18. Благословіння на шлюб із султаном
Микола Лазорський
Роксоляна за кілька хвилин вже була перед гратованими воротами султанського саду; ворота стояли відімкнуті настіж, і бранка вже пильно розглядалась. Назустріч тополевою алеєю спішила до неї кохана подруга. Роксоляна пізнала її ще здалеку. Оксана так і кинулась в обійми; вона цілувала подругу, хлипала й крізь сльози все шепотіла:
– Думала, що вже ніколи не побачу, думала всяке, а найбільш думала страшне: адже ота гемонська Гальшка могла ж загнати на той світ!
– Ходімо лишень геть відсіль у який-небудь закуток, – говорила Роксоляна; вона бачила тут одалісок, ходили вони парами і скоса поглядали на дивовижних подруг. – Ходімо до озера, там завжди тихо, нікого немає, тільки плавають каченята та нишпорять лебеді… Баядерки не люблять там гуляти: все виглядають, чи не вийде на прогулянку сам султан… Ходімо…
Біля озера вони поспускали ноги у шовкову травицю і стали роздивлятись… нікого ніде.
– У мене так багато новин, так багато… – спішилася Оксана, оглядаючи пильненько подругу. – Ти ніби трохи змарніла, але стала ще гарнішою… Там, мабуть, погано годують, може, посадили на куліш і сухарі…
– Ні, – сміялась Роксоляна, – годують добре, дають всякі витребеньки та лагоминки…
– Так чому ж схудла?
– Мабуть тому, що занадто знудьгувалась за Божим світом і за тобою, бо і я не знала, що з тобою. Питала Гальшку, та вона, як водиться, нічого не сказала…
– То не людина, а зла личина, – гнівалась Оксана. – Мені теж нічого не казала, а тільки показувала палицю… Спитати ще кого… так не бачила і Мустафу.
Роксоляна засміялась.
– Вона й мені показувала палицю і не одного разу.
– Може, хотіла бити?
– Так, хотіла бити за те, що вона така ж бранка, як і ми з тобою, тільки й того, що з інших країв, але не любить, щоб їй нагадували про це.
– Он як! А знаєш, це добре, що вона бранка з наших земель… дуже добре! Як-не-як, а наша вона і може чимсь та допомогти тобі. Раджу не дратувати її, а лагідненько говорити, де в чому й прислужитися, все буде на користь.
– Я її не чіпаю і аж ніяк не хочу дратувати… аби лихо-тихо.
– Знаєш, тут ходять чутки, ніби ти скоро заступиш султаншу Фатьму, що так недавно померла…
– Плетуть нісенітницю, – байдуже мовила Роксоляна. – Тут досить красунь, кращих за мене…
Але вона нашорошилась і стала пильненько прислухатись до того, що їй говорила подруга:
– Кажу тобі те, що чула й чую сьогодні. Адже ж не дурно попала до двадцятки, окремо й гуляєш, заборонено навіть підходити до тебе комусь з панночок. Султан ходить до тебе на всякі розмови. З іншими такого не робить. І про що він теревенить з тобою? – цікавилась Оксана, поправляючи на подрузі намисто.
– Був лише раз, – з досадою махнула рукою Роксоляна. – Вдруге вже не приходив, а тільки прислав Коран.
– Що прислав? – перепитала Оксана.
– Коран, таку їхню святу книгу, щоб читала, та я ще й не дивилася на неї, не знаю, що там написано.
– Це неспроста, – задумалася подруга. – Неспроста виходить, в залах гомонять правду.
– Яку правду?
– Ту, що візьме він тебе за султаншу: адже хоче увести тебе у свій закон, пошлюбити хоче вже як мусульманку.
– Хе… може, я й не схочу: то безглузде свавілля! У мене є наречений пан Ярема… не буду я ні султаншею, ні мусульманкою, не буду ніколи… то гвалт!
Вона вже кричала, говорила так пристрасно, з такою емоцією, що навіть перелякала Оксану: подруга стала перед нею навколішки й почала пригортати до себе. Але Роксоляна пручалася, відпихала її і несамовито кричала:
– Не хочу! То душогубство, гвалт!
– Тихо, тихо… чого кричиш, мов навіжена! Тут почують, нащо кличеш лихо сюди? Ми невільниці, мусиш не забувати… Може, все тільки дурні плітки, вгамуйся! Сядь і послухай мене: нічого репетувати про якийсь ґвалт, бо тут ґвалтують тільки одалісок, тих панночок, яких набирають для розваг. Але султанша не одаліска, а правдива султанська дружина: її аж ніяк не кривдить султан, бо то буде злочин супроти Корану. До всього тебе ще будуть питати – чи хочеш бути султаншею.
– Не хочу! Так і скажу, що не хочу, бо у мене е наречений пан Ярема.
– Чула, чула вже про цього пана Ярему! Забувай про свого нареченого: адже відсіль ніколи не вирвешся, і ніяку наречену не віддадуть, хоч би той Ярема йшов на Туреччину з усією Січею, не віддадуть, бо ми всі тут невільниці: зроблять султаншею, аби тільки прочитала дещо з того Корану та присяглася й поцілувала перший листок тої книги. Всі ці їхні вихиляси я добре знаю ще з Бахчисарая.
Роксоляна втихомирилась і вже мовчала.
– Той твій пан Ярема невідомо де, – тягла своє Оксана. – Я вже те добре знаю: ні в Глинському, ні у Вишневеччині його давно немає, пішов на Січ і як у воду впав.
– Відкіль ти все це знаєш? – дивувалась Роксоляна й почала знов іритуватись.
– Знаю… Адже мені вільно виходити з палацу: дозволив сам султан, бо я не одаліска, а з ханського Бахчисарая, твоя подруга. Мене не вільно чіпати нікому, і сам євнух Мустафа – ніщо мені!
Роксоляна відсунулась від подруги і не зводила з неї очей. Тоді тихо спитала:
– Як же ти дістала дозвіл? Маєш фірмана чи що? І хто його тобі дав?
– Маю фірмана, – гордо хитнула головою пишна красуня. – На тому фірмані є печатка самого султана, він же й дозволив мені ходити до міста: я християнка і просила великого султана не боронити мені ходити до церкви: у місті є багато наших храмів, грецької віри. Султан і дозволив, бо я тут тільки живу для тебе. Так мені сказав євнух Мустафа.
– І ти ходиш до церкви? – все більше й більше дивувалася Роксоляна.
– Так, – хитнула головою Оксана. – Ходжу щонеділі до найбільшої церкви, туди, де править службу Божу святий наш панотець Ізидор.
– Який то Ізидор? – нашорошилася бранка.
– Ізидор… Той, що був у Чернігові, твій монастирський дидаскал, – повідала спокійно Оксана. – Він утік з того монастиря, бо його ледве не вбили поляки за те, що він не католик. Сам він родом з цих країв і йшов додому пішки, просто до Константинополя, що став тепер турецьким Стамбулом… Тепер він тут візитатором святого собору. Турки не боронять нам молитися в своїх церквах, аби сиділи тихо.
– То ти, може, щось йому казала і про мене? – питала Роксоляна, ледве дихаючи.
– Казала… на те й ходила до церкви, на те й шукала панотця Ізидора, щоб сказати за тебе все…
– Хіба ти його знала?
– Знала, адже ти мені розказувала про своє життя у Чернігові, та, мабуть, вже забула… Казала…
– Що казала?
– Все, з початку й до кінця! Як приїхала до своєї слободи, як схопили ординці й привезли до султанського гарему. Навіть сказала й те, що тепер живеш у самого султана і що не сьогодні-завтра будеш султаншею…
– Нащо ж ти так карнала мене святому ченцю! – вже плакала Роксоляна. – Той дидаскал любив мене за доброчинність, християнську побожність й цноту… Тепер…
– Що тепер? Тепер він ще більше любить тебе: ти зараз у великій біді та горюванні… Він благословляє тебе на великий подвиг, кличе до довготерпіння…
– Скільки ж мені терпіти ще і за яку вину? – благально питала полонянка.
– Терпи, скільки Бог положить в твоєму житті… Всі ми терпимо: ось турки завоювали цілу державу, Візантією звалася, народ грецький жив у розкошах та мудрості… Та вдерся ворог, все поламав, потрощив, спалив і понівечив… Скільки народу було забито, скільки продано в рабство до далеких країв… Боженьку світе мій! Та, бач, і терпить народ, возносить молитви до Всевишнього, бо все те зроблено, «не турків милуючи, а нас караючи» за гріхи наші содомські… Так казав у церкві сам панотець Ізидор… Але турки на цьому не спочили: тепер вони задумали йти на інші християнські держави, задумали брати велике місто Відень; про це я почула теж від святого ченця Ізидора. Султан наш ніби хоче завоювати те велике місто та й перенести свою столицю туди, осісти на стало у Відні й керувати відтіль усім світом… Гострить він ножа на весь християнський світ, хоче всіх нас віддати на поталу своїм жахливим яничарам… Поріжуть, пошматують всіх християн на куски, віддадуть собакам жерти без суду та покаяння… У церкві всі плакали… – казала Оксана, витираючи сльози.
– Що ж тепер буде? – жахалася Роксоляна.
– Панотець Ізидор на сповіді казав мені, щоб ти не вагалася, а брала шлюб з тим великим султаном, коли він так уподобав тебе. Каже, може, раба Божа Анастасія відверне того лютого Сулеймана від згубного діла; адже ти письменна, знаєш усякі науки, знаєш турецьку мову, Бог тебе просвітив, мабуть, на те, щоб стала в оборону християнства, в оборону безневинних. Бог тебе й навчить напутити Сулеймана стати на праведний путь та просвітити затьмарений розум словом розумним, словом милосердним… Йдеться про порятунок народів, християн всього світу… Туреччина зараз велика, міцна, християнським королям та князям важко боротися з нею, султан та його візири можуть багато накоїти людям лиха… Мусиш подати руку тому султану й стати його дружиною… Про такий шлюб скрізь вже гомонять…
– Як я можу те робити, як можу бути султаншею, коли я християнка, а він іншої віри!
– Задля спасіння всіх християн, задля спасіння, може, й нашого народу треба таке робити, так наказав мені святий чернець передати тобі, щоб і не вагалася… Бог наш за такий подвиг пригорне тебе в лоні святої християнської церкви, щоб і серце твоє не було у великому смутку…
– Не можу кривдити свою совість, то великий гріх! – плакала Роксоляна.
Вона мовчала, зітхала і нарешті мовила:
– Та й не послухає він мене, планів не ламатимем що затіяв з тими візирами, на тому й стане.
– Може й так, але добре зерно, заронене в душу, завжди дає добру й парость. Коли думаєш боротися з ним за свою віру, то й тут не буде твоєї волі: султан візьме тебе, не питаючи, чи хочеш того. Уведе в закон силою. А коли так, то тобі доведеться тільки скоритися без жалю й сліз. Ступиш ступінь за поріг його покоїв, то вже будеш і його дружиною: це найтяжчий ступінь. Тоді вже легше розглянутися, легше поговорити з султаном вже не як з султаном, а як з коханим мужем: подати добру раду ніколи не буде пізно. Християни наполохані й дуже бояться війни.
– Невже та війна неминуча? Я нічого не чула, може, то так тільки полохають…
– Не знаю, голубко… Тепер ми з тобою будемо бачитися щодня… Що станеться в ці дні, мусиш мені сказати… для загального нашого добра…
– Добре, серце… Тут нічого не бачу кепського і буду тобі звірятися як найкращому другу… Все казатиму, як панотцю на сповіді.
Довго гомоніли подруги, довго шепталися та радилися. Сумували обидві, але все ж твердо стали на тому, щоб бачитись частіше та не цуратися порад святого ченця Ізидора.