16. Розмова із Сулейманом
Микола Лазорський
Роксоляна жила в розкошах самотою: Фріна не верталась, і Роксоляна не могла довідатись, де поділася та така привітна до неї грекиня. Роздумувати про її долю не було часу, коли й своя доля ще не висвітилася як слід. Кожен стук, кожне бодай невиразне шарудіння, навіть шелест лякали її до нестями. Вона вже воліла краще бути десь на людях, тільки не в чотирьох стінах з вікном на море. Охоче ходила до купелі, розмовляла з обслугою, йшла до саду, де сідала на мармурову лаву й спостерігала каченят, що вже підросли та все нишпорили в рясці.
Тут направду гуляли панночки найкращі, випещені, з рухами лінивих одалісок, що звикли до пестощів та всяких химерних забаганок. Видно, ні про що не думали, не журилися ні об чім, але все ж не видно було, щоб І веселилися, пустували або вели жваві розмови, як то і водиться серед веселих панянок на волі. Кожна з них знала тут всіх, кожна звірялася подрузі в найтаємничіших секретах, і воднораз кожній з них те все так набридало, що ніхто вже нічого не розповідав й ніхто нікого не слухав. Панував тут спокій, лінощі з надмірною пересадою… Все було надміру, тому саме тут і панувала ще й байдужість. На молоденьку Роксоляну ніхто й не дивився, ніхто не підходив, ніхто не зачіпав її. Всюди байдужість й нікому непотрібна своя властива гризота.
Роксоляна завжди спішила з саду до своїх покоїв, сідала біля вікна й цілими годинами дивилася на сине море. Іноді тулила до ока забуту Фріною руру і спостерігала рух на морі: фелюги, човни, галери, чайки та альбатроси безнастанно снували скрізь, мережили море по всіх усюдах. Тоді кидала руру, лягала на розкішні подушки і все слухала неясний гомін, серед якого час від часу до її вуха доносилося оте тужне, безпросвітне: «Гей-гой! Гей-гой!»
Одного такого дня до неї завітав сам султан. Вона хотіла стати на коліна, але він владно всадовив її в крісло й сам сів теж край вікна.
– Все сумуєш, Роксоляно… – ніби питав й ніби жалів панну.
– Я не сумую…
– Ні, сумуєш… та й мені сьогодні не весело, – мовив він якось нерадо.
Роксоляна глянула на султана: він направду змінився, ніби змарнів і ще більше споважнів.
– Розкажи мені, моя панно, щось про себе…
– Що саме, ясний мій пане? – питала вона несміливо.
– Розкажи про свій край, свою родину, своє там дівоче життя… Я хочу все те знати… Питав і свою матінку, так і вона нічого не знає, каже: давно з дому, все забула, – і султан гірко зітхнув.
– Ясного пана матінка з мого краю?
– Так, з твого краю…
Тоді Роксоляна стала говорити, несміло, тихо… Згодом трохи призвичаїлась, пожвавішала, коли побачила, що султан слухає її пильно. Зараз він вже не здавався їй страшним, навпаки – скидався на звичайну людину. Щоправда, була вона втомлена саме тою гризотою, яка її точила як іржа залізо. Видавалася й вона самому султану панною делікатною, якоюсь ажурною істотою, яку лиха доля вкрай вимотала. Але його цікавила ця панна ще й небуденною вдачею: розумом, охотою до книг, знанням мов, тобто всім тим. що він звик бачити лише серед чоловіків і аж ніяк жінок. Тому він дослухався пильненько до того, що вона говорила.
– Своєї матінки я не знаю, – мляво й тихо казала вона, – була, мабуть, ще в повиточку, коли втратила найдорожчий скарб – матусю. Росла без неї під доглядом служниць та й таких бабусь, яких би не годилося ставити до мене. Але батенько був вояком, рідко сидів дома і все клопотався більш вояцькими справами, справами свого краю… Так я й жила сиротою… до часу, коли трохи підросла.
Вже тоді тільки батенько схаменувся й раптово відвіз до Чернігова, великого міста, більшого, ніж наша слобода. Там мені було краще, бо там же жила тета моя… Вона й стала мені за матір, доглядала мене, пестила і вчила… Я ходила до монастирської школи. Там були добрі дидаскали: вчили всяким премудростям, а коли ще підросла, то взялася вчити й чужих мов, бо так там все велося. Треба було знати латинь, греків та добре писати й своєю мовою. Мені там було затишно, ніхто не докучав, дома мене любили. Там я й виросла, стала дорослою панною. Школу кинула, але дома вчила отих греків, бо старий чернець Ізидор-грек дуже тим клопотався і багато для мене потрудився. Він же мені подарував і багато добрих книг, щоб читала та згадувала свого ревного дидаскала. Ті книги я берегла, думала прожити у Чернігові все життя, та сталося так, що мусила відтіль тікати хутчій…
– З якої такої причини? – питав султан замиловано.
– Та… поляки стали кривдити нас… за віру…
– Хіба ви і поляки не одної віри? – вже дивувався султан.
– Ні, не однакової… – роздумувала Роксоляна.
– Як то неоднакової! – не розумів султан. – Адже я знаю і ви, і поляки християни, молитеся одному Богу, славите Христа… Тоді не розумію, за що саме вони вас кривдили?
– За різницю в Богослужбі…
– Гм… то вже не такий і гріх великий, – всміхнувся султан.
– Думаю, що не великий… – ми їм не докоряємо за їхні гріхи, вони ж, навпаки, вважають нас великими грішниками, обзивають «схизматами»…
– Що то таке?
– Схизмат значить єретик… Поляки хотять всіх нас поробити католиками, перебудувати церкви на костьоли й службу Божу правити по католицькому обряду.
– А ви ж що?
– Ми не хочемо того робити, бо всі ми грецької віри, як і оті греки, що тут живуть у Стамбулі. Ми твердо стоїмо за свою віру. Тоді поляки стали привертати нас до костьолу силою… Тому я й мусила була тікати додому від тої колотнечі…
– Гм… не знав я, що у вас є такі чвари, – казав султан, пильненько приглядаючись до степової панни. – Не знав, клянуся тінню Великого Пророка.
– Таке водиться скрізь, мій пане. Я от живу тут довгенько й чула дещо й про вашу віру.
– Що ж ти чула? – поблажливо посміхався султан. Його все більше й більше цікавила ця сумовита красуня, дивувала її розсудливість… – Що ж ти чула про нашу віру?
– Чула, що ясного мого пана отець ходив війною на персів і багато побив їх за віру. Але ж перси теж одної з вами віри, вони теж магометани, за що ж їх було бити?
– Он як! Так ти й це знаєш! – дивувався султан. – Били ми їх за те, що вони, ті перси, усі сунніти, а ми, турки тобто, правдиві шиїти, тобто правовірні мусульмани.
– А що то? – й собі дивувалась Роксоляна.
– А то, що перси не чисті мослем, – хмарно мовив султан. – Вони сунніти, бо вірять в сунну, таку книгу, де зібрано багато такого, що тільки сушить голову, перси невірно тлумачать Коран, книгу святу, таку, як ваше Євангеліє.
– А чисті магометани, виходить, звуться шиїтами? – питала Роксоляна.
– Розумна у тебе голівка… – похвалив султан. – Так, вони шиїти, бо вірять тільки в Коран – дарунок самого Аллаха.
– Мені здається, що все те не великий гріх поміж персами й турками. Хай собі вірять і в сунну, аби обом народам не було шкоди від того. Велика шкода, коли йде колотнеча, вбивство ні за що ні про що… Хай собі вірять у сунни, клопоту від того ніякого… Аллах не хоче братовбивства!
– Бач, яка ти доброзичлива до інших, – вже сміявся султан. – А якби я схотів, щоб і ти була мослем, що б вибрала: сунну чи шиїт?
– Вивчала б і Коран і читала б Сунну, – просто рекла Роксоляна.
Султан підвівся й щиро уцілував в голову одаліску – «Соломона», як казав опісля. Він збирався до своїх покоїв, але вагався і ще раз спитав:
– Може, чого бажаєш, то скажи. Щоб не було скучно, я пришлю тобі ще книг і… Коран. Адже вмієш читати «Наля й Дам’янті», зумієш прочитати і Коран.
Роксоляна теж підвелась. Вона вклонилась владарю й шепнула:
– Прошу Коран і… Сунни…
– Гаразд.., – всміхнувся султан, – пришлю. І ще чого хочеш?
– Хочу бачити мою подругу.
– А де ж вона і хто вона?
– Вона приїхала зо мною з Бахчисарая разом. Ми жили тут в одній залі. Тепер нас розлучили, і я дуже сумую за тою панною. Хочу її… хочу, щоб була біля мене.
– А хто вона?
– Оксана Барат…
Султан не мовив і слова, але вийшов хмарний.