6. Одаліски
Микола Лазорський
Так велося з дня у день…
Ранком запашна купіль з прохолодною або й зовсім теплою рожевою водою. А тоді… вибагливі сніданки під чарівну музику, тривожно-релігійну чи тиху й тужну, неначе дитячий плач кинутої сироти. Маріам казала, що то найкращі мелодії музичного Сходу, їх, мовляв, любить сам пан султан – оборонець правовірних мослем, тінь Пророка.
Тоді прогулянки, де хто хотів: по великих залах, купелях, райських садах. Їх, тих красунь, було тут так багато, що нові полонянки швидко звикли до тої розкішної вроди: їм часом здавалося, що на світі все так, як і в цьому султанському палаці – краса, розкоші, безжурне життя, розманіжені лінощі. Будь-яку роботу було заборонено, хіба що дозволялося щось гаптувати на дарунок султану… Проте всі ці красуні видавалися млявими, любили вони більш за все купелі або просто лежати на пишних турецьких килимах, смоктати солодощі, слухати фантастичні казки тих панночок, що вміли так приємно розважати подруг або шептати на вухо одна одній всяку дурницю, переказувати гріховні сни, двірцеві плітки або правдиву подію з любощами та таємничим коханням, що траплялося дуже й дуже рідко, а якщо й траплялося, то завжди з трагічним фіналом… Така подія довго не забувалася, її передавали з уст в уста в різних варіантах, згодом подію ту так перекручували, що все те оберталося на дивовижну казку, вбрану у фантастичні шати. Але ту казку залюбки слухали і її переказували сотні разів охочим до тих гріховних любощів.
По обіді, а він був завжди пожиточний і з химерними витребеньками, всі довго спочивали, дехто бавився шахматами, інші тихенько щось наспівували невідомою нікому мовою, адже зібрано було тут панночок з усього світу, від білявих, як вершини Альпійських гір, до смуглявих, попалених африканським сонцем нубійок та полохливих чорних сомалійок. Їх привозили сюди пірати з Середземного моря силою або ж арканами, як таке робилося і в Україні тих часів. Мусульманок було мало, бо Сулеймана-владаря всього світу не дуже вони вабили: держали їх тут більш за все для обслуги полонянок. На людське око всі ці красуні ніби нічим не журилися. Направду тут не годилося журитися: головний євнух, вже сивий і досвідчений турок – Мустафа швидко відбирав таких. На другий день засмученої панни вже не бачили, й ніхто не міг довідатися про її долю.
Сварок теж не було, суперечок за першість ніхто не знав, бо не було рації для таких суперечок: кожна з одалісок була вродлива, кожна з них славилась притаманною лише їй одній вродою, і воднораз були однаково випещені й приємні, як добре доглянуті котята. Була й доля у всіх однаково безрадісна. Всі вони гнали геть смуток і намагалися бути щасливими, веселими, наспівували жартівливих пісень, посміхалися, але все те робилося пристойно й навіть вишукано граціозно.
Коли муедзин з мінарету нарешті покличе правовірних до молитви, гарем мовчав у німій тиші. Через півгодини панночки йшли до купелі, ще раз служниці натирали їх запашними мастилами, обтирали вогкими рушниками, розчісували, заплітали так, як кому бажалося: у дві коси, у дрібушки, накладали на голову коси короною, гронами біля вух, ланцюжками… Ніколи не робили кучерів, зачісували гладенько… Тому йшли до круглої світлиці з кришталевими вікнами та довгими турецькими канапами. Там сідали як хотіли, інші навіть лягали, брали з низеньких палісандрового дерева столиків смачний пілав, соковитий виноград, яблука, пили щонайменше в десятий раз чорну каву без цукру з манюсеньких фарфорових горнят й знов-таки тихенько оповідали одна одній новини сьогоднішнього дня, свої роздуми, свої химерні надії та сподівання. Помітно було, що в гаремі майже кожна полонянка мала подругу, що ніскільки не дивувало Настусю, яка теж мала свою Оксану, яку дуже любила і не хотіла бути без неї. Гарем, як і тюрма, мав свої притаманні йому риси й форми життя, часом зворушливі, часом і негарні. І там, і там однаково людину гнітить неволя; і там, і там людина шукає правдивого друга, якому б можна було звіритись, розказати про своє горе, розказати й про надії, які леліє кожна людина аж до самої смерті.