14. На новому місці

Микола Лазорський

Роксоляна пройшла довгими коридорами мовчки, мовчала й стара її господиня. Через хвилину обидві стояли вже у великій світлиці, застеленій важкими килимами… Були тут м’які канапи, низенькі, хитро різьблені столики й чимало різних глеків, запашних квітів й навіть висіла велика клітка перед широким вікном з білим, гарним папугою з зеленим на голові чубчиком. На одній широкій канапі лежала вся в мереживі пишна красуня. Вона недбало глянула на гостей, відвернулась й обняла міцно подушку. Спала чи ні, а тільки ні разу вже не глянула на Роксоляну.

– Тут будеш жити, – знов проскрипіла стара туркеня. – Будете жити вдвох, – і вона хитнула головою на біляву красуню, – якщо вживетесь. Купіль зараз же за цими дверима, що забажаєш, буде наготовлено й принесено, тут є книги: я чула, ти любиш читати, будуть і книги, які схочеш, будеш гуляти в султанському саду і на дозвіллі кликати для розваг панночок. Коли будуть ще якісь забаганки, скажеш мені. А коли я говорю тобі що-небудь, мусиш слухати, а не відвертатись, – раптово кинула стара султанша.

Вона нараз спалахнула й гостро оглянула делікатну постать молодої полонянки. Полонянка, схиливши голову, стояла перед нею, мов грішниця на покаянні, і все мовчала.

– Чому мовчиш? – вже прошипіла туркеня. – Мусиш дякувати, а не відвертатись. Знаєш, хто я? Я султанша-удова, а султан Сулейман Великий – мій син: скажу слово, і викинуть в море ось з цього вікна. Чого мовчиш, гидке базарне м’ясо? Відкіль родом?

– Батенько мій не султан, але дома там старшиною, а відкіль я, те вже казала: з Вишневеччини, де великі степи, – в голосі її чулися вже сльози.

– З Вишневеччини… гм… Вишневеччини… – чомусь задумалась туркеня… – ну, сідай, полонянко з великих степів… Тут є все… яблука, виноград, солодке вино…

І тихо вийшла.