7. Нічна тривога
Микола Лазорський
Скільки тут жила Настуся з Оксаною, а жили вони тут вже біля року, ніколи не чула будь-якого галасу, образливого слова, не бачила зіритованого обличчя, гнівного руху, мстивого слова… Все таке тут суворо каралося, і винного негайно забирали не знати куди… Вони звикли до тихих розмов, тихих наспівувань, казок, зітхань не знати за чим: чи за юнаком, кинутим десь в далекому краю, чи жалем за змарнованими молодими роками, а чи, може, за коханим краєм… того не міг сказати ніхто… Може б, і вгадав, але нащо, коли і в самого на серці важко.
Наступала ніч, і в розкішних залах вже владно закрадалась тиша…
Але одної ночі… Ту ніч ніколи не могли забути подруги з України: тої ночі їх розбудив розпачливий крик, безумні ридання, почули вони дику татарську лайку й ляскіт турецької нагайки… Настуся раптово сіла в ліжку і з жахом глянула туди, де вовтузилися щонайменше десятеро дужих й розлючених охоронників палацу – євнухів. Вони намагалися зручно хопити одну з одалісок, яка щосили пручалася й несамовито кричала:
– Я нічого не знаю… Я невинна… я невинна ні в чому! Що найбільш вразило Настусю в тому розпачливому крику молодої красуні – її мова: одаліска клялась і благала… мовою Степової України, мовою, такою рідною, коханою і самій Настусі. Нещасну жертву гаремних пліток всі гуртом понесли до дверей… Геркулес-євнух держав напоготові великий шкіряний лантух, куди за мить вкинули майже непритомну панночку. Вона і в торбі рвалась та глухо щось верещала. Двері широко розчинились, і страшна варта нараз зникла, мов моторошне марево.
Настуся впала на ліжко, мов нежива. Вона тремтіла й ніяк не могла збагнути, що сталося… Інші теж мовчали в тій заклятій залі, дехто як лежав, так і задубів, дехто прикрив голову ковдрою… В залі настала мертва тиша… Оксана перелізла до Настусі, обняла її й тихенько зачала колисати, як малу дитину.
– Що то? Що сталося? Кого то так? – питала нещасна полонянка.
Оксана тільки колисала мовчки. Тоді шепнула:
– Тихо, а то почує он той, що на дверях стоїть… Бачиш, з алебардою стоїть, мов каменюка…
– Бачу…
– То він і покликав гвардію, казав, я чула, що ота Галина ніби приворожила якогось султанського принца. Він ходив під вікном, переліз через стіну й говорив з нею…
– Вона наша… вона говорила нашою мовою, – шептала Настуся, тулячись до подруги.
– Так, мабуть що, наша, – зітхнула Оксана. – Була завжди мовчазна, ні з ким не говорила, без подруги… і от маєш.
– Що з нею буде?
– Не знаю…
– її кинули в торбу… – вже плакала Настуся. – Що їй робитимуть?
…. – Не плач, почують… я не бачила нічого, а що зроблять, того не знаю. Засни, щоб встати на ранок здоровою і спокійною. Не потурай!
Оксана добре знала східні звичаї, але не хотіла нічого казати: з того не було користі, а тільки можна роз’ятрити серце.