4. Султан Селім

Микола Лазорський

Новий султан Баязет (1481 – 1512 рр.) старався якось унормувати життя в столиці й провінціях. Він навіть згадав тих християн-греків, які чудом врятувались, жили десь в горах або ховалися по катакомбах, по всяких печерах і не показувались в місті. Баязет видав фірмана (наказа) не боятись, обіцяв навіть віддати церкви та поставити під охорону свого війська і християн і все їхнє майно. Але ніхто не приходив жити на ті вулиці, які було призначено для знедолених греків. Тоді султан видав ще одного фірмана: в ньому було написано, що коли християни не прийдуть на свої осілості, то церкви їхні буде конфісковано, а коштовні церковні речі буде взято до державної скарбниці. Тільки тоді прибиті злиднями й великим лихом втікачі насмілились прийти та осісти в указаних кварталах. Чимраз їх приходило все більше й більше. Згодом так осміліли, що вже безбоязно стали правити службу Божу, відмикати крамниці, цехи, взялися за ремесло, стали навіть відмикати школи для своїх парафіян.

Пожвавішало життя в християнських кварталах найпаче тоді, коли повернули із закордонів грецькі ченці, вчені-академіки та філософи. Серед таких освічених греків був і той чернець, який колись жив у Чернігові, всечесний Ізидор, той саме чернець, який жив там у монастирі, вчив дітей читати, писати та знати ще й грецьку мову, бо в ті часи мова грецька серед панства була ознакою великої освіти: цією мовою читали і грецьких письменників, і грецьку історію та ба вивчали й різні науки. В школі цього доброго ченця вчилася колись й молоденька Настуся Висовська.

Тихе життя грецької колонії тривало все ж недовго. Скоро тут довідались, що добрий султан нагло помер, і навіть не в Стамбулі, а в дорозі до якогось малого острова в Середземному морі. Чутки були зловісні, і хоч колоністам ніби ніщо не грозило, але все ж греки скоро прочитали в оповістках, розліплених по місту, що султан Баязет нагло помер (1512 р.) та що його заступив середульший син Селім (1512 – 1522 рр.). Правда, колоністам не було за чим побиватись, але і радіти не було чому. Новий султан з перших же днів показав усім свою лиху вдачу, недурно ж його прозвали «Жахливим».

У нього були старші за нього брати і в додаток батько, міцний ще султан, проте цей жорстокий чоловік ні об чім не думав, він хотів лише одного: спекатися батька і претендентів на трон. За допомогою яничарського одчака він приступив до «роботи». Перш за все він присилував батька зректися престолу. Він весь час кричав батькові:

– Ти вже вельми старий, мусиш постаткувати місцем для мене! Коли не зробиш цього, я зроблю тобі рішенець! – і лякав ятаганом.

Переляканий старий султан поступився й швидко виїхав в Демотику, але по дорозі раптово помер. Згодом виявилося, що з наказу Селіма його отруїв державний аптекар Натан. Потому кинувся вже з яничарами на небожів-принців і вночі всіх порізав, навіть не пожалів рідного сина. Витеребив більш як сотню царедворців отруєного батька і пішов простою дорогою проти старшого брата. Свої криваві вчинки виправдував тим. Що робить так лише з наказу свого сумління, на славу справедливого судді Аллаха. Цю криваву баню було вчинено року 1512-го.

Підсиливши себе новим вербунком яничарів, Селім кинувся на Коканд, велике перське місто, впав як сніг на голову на скупчення в тому місці персів – шиїтів (єретики), вирізав більш як 70 тисяч неповинних ні в чому людей і вбив радника перського царя пашу Чолду, все за те, що ніби всі перси не моляться Аллаху і впали в єресь.

Для перепочинку осів він у Тебризі (Іран) з великою армією комонників, після чого пішов навально на Курдистан, лишаючи по собі голу пустелю. Так промаршував понад тисячу миль менш як за сто днів. Тоді шах Ірану Ізмаїл в розпачі постановив дати оскаженілому султану генеральний бій. Його кавалерія в сто тисяч шабель була все ж озброєна кепсько, але ту армію гнала до бою ненависть до дикого номада, що так в застрашаючий спосіб пустошив їхні землі. Комонники шаха хмарою напали на праве крило яничарської орди й розбили його впень. Проте ліве крило султанової армії швидко перешикувалося і несамовито вдарило на персів. Надвечір 25 тисяч персів лягли покотом на полі бою разом з жінками ба навіть дітьми, які пішли допомагати своїм рідним в тому жахливому побоєвищу. Серед побитих було найдено тяжко пораненого шаха. Переможець-султан взяв столицю Курдистану Діярбекир, вивів безліч полонених і вже новими шляхами повернув до Стамбула. На головному майдані (ак-майдан) ще раз замиловано оглянув тисячі жертв, гукнув катів, і різанину було розпочато. На цьому не втихомирився. Другого дня послав до Венеції, що тоді була незалежною, загрозливого листа, але поки що на тому й сталося, тільки й того що наполохав дожа та всіх венеційців.

Але дивна річ! Цей султан, ім’я якого лякало весь світ, все ж був, за переказами істориків-сучасників, майже аскетом. Цілий день розглядав всякі справи, вночі студіював історію й писав поеми. Ніколи не чіпав християн, які жили обіч в Константинополі – Стамбулі й навіть ніколи не питав, що роблять «гяури». Не переслідував і віри, навіть податки скасував. Свого радника Мохаммеда, добре освіченого, як на той час, дуже шанував і боявся навіть, щоб той часом не кинув свого лютого султана… Мав чималий гарем, але мав також й одну законну дружину-українку, яка повила йому сина, що згодом вже став султаном під ім’ям Сулеймана Блискучого.

Коли народився цей його син (1495 р.), Селім і зовсім занехаяв свій гарем, а в останні роки свого життя й зовсім розпустив усіх одалісок. Помер він якось несподівано від пістряка (канцер) недалеко від Адріанополя 22.09.1521 року. Панував над Туреччиною несповна дев’ять років, проте тодішній світ важко відчував те його панування, відчував щоденно, щохвилини.