11. Євнух у Насті
Микола Лазорський
Тижнів так через три євнух Мустафа зустрів Настусю в пишному султанському саду. Вона ховалась сюди від настирливого гарему, любила тут сидіти в роздумах на мармуровій лаві, милуватися бризками води, що тихенько дзюрчали й збігали все нижче й нижче з повних вщерть, розкішних ваз на постаментах фонтана й зрошували пелюстки троянд та жасмину. Сиділа без дум, бо вже й думати тяжко було: адже не можна зазирати в каламутну воду й шукати там дна. Не можна з тими гіркими думами довідатися ні про рідний край, ні про батенька, а чи тету, подруг, село Санджари, коханого пана Ярему… Чи живі вони, чи здорові, чи довідалися про неї бодай хоч крихтою правди, чи знають, як в тихі ночі марила вона про дорогі, милі тіні, як гірко плакала й росила подушку пекучими сльозами… Де пан Байда й що робить пан Ярема? Шукають, розпитують, а чи, може, давно й на світі їх немає… Чула щось неясне, натяки, ніби панства Глинських вже немає у Вишневеччині, десь повіялись у широкий світ, а з ними ж був і пан Ярема… Вона напружувала пам’ять, силкувалася розплутати те, що так хитро-химерно сплутав час, заглянути пильніш в те каламутне дно потоку, в якому потонули моторошні дні її і безталання, і скороминучого щастя. І все ж не могла нічого побачити в тому неясному мареві. Питала, розпитувала щиро-правдиву Оксану, так і та тільки знизувала плечима, цілувала ніжну панну і все потішала:
– З нашої журби не буде нам користі й на макову зернину. Коли Бог дасть почуємо якусь новину, не знати й відкіль… Треба терпіти, все від Бога; Він всеблагий і милосердний змилується над нами, грішними… може, через якого чудесного гінця й дістанемо вістку про дивний наш рідний край! Будемо ж молитись і аж ніяк не сумувати, бо то великий гріх…
Настуся намагалася не сумувати: часом ніби й засміється, часом пожвавішає, щось веселеньке скаже й раптом увірве жарт на півслові, глибоко замислиться, сяде в куточок, як оце тепер в султанському саду, й принишкне на цілі години.
В тому саду були чудові алеї: росли там стрункі тополі… як і в Україні, там… біля біленької хати батенька, були тут і купи троянд. Куші тих троянд бігли рівною стрічкою геть аж до великого озера, де плавали лебеді, а в очеретах нишпорили качечки… І так тут було гарно, мов і справді, як у широкому степу, що зараз же за батеньковою хатою біг широкою смугою аж до далекого обрію… Так… тут, як і в нашому степу, можна було спочити, лягти на шовкову траву, розкидати руки й дивитися-дивитись в синю глибину рідного неба… Прихилити китицю ромашок до щоки й дихати на повні груди пахощами розкішного чебрецю та васильків…
Й озерце гарне з качечками. Так і кортить скинути оці марудні сап’янці, опустити ноги аж до води і годувати каченят крихтами! І там у нас були озера, широкі, довгі, по узбережжю росли тополі всуміш з вербами… Багато гуляло панночок і я серед них у вінку і трояндою в руці… І раптом… кінський тупіт і несамовитий крик Олени Перевесло. Тоді всі стали тікати до села вихорем, я теж, але впала, бо щось перечепило і не давало стати на ноги, через хвилю вже якийсь гидкий татарин в’язав мене, і не знаю, що сталося… Господи, Господи!
Ах! Які моторошні, які лячні спогади! Краще розвію тугу чим-небудь веселішим… Настуся взяла книгу в грубій обкладинці й уважно стала читати. То був уславлений Фірдоусі. Вона читала й не помітила, як до неї впрост підійшов Мустафа. Йому, як добрій до неї людині, Настуся зичливо всміхнулась і чемно вклонилась, поклавши руку на чоло, як вчила стара туркеня.
– Я вже чув, що панночка вміє читати греків й латинів, – казав улесливо Мустафа, – але не знав, що панна читає і божественного Фірдоусі. Яка то буде приємна новина для нашого великого султана!
– Чому ясний пан так думає? – вже полохалась Настуся. Того дня, коли її не схотів бачити султан, вона не могла забути і все ж раділа, що так щасливо обійшлося. Але що говорив їй зараз євнух, Настусю засмутило.
– Чому пан так думає? – питала вона.
– Тому, моя легкопера ластівко, що султан кохається в різних науках та віршах і дуже шанує розумних жінок! Адже і його мати навчена добре і… здається теж родом з вашого краю…
– З мого краю! – звомпила Настуся і хопилася за серце.
– Так… відтіль. – невиразно махнув рукою Мустафа. – Але ж то було колись… Здається, вона вже й мову ту забула й самої країни не пам’ятає, – поспішився мовити євнух. – Я все ж думаю, райська панна, що великому султану треба догодити…
– Як то?
– А так, слід пізнати ближче султана, не цуратись його, щоб, бува, не помітив він такого, щоб, хай боронить нас Аллах, не прогнівився він.
– Я не цураюсь, – просто мовила Настуся. – Але, здається, не так давно сам великий султан нагримав на всіх нас, казав не попадатись йому на очі…
– І… і… і… серце моє! Не потурай! Вчора нагримав, сьогодні усміхнеться. На те він і владар наш. А я все ж так думаю, що тобі б личило ненароком здибати його та уласкавити сонячною усмішкою – от він і розпогодиться.
– Де ж я можу його здибати? – не розуміла бранка.
– Он в тому саду, де гуляє тільки султан: ніхто не сміє там бути, найпаче тоді, коли величність зволить оглядати свій сад.
– Що ви кажете, ясний пане! Як же я можу там бути, коли до саду невільно ходити!
– Хе… вже він трохи втихомирився, серце, бо час бере своє, я те вже добре знаю: все сидів у залі та смоктав свою люльку, а тепереньки час від часу зазирає вже й до свого укоханого саду. Сталася, бач, зміна… хе-хе-хе… Я вже знаю його добре, треба тільки потерпіти.
– Я боюся дуже…
– Не бійся, райська пері, не бійся… Він не нагримає вже на тебе, коли ти ось так солодко глянеш на пораненого в саме серце вдівця-султана. Не нагримає, а якби щось трапилося такого, скажеш, що не знала заборони тої, як що тільки спитає… Та знаю добре, що не спитає, навпаки, буде розпитувати, хто ти та з якого краю…
– Я боюся…
– Ах, яка ти! Слава Аллаху, прожив на світі вже сім десятків літ… Знаю світ, знаю й людей і знаю самого султана. Пережив не одного, багато їх пережив… Звірся мені і зроби так, як я тобі кажу. Не зробиш так, перетне дорогу інша, а ти так і звікуєш в темній комірчині…
– А що я мушу робити? – ледве не плакала полонянка: вона в цьому палаці вже боялася всякої несподіванки, боялася всіх, хто тут жив. – Сьогодні мушу щось робити? – питала вона.
– Ні-ні-ні… не сьогодні! Лише завтра і то по обіді. Я проведу тебе до тої алеї, там рай, правдивий рай! Тобі все те припаде до смаку, правду кажу! Сядеш з своїм Фірдоусі на лаву біля розкішного фонтана, я покажу, я покажу… Коли побачиш великого султана, впади навколішки… ну, а там вже видно буде, що далі робити.
– Може й не видно буде… – роздумувала Настуся.
– Ах, яка ти мудра! Все мудруєш, все мудруєш… Роби так, як я кажу: вийде все напрочуд добре… Султан поволеньки вже втихомириться. Його треба швидко прив’язати до землі, до земного життя, бо то ж великий переможець всього світу, мусить бо він прославити всю Туреччину, а не скніти, хай рятує Аллах від журби, щоб не тужив по жінці, яку вже не поставиш на ноги, яка вже давно переселилась в райські сади і розважається вже серед святих туркень.
– Добре, все зроблю, що велить ясний пан.
– От і добре, от і гаразд! Відразу бачу мудру панночку. Мусиш допомогти нам заохотити великого пана знов взяти до рук державне кермо. Коли добре допоможеш, то, мабуть, що дістанеш і волю, може, як пан володар забажає… може… гм… поїдеш і до свого краю… Таке може бути, таке тут трапляється частенько…
– Ах! Зроблю, зроблю все, аби тільки дали мені волю, аби випустили з золотої клітки…