10. Сулейман проганяє євнуха
Микола Лазорський
Цього дня Настусю купали найкращі служниці, натирали найкращими пахощами й майстерно масажували все тіло. Всі бачили тут, що полонянку будуть показувати самому султану. Мовчки тільки поглядали й дуже заздрили тій степовій сарні, дикій і невдячній… Кожна шкодувала, що вибрано не її, бо як-не-як, а вона найкраща, щоб ту полонянку орда взяла вдруге на смерть степовим орлам. З наказу Мустафи Настусю лише прикрили коштовною габою, й дві служниці обережно привели налякану бранку до султанових покоїв. На порозі її взяв за руку сам євнух й наказав сісти на м’яких подушках, а сам став навколішки перед замкненими дверима до світлиці, де спочивав Сулейман Великий. Мустафа впав крижем і вдарився головою в двері. Через хвилину почув, як султан поплескав у долоні – знак, що пан володар хоче бачити того, хто проситься до покоїв… Мустафа головою відхилив двері й знов упав крижем. Все ж встиг побачити суворого султана: він сидів на подушках, схрестивши ноги, і курив пахучий кальян. Хмарно дивився на двері, на напівмертвого Мустафу й пускав хмари прохолодного диму з довгого чубука.
– Чого тобі, мій дорогий Мустафа? – прохрипів султан й знов пустив хмари диму. Був то молодий турок з чорною бородою й білою, як сніг, чалмою – ознака більш ніж великого траура: адже до чалми пришпилено було ще й діамантову, з невеликою китицею запону. Мустафа лежав, немов мертвий.
– Чого прийшов? – вже гримнув султан.
– Мене послало все велике панство до ясного володаря. Все панство зажурене й прагне відсвіжити володаря добірною щирою порадою. Сам муфтій витлумачив ту пораду якнайкраще, сам великий і святий наш імам благословив ту мудру пораду.
– Яка то порада?
– Святий імам просить великого пана над панами не відвертатись від райської гурії, взяти те, що дарує наш вірний приятель кримський хан, і тим самим втихомирити своє серце… райська пері…
Але він не встиг кінчити: султан нараз підвівся й гримнув так, що грім той прокотився луною по всіх залах.
– Хто послав тебе, клятого, з дурними порадами! Я казав тобі не докучати… Будеш ображати мою печаль вдруге, накажу повісити і тебе, і твого мудрого муфтія, а дарунка ханського кину голодним собакам на пожиток! Геть відсіль, гидкий гяур!
Мустафа порачкував назад, і двері щільно зачинились.
Перелякані царедворці стояли мовчки перед тими дверима, і вже ніхто не смів мовити бодай слово перед небезпечним владарем.
Але хитрий Мустафа добре знав, що той сум, той жаль скоро минеться, розвіється, як отой дим з кальяна, і він, Мустафа, таки зробить своє діло, і зробить лепсько.