1. Битва на Косовому полі

Микола Лазорський

На початку XIV століття неждано-негадано на християнську Європу навалились нові наїзники з середнього Азійського Сходу. Звалися ті номади тюрками-османами по імені свого султана Османа. Ці тюрки, або турки, обминули велику на Сході грецьку державу Візантію й невблаганно-навально посунули на чужі квітучі краї, завойовуючи їх вогнем і мечем. Скоро по тому турки заполонили всі Балкани, обложили даниною балканські народи і поставили сербських та болгарських королів у ленну залежність від Султанату. Відразу всі Балкани відчули страшний гніт та свавілля наїзника-азіата. Почалася кривава жорстока боротьба, визвольні змаги точилися поодинці довго, кожен народ боровся з турками окремо сам собою і в тому не мав жодного успіху. Тоді сербський король Лазар став гуртувати всю балканську спільноту, щоби разом стати на турка й відіпхнути його за межі рідних Балканів. В слушний час він кинув клич до оборони. Під командою цього короля сербські та болгарські інсургенти розбили турецький гарнізон в Адріанополі й стали тіснити номадів до східних берегів Чорного моря. Але в цей критичний для турків момент на чолі свого війська став сам султан Мурад І.

Мурад І був сином султана Оркана й грецької принцеси Нілофори. Любив військові вправи, вдачі був лихої і довгий час жив серед диких пастухів, які прищепили йому ненависть до християнських народів. До речі, був неграмотний і всякі державні папери підписував кулаком, забрудненим чорнилом. Султаном став дуже молодим (1319 р.) хлопцем. Укоханою його роботою стало розбишацтво на морі. Він те й робив, що нападав на європейські кораблі, грабував і різав. Але більш за все любив брати в полон малих хлопчиків, віддавав їх до своєї школи, де вчили добре орудувати ятаганом і ненавидіти християнів. Всі вони були полум’яними магометанами і безоглядно йшли у бій і на смерть за іслам і великого Пророка.

З тих загартованих юнаків і формували знаменитих яничарів – пострах християн і гордість правовірних мусульман. З тими яничарами числом понад сто тисяч султан виступив саме вчасно на завоювання Християнського світу: Римська імперія на Сході з головним містом Константинополем була ослаблена самими імператорами з династії Палеологів. Мурад зумів розхитати її ще більш на Балканах: коли він опинився на балканському узбережжі, всі народи того півострову давно вже були відійшли від Візантії й розпорошилися на кілька дрібних королівств, з яких найбільшими були Сербське, Болгарське та ще королівство Босняків. Мурад перетяв Босфор і блискавично напав на Адріанополь, яничари вдерлися в місто, порізали людей і спопелили місто. Тоді султан поставив на всіх шляхах до великих міст і містечок вояцькі загони, «щоби балканці не знали спокою й тремтіли щохвилини». Сам же з потужними силами загнався вглиб країни, де за короткий час зустрівся з інсургентами короля Лазаря. Стався шалений бій. Тут, на берегах річки Мариці, загинула вся сербська кіннота, найкраще військо християнських Балканів. Через трупи тої кінноти яничари йшли навально геть далі… Філіпополіс, Ніш, Софія, сотні менших міст опинилися відразу в руках жахливих турків…

Але тут несподівано сталася заминка.

Старший син Мурада принц Саджі, що на той час жив в Азії як губернатор Брусси розпочав секретні пертрактації з Андроніком, сином імператора Палеолога. Обидва радилися, в який спосіб краще зіпхнути з султанства Мурада і наставити на султана принца Саджі. До султана ця вістка дійшла не скоро: змовники поспішили прокламувати принца Саджі в таборах на Босфорі султаном. Мурад раптово кинув армію на довірених візирів, сам же помчав до Босфору з добірними заводіяками-яничарами. Яничари оточили зрадницьке військо і примусили всіх покласти зброю, тоді схопили головних змовників. Мурад оскаженів від люті, коли побачив серед зрадників і старого Палеолога, і його сина Андроніка. Андроніка було закуто в кайдани, а батька примусили випекти сину очі розпеченим залізом. Принцу Саджі випекли очі теж і витягли їх гачками, після чого відрубали голову кривим ятаганом.

Мурад наводив тут лад два роки, а тоді знов повернув на Балкани. Він зі своїми непереможними яничарами люто накинувся на ослаблених вже в попередніх боях інсургентів і змусив їх відступити геть далі до берегів річки Лаби, саме там, де вона зливається з річкою Ситнецею. В ущілинах, що звуться Косовим Полем, рештки війська короля Лазаря стали до вирішального бою з лютим ворогом, що мостився стати володарем в чужому краю.

Перед баталією інсургенти несподівано довідалися, що жахливого султана не стало: його забив один з полковників сербської армії – Мілош Обилич. Цей сміливий муж вночі пішов сам до турецького табору і там сказав, що хоче служити туркам та допомогти їм розбити сили балканських володарів. Коли Мурад наказав підійти ближче, щоб почути, хто саме хоче скоритися, Обилич раптово вихопив ножа й за мить розпоров султану живота. Один з яничарів махнув ятаганом, і голова безстрашного серба покотилася до султанових ніг, в другий момент Мурад крикнув: «Бийте гяурів всіх на смерть!», передав сину Баязету І булаву і впав мертвий на руки геркулеса-яничара Атмана.

Баязет дав сигнал… Тридцять тисяч яничарів з криком: «Аллах!» оскаженіло протупотіли навалом… Від того тупоту «тряслася земля», каже очевидець того побоєвища. Дикі комонники боролися скажено, люто. Сам геркулес Атман кришив голови гяурів так, ніби давив обценьками горіхи; настав йому кінець лише тоді, коли воїн-серб в боротьбі з ним прокусив горло тому велетню, а тоді забив коротким ножем. Від шаленого натиску серби стали вгинатися, коли ж побачили, як полковник Бранкович став відступати з найкращою своєю кіннотою, армія похитнулась… почався відступ…

Десять тисяч хоробрих інсургентів полягло на Косовому Полі, але й яничарів впало тут нарівно… Турки перемогли… Тоді яничари стали мститись: вони вбивали без жалю всіх поранених «на згадку про вбитого султана», казав кожен з них, беручи під ножа нову жертву. Стріляли стрілами у вічі, заливали вуха гарячим маслом, різали живцем… Тоді кинулись на села: в’язали цілі родини й котили з високих круч в провалля. На сотні миль не було ніде живої душі, скрізь було мертво, порожньо… Повбивали собак, котів… худобу порізали, але не їли. Короля сербського Лазаря тягали на мотузку щодня й кидали до ніг султанових, нарешті Баязет віддав нещасну жертву яничарам: дивився з насолодою, як королю кололи очі, різали губи, носа… Відшукали й королівського сина-юнака. Його притягли на майдан і зробили те ж, що й старому його батьку… Сталося все те 15 червня 1389 року.

З того пропам’ятного дня всі Балкани було поневолено Туреччиною більш як чотириста років поспіль.