12. Настя зустрічає Сулеймана

Микола Лазорський

Настуся з волі старшого євнуха ждала султана поспіль вже ось три дні. Тільки коли вже полонянці увірвався терпець і вона зібралась іти до гаремної зали, в тополевих алеях зрештою виткнувся той довгожданий володар Балканів й усієї Туреччини. Настуся як сиділа серед троянд та левкоїв на мармуровій лаві, так і скам’яніла, як той мармур. Тільки серце стукало, як піймана в сільце пташина. Вона силкувалась заспокоїтись, втихомиритись і – не могла: все вчувалося грізне слово: «Кину лютим собакам на поживок!»

Султан повільно йшов сам. На ньому був білий, шовком шитий, рясний халат, чалма теж біла, але діамантову запону було скинуто, бо найвищий час жалоби вже минувся, і султан не йшов понуро, не дивився в землю, а спокійно й недбало розглядався: він давно не був тут і тепер пильно придивлявся до кожної квітки, до кожного куща – чи не змінилося тут будь-що в часи його походів. Але не бачив ніяких змін і вже збирався махнути Мустафі, який віддаля йшов назирці й пильно стежив за кожним рухом свого пана.

Султан вздрів Настусю.

Він побачив її вже тоді, коли вона підвелась і стояла перед султаном у серпанковому вбранні, легкому, як зефір, й делікатному, як пухка небесна хмаринка. Перед ним стояла правдива богиня Діана: ілюзію ще більш підсилювали два ситі вовкодави, які лежали біля її ніг й махали хвостами, заглядівши здаля свого господаря. Султан стояв і довго розглядав полонянку, що стояла перед ним, безвладно схиливши голову. Даремно Мустафа махав їй руками, щоб впала навколішки: вона не бачила євнуха, а хоча б і побачила, то не зрозуміла б, чого саме той хоче. Перед нею був високий молодий чоловік з чорною бородою й чорними, як вуглини, очима, матовими щоками й таким же чолом, на яке було трохи насунуто білу чалму.

– Хто ти й чому тут сидиш? – нарешті спитав він, вкрай здивований і зачарований.

Тоді тільки Настуся підвела голову й глянула на великого султана, пана над панами, владаря всього людства, пана над вірними й невірними, переможця білих гяурів, охоронця покою мусульманського народу. Через мить почув чітку, приємну для вуха мову:

– Я полонянка вашої величності, живу тут, в гаремі, з примхи нещасливої моєї долі…

Султан зсунув брови й грізно спитав:

– Хто смів надокучати тобі, полонянко, в моєму палаці й робити тебе нещасливою?

І раптово глянув на алею. Мустафа вже стояв перед султаном, зігнувшись в три погибелі.

– Ти привів до мого палацу полонянку? – ткнув він пальцем на Настусю.

– Так, ясний володарю. Бранка – кримського хана дарунок переможцю Європи… – шептав переляканий євнух.

Але переможець Європи вже злагіднів і втихомирився. На вустах його навіть зміїлась ледь помітна усмішка.

– Відкіль взяв її кримський хан?

– З Вишневеччини, ясний володарю, – кланяючись, шептав євнух: по голосу володаря він вже чув, що гроза минулася, що Аллах таки й на цей раз врятував його. Тамуючи подих, він тихенько жебонів:

– Полонянка з Вишневеччини, ваша величність. Взято її з степового містечка Санджарів, що недалеко від укріпленої Полтави. До цього дня живе ще у круглій залі з своєю подругою з тої ж Вишневеччини; ця подруга зветься Оксаною й привезла її до Сералю… Живуть обидві тим часом у залі з іншими паннами, доки пан владар сам дасть наказ, що робити далі…

– Хто її батько?

– Слуги великого пана довідалися, що полонянка – дочка старшини з Вишневеччини…

Євнух непомітно тяг Настусю до себе й намагався поставити її навколішки перед грізним паном.

– Не руш! – зсунув брови султан. – Ти тут сумуєш, тебе кривдять? – питав султан.

– Ні, солодкий пане! – вихопився Мустафа. – Цій степовій квітці тут добре й гарно, як у раю.

Султан скрипнув зубами, і євнух впав до ніг владаря всього світу впрост крижем.

– Я питаю тебе, Степова Квітка, тобі тут кепсько?

– Ні, мені тут добре, – просто відрекла Настуся.

– Так… Проте чому ж журишся?

– Я не знаю, яка доля спіткала мого ойця…

За молодого пана Ярему чомусь промовчала, гадати треба, зробила так з обережності.

– То коли тобі тут добре, я можу зробити, щоб було тобі краще… Встань! – торкнувся ногою євнуха.

Той підвівся щасливий, навіть очі повеселішали, але назовні був іншою людиною, кам’яною. Султан дістав хустку – брокадо й накинув на Настусю:

– Мені подобається твоє ім’я «Степова Квітка» – Роксоляна, – мовив султан. – З цього дня будеш ти у моєму палаці вже як Роксоляна. Жити будеш у блакитній світлиці серед найкращих… Відведи туди панну Роксоляну.

Євнух припав до землі, тоді підвівся й взяв за руку ту, що була колись Настусею і яка з цього дня втратила будь-яку надію на поворот до коханої ойчизни.