби оси вжалили. Став у стременах, глянув наперед себе, а тоді коня острогами попер і зник у вечірній темряві. За хвилину вернув збентежений до гетьмана.
– Милосте ваша, сідайте на мойого коня! – просив, ніби приказував. Гетьман здивовано глянув на нього. – Благаю милість вашу! – наглив Мручко. – Негайно!
Гетьман подумав хвилину:
– За вчорашню твою послугу послухаю тебе, – відповів, пересідаючи на сотникового карого, невеличкого, але дуже шпаркого коня.
Сотник на гетьманового сивого скочив.
– Бунчук наді мною! – гукнув. – Осавул біля мене. Половина козаків за мною, друга половина з ясновельможним у ярок, а з ярку ліворуч у Гірки пробирайся! Спішись!
Ніхто не питався, як і чому. Не було часу на такі питання. Всякий вірив, що старий сотник гаразд діло обдумав, і. нікому навіть на гадку не прийшло, яким це чином він гетьманським конвоєм нараз став заправляти.
Білий гетьманський кінь поскакав зі своїм новим їздцем, над котрим маяв бунчук з золотою короною. Гетьман на Мручковім повернув у ярок.
Та ще він і сто кроків не в’їхав, як на шляху, котрим почвалав Мручко, почулася пальба.
Щолиш тепер зрозумів гетьман, у чому діло.
Сотник, щоб ратувати його, себе наразив на згубу. Москалі, побачивши з засідки білого коня під гетьманським бунчуком, візьмуть сотника за Мазепу і цілою силою кинуться на нього, а гетьманові хіба з бічною сторожею зустрінутися прийдеться.
Гетьманові на тую гадку так якось дивно зробилося на душі, так ніби жалісно й любо, що він і про нинішню ребелію в таборі забув. От є ще й між козаками такі, що ради загального добра життя своє повсякчасно в жертву принести готові.
І хто ж це такий? Звичайний собі сотник, яких сотки. Сміховитий балакун, старий весельчак, а гляди, до чого він спосібний!
Та якраз тому не хотілося гетьманові прийняти Мручкової жертви безвідплатно, не хотілося такого хороброго козака лишати на поталу судьби.
– За мною! – гукнув, торкаючи острогами коня. Півсотні козаків пустилося за ним, збиваючи на полях снігову куряву, що ніби велетенський вуж покотилася навпрошки до шляху, в напрямі, де лунали стріли. Здалеку чути було щораз то сильнішу пальбу і щораз голосніші крики. Людські голоси мішалися з іржанням коней, з виском і стонами. Ще хвилина, і весь той боєвий гук приник перед могутнім голосом Мручка.
– Лаполизники антихристові, – гукав, – мамули гемонськії, навчу я вас на почот гетьманський нападати, харцизяки кровопийнії. Ясновельможного захотіли, а чортової матері не ласка!
Кулі перестали свистати, мабуть, до рукопашного бою прийшло.
Тут козаки були митцями, а Мручко перший з усіх. Він одним махом шаблюки голову волові стинав, а втомивши праву, до лівої руки шаблю так мітко перекидав, що годі було й помітити ту штуку. Куля і найхоробрішого влучить і трупом покладе, тому-то козаки краще почували себе в бою на біле оружжя.
Гетьман довіряв старому козакові, а все ж таки спішив йому в підмогу. Мручковий кінь черевом снігу доторкався, – птахом летів.
Хоч вітер сипав їздцям снігом в очі; ніби їх спинити хотів, гетьман добре тримав дорогу. Вискочив на шлях якраз кроків, може, сто за москалями, щоби їх ухопити в два огні. Москалі всеціло зайняті були боротьбою з Мручком і його козаками. Ні раз не сумнівалися, що гетьман буде їх, бо хоч як він хоробро бився і як лаявся сердито, а все ж таки перевага за ними. Та ще яка! Не один з царських райтарів усміхався вже до тієї нагороди, якою помилує їх цар, коли приведуть йому «гетьмана ізмінника», бо нікому з них навіть на гадку не прийшло, що не з Мазепою, а тільки з одним із його численних сотників мають діло. А щоб гетьман у цю хвилину заходив їм на зади, цього вже таки ніхто передбачити не міг би.
А воно так і сталося.
Як буря, налетів на москву гетьманський відділ.
Розгін, з яким козаки вдарили на ворога, нечайність удару і його свіжа сила захитали раитарами царя. Стратили голову, і відлетіла від них охота до дальшої борні. «Мазепа – чарівник, Мазепа – характерник! Його куля не береться», – от що кождому приходило тоді на гадку. «Хто в Бога вірує, спасайся!» – радив їм внутрішній голос, і вони хотіли послухати його. Вихоплювалися з кліщів, вискакували з бойового каре, як вовки із западні, і тікали в поле. Козаки доганяли їх, як не кіньми, так кулями з пістолів і з рушниць. Мручко з одного, а гетьман з другого боку залізними обручами стискали московський під’їзд, рубали й нівечили його до останка. Коні з кіньми кусалися, люди людей стягали з сідел, давили, стискали, торощили кості.
– Козолупи, шкуродери, харцизяки! – скаженів Мручко.
– Стерва ваші на локшину посічу собакам на байрам. Ясновельможного заманулося вам. Як я тебе прошпилю, то тобі ясно зробиться в очах!
Москалі відповідали прокльонами, зойками, передсмертним харчінням. Коні, позбавлені їздців, порубані, криваві, вихоплювалися з глоти й летіли навмання по білих полях, як видива страхітного сну. Несамовите, жахливе іржання відбивалося далекою луною, збільшаючи грозу бойової картини.
Недобитки слізно благали пощади. Мручко боявся підступу і не щадив нікого, навіть себе. Весь був облитий потом. Сорочка прилипла до тіла і до ран. Очі запливали кров’ю. Шаблею, як пером по папері, по спинах і по карках ворожих писав, смертельні присуди підписував. Аж не стрічаючи відпору, гукнув:
– Шабаш! Хто жити хоче, з коня злази і фузію складай!
Два рази не потребував казати. Обезоруженим в’язали руки, коней за вуздечки зчіплювали докупи і відділ двигнувся вперед.
Побачивши гетьмана, Мручко пополотнів.
– Милосте ваша, а це ж що?! – крикнув не своїм голосом.
– Те, що бачиш, – відповів гетьман, – і те, що мусіло бути, – і стиснув сотника за руку.
– Спасибі тобі, старий друже, – прошепотів, зазираючи йому в очі. Більше слів підібрати не міг, бо зворушений був сильно і спрацьований несподіваним боєм.
І Мручко хвилювався.
– Як можна було свою достойну особу виставляти на таку небезпеку?
– Авжеж можна, щоб гетьман був менше хоробрий від сотника свойого?
– Сотників, як собак, а ваша милість один і другого не буде, – відповів Мручко. – І коли б так яка глупа куля або московська шабля… і що тоді? Боже ти мій! – аж за голову взявся.
– Заспокойся, пане сотнику. Мазепи куля не візьметься, – відповів самовпевнено гетьман. Хвилину їхали мовчки. Нараз Мазепа спинив свого коня: – Старі ми вояки, а іноді щось таке робимо, мов молодики.
– Що ж такого?
– Між табором і моєю квартирою не завели ми зв’язків. Учиться чоловік не до старості, а до гробової дошки. Треба нам більше оберігатися від ворогів.
– Дійсно, стереженого Бог стереже. Нараз Мручко пригадав собі щось.
– А де ж мій осавул? – гукнув.
– Де сотенний осавул? – залунало кругом. Сотенного осавула не було.
Мручко десяток людей на боєвище післав шукати. Раненого чи мертвого щоб доставили. Вернули з нічим.
– Значиться, пропав козак. А гарний був і вірний. Учора я дівчину його лишив, а нині його позбувся. Безталанні якісь!
Зняв шапку і перехрестився.
– Якщо погиб, най з Богом спочиває. Та не забудь, що він голову поклав за гетьмана. Коли ж вороги живим забрали, хай його Мати Божа своїм покровом обтулить, а нам, дай Боже, щоб ми його відбили. Досвіта, заки рушимо в дорогу, трупів похоронити треба.
– Треба, – притакнув гетьман, дивуючись, як нараз відмінився Мручко.
– Але ж ти, сотнику, здорово лаєшся, – пригадав собі.
– Легше рукам, як губа не дармує, – відповів сотник, торкаючи гетьманського коня.
Над Гірками стояла заграва. Чути було гук зі шведського табору.
– У Веклиній хаті світиться, – сказав сотник і підкрутив вуса.
– Векла на тебе з вечерею жде.
– Гадають, ваша милість, що я до юбок такий-то скорий? Було колись. До товариства тягне мене тепер, не до жінок… Але чи не пора, милосте ваша, обмінятись нам кіньми. Досить мені гетьмана вдавати, – і хотів злазити, але гетьман здержав його за руку.
– Не поспішайся. Ще час!
– Як же так? В’їжджаємо в село.
Не шкодить. Такий сотник, як Мручко, і гетьманського сідла достоєн. Мручко не зрозумів.
– Як же це воно?
– А так, що мій кінь лишиться за тобою, на спомин нинішньої пригоди.
– Ваша милість жартують собі з мене. Я – і гетьманський кінь? Та ж він сміявся би з мене.
– Якщо мій сивий не дурень, то сміятися не буде. Заміна нечесті йому не зробить. Бери його разом зі збруєю, і хай він тебе щасливо занесе крізь боєвища до твоєї хати.
Сотник припав до гетьманської руки.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 69 – 74.