9. Султан Сулейман овдовів
Микола Лазорський
Вже три місяці минуло, як султан Сулейман приїхав до Стамбула з славного походу на Європу, приїхав як переможець Угорщини, переможець і короля того королівства Людовіка II. Проти того короля він виставив велику армію комонників, щонайменше в 200 тисяч шабель. Під Могачем султан розбив того короля впень, сам Людовік під час втечі найшов собі смерть в угорських багнищах (1526 р.). Перед тим султанський флот в Середземному морі здобув великий острів Родос, вигнав відтіль орден хрестоносців-лицарів – іоанітів й гнав їх аж до острова Мальти.
Султан вертав додому пишно-бундючно: його вітало все духівництво, великі візири, народ, і сам імам на колінах підніс переможцю золоту грамоту, в якій докладно було списано всі його подиву гідні чини й золотими літерами увічнено ім’ям «Великого».
Але вже через ніч він ходив по палацу, як чорна хмара… Всі царедворці принишкли, ніхто не смів підвести очей на Тінь Пророка, кожен, хто припадком зустрічав понурого султана, падав перед ним крижем. Він проходив до іншої світлиці, зали коридору й замикався у своїй спочивальні в глибокій жалобі: тільки рано-вранці Сулейман Великий, він же й Блискучий, довідався про смерть укоханої дружини Фатьми, законної дружини, шлюб з якою благословив сам ласкавий Аллах. То було тяжке горе!.. Ніщо не могло бути болючіше того страшного горя, яке так безглуздо впало на султана Блискучої Порти… Ніщо! Навіть тисячі побитих ним ворогів під Могачем, ріки крові витереблених ним угорців, смерть самого короля в багнищах – ніщо перед такою тяжкою втратою в його палаці. Та й не думав він ніколи про тих гяурів та всіх іоанітів-хрестоносців… Собакам собача й смерть!
– Ох! Яке горе, яке невимовне горе!
Як він квапився їхати додому, як хотів швидше побачити укохану дружину! І от замість привітної дружини побачив лише її мертве тіло. Їдучи додому, султан планував-мріяв, як по цій війні з Унгарією він скоро збереться походом на Відень, на це орляче гніздо християн-собак, як він там їх всіх витеребить й перенесе до того Відня свою столицю й запанує там так, що вся Європа здригнеться. Тепер він вже не думав ні про похід, ні про той клятий Відень… Не думав ні про що!
Вже три місяці, як султан не може прийти до тямку, не може ніде найти спокою… Візири все радилися й не знали, як зарадити лиху. Кликали вже не одного разу головного євнуха Мустафу й просили якось заспокоїти дорогого султана, який ось тепер звеличив Блискучу Порту великою перемогою, який кинув у багно християнського короля й примусив увесь Відень щодня тремтіти й думати, що заподіє віденцям султан-переможець… Треба заспокоїти того, хто звеличив Туреччину на весь світ.
– Що я маю робити? – розводив руками мудрий євнух.
– Адже ти привіз дарунок нашому султану від його слуги – кримського хана. Чому нічого не кажеш нашому володарю про цей дарунок? Ми знаємо, що привіз ти полонянку з Черкасів, вродливу панну, яка своїми чарами зуміє втихомирити султана і забути бодай на часину своє горе. Мусиш йти до володаря й казати щось про ту бранку…
– Я вже казав, – знизав плечима Мустафа. – Казав не одного разу, але мій дорогий володар не хоче й слухати про щось таке: це його гнівить і зовсім не вабить до спокуси…
– Але наш пан не бачив панни-черкашки, – говорив зіритовано великий візир. – Ти, головний євнух того султанського коштовного скарбу, мусиш зуміти показати володарю всі його перли. Коли не зробиш цього, ми оскаржимо тебе перед султаном, скажемо, що навмисне ховаєш бранку, хай тебе покарає, хай зварить у гарячій смолі за такий непослух. Йди зараз же до великого султана й покажи полонянку такою, якою її вродила мати, приведи, приведи без одежі бранку й покажи її нашому засмученому великому господарю…
– Добре, я зроблю так, хоч і можу наразити себе на велику кару, наразити на пекельну смерть за непослух: всесильний владар не хоче дивитись на ханський дарунок… Навіть відвертається від усього гарему.
– Зроби те, що я наказую тобі робити задля нашого спокою і миру в усій країні, – гримнув великий візир і гнівно показав на двері.