15. Настя і Фріна
Микола Лазорський
Роксоляна сіла на канапі перед вікном у великій задумі. Що буде з нею? Цвяхом в голові засіла ця настирлива думка, що відтепер не давала їй спокою ні на хвилину. Бачила бо направду, життя її тут швидко змінилося, але змінилося на краще чи на гірше – того вона не могла навіть вбагнути. Щоправда, розкоші тут, хоч би й для королівни, але… часто страхають торбою і Босфором. Сам султан, правда, гарний лицар, але теж палкий, гнівний 1… зовсім не скидається на наших лицарів – чесних, справедливих й освічених козаків. Азіат, безоглядний азіат, що живе не розумом, а серцем: він делікатний, а за хвилю – вже кровожадний звір. Не можу нічим зарадити собі в цій імлі, навіть Оксану загубила і не знаю, як її тепер відшукати… Втеряла найвірнішого друга і опинилася відразу на роздоріжжі; скрізь підстерігають, підглядають… Адже та стара туркеня вже знає, що люблю читати, мабуть, доніс старий євнух… Щось плів дорогою про великого візира Ібрагіма, казав слухатися тільки його, Мустафу… гм… може й буде яка користь в гіркому припадку, не треба все ж цуратися, як-не-як, а допоміг же мені з тим султаном… Поживу тут, побачу, що і як, а все ж сушить мене журба, ні їсти, ні пити не здольна я…
Вона глянула на вікно й задивилася.
Побачила сині-сині води Мармурового моря. Море було спокійне, лише раз у раз набігали хвильки й гойдали парусові човни, а над ними літали завжди невтомні чайки… Глянула ближче… Все узбережжя вкрито було зеленими купами дерев: там цвіли магнолії, мигдаль та цитрина, ще вище в крутих розколинах гадюкою бігли стежки й висіли над морем важкі грона винограду. Здалеку здавалося над морем позвисали гігантські висячі сади біблійної цариці Семіраміди. Теплий вітер заносив у відчинене вікно запашний дух троянд, жасмину, лакфіолу, цитрини… Чути було неясний людський гомін, свистки й гуркіт важких якорів – то рибалки й моряки снували в тих спокійних водах і ловили для султанського столу всяку рибу й крабів… Маленькі фелюги швидко пробігали повз султанські білі палаци, й великі галера повільно підвозили важкий груз до портових складів. Пильно дослухаючись до морського гамору, Роксоляна виразно почула пам’ятну сумну узбережну команду: «Гей-гой, гей-гой»… й навіть ляскіт довгого батога.
«То наші невільники на турецькій каторзі, – думала полонянка. – Може, там і мій пан Ярема, адже пішов до Байди… А я тут…» – І тяжко зітхнула.
– Задивилась на море! – почула вона чийсь голос й оглянулась: перед нею стояла та панянка, що весь час спочивала на широкій канапі. Була пишна, як рожевий цвіт, з гарними кучерями і ясними, дитячими очима, але уста були вигнуті круто: свідчили вони виразно, що панна вередлива й уперта надміру.
– Задивилась… – всміхнулась вродлива панна. – Візьми ось руру: в ній побачиш того моря ще більше, – ласкаво казала вона Роксоляні.
Та мовчки взяла руру й глянула.
– Так, видно ще далі… Як там гарно! – мовила Роксоляна.
– Там гарно, тут бридко! – відрекла панна й безвладно сіла поруч. – Ти з Вишневеччини, я чула, а я он звідтіль, де Греція, а звуть мене Фріна.
Вона направду скидалася на божественну Фріну, ту, саму, що колись так мило сугерувала цінності на храм Діани: ставна, гнучка й ласкава, як молода сарна, й така ж вередлива й дика, як та ж сарна. Видно з усього – вона нудьгувала.
– Там мій край, а я тут… – шептала вона, і в голосі її чулася невимовна туга.
– Чого тут так тихо?.. Так, ніби тут говорити не вільно… – спитала Роксоляна, бо та тиша її направду гнітила.
– Ні… то так здається… – мляво мовила Фріна. – Тут вільно говорити й навіть кричати, але ніхто не прийде рятувати, – загадково відрекла, без сміху.
– Від чого рятувати?
– Мабуть, ти хочеш спитати: від кого рятувати. Тоді я просто скажу: від султана рятувати.
Роксоляна мовчки й торопко дивилася на нову подругу.
– Султан бридкий, і я його ненавиджу! – нараз вдарила вона себе в груди. Вона важко підвелась і стала ходити по світлиці.
– Якщо мене ще раз покличуть до його покоїв, я або вб’ю його, або кинуся з вікна в море…
Роксоляна тільки дивилася на цю красуню, що за мить змінилася: вона сполотніла, дихала важко, і в куточках уст набігали пухирці піни…
– Хіба тут кличуть панночок до… до султана? – питала тихо.
Фріна тільки хитнула головою:
– Тут всіх кличуть. Нас тут двадцятеро, нас і кличуть. Прийде час – покличуть і тебе.
Тоді помовчала й додала:
– У цьому палаці багато важить султанова мати.
– Вона дуже недобра… – мовила ображена Роксоляна.
– Гм… недобра. Вона люта, як найлютіша вовчиця! – стиснула пальці Фріна.
– Як її величати, щоб змилосердилась? – питала Роксоляна.
– Ніяк… принаймні я не називаю її ніяк. Вона те знає і хоче звести мене в могилу: все нашіптує султану на мене всякі дурниці, сама чула таке, але я не здамся клятій черкешці…
– Хіба вона не туркеня? – дивувалася Роксоляна.
– Ні, не туркеня… Я не знаю, відкіль вона, знаю тільки, що кличуть її тут всі Гальшкою. Кажуть, ніби вона з ваших земель чи що.
Роксоляна так і довідалася від своєї подруги, хто ще живе в покоях цих, який завела лад султанова мати і чи багато гвардійців-євнухів.
На третій день рано-вранці велетень-євнух прийшов до дверей, де жила Роксоляна, і твердо-владно постукав. Тоді тихенько відхилив двері й заглянув до покоїв.
– Пан і володар кличе одаліску Фріну! – голосно мовив і став на порозі.
За спиною цього дужого євнуха стояла й слухала стара Гальшка. Фріна мовчала, була ще сонна і не хотіла вставати з ліжка.
– Пан і владар кличе одаліску Фріну негайно!
Фріна потяглась, прижмурила очі й байдуже кинула:
– Не надокучай, дурню! Скажи пану, що я сплю й нікуди не піду.
Ще вона як слід й не відвернулась до стіни, як велетень швидко, швидше блискавки вхопив красуню поперек тіла й за мить вже був з нею за дверима світлиці. Почувся несамовитий крик, розпачливе ридання… ще мить, і все раптово затихло. Знов настала та моторошна тиша, яка так гнітила весь час Роксоляну.
Роксоляна довго сиділа в ліжку без руху, без дум…
«Тепер я розумію, чому тут так лячно, так тихо: направду немає порятунку, – думала вона, загортаючись в ковдру, – я така ж нещасна невільниця в цьому палаці, як і мої брати в морі на турецькій каторзі».