3. Яничари

Микола Лазорський

Султан-переможець, що зумів перефасувати всю Східну Європу й знищив оружно Візантію, яка була чудовим взірцем досконалого правопорядку та універсальної релігії, державу, яка просвітила світом Христової віри всі східні краї й нашу Україну, – той султан досить легко перетворив візантійську столицю на типове мусульманське місто Стамбул. Найкращі палаци на Босфорському узбережжі посіли султанські візири та муфтій; на головних вулицях осіли меткі турецькі купці, військовики, кадії та всякі мусульманські вчені й вчителі, ще далі з’юрбилось ремісництво, всяка цеховщина та крамарі з дрібним крамом, візники, грузчики з своїми терпеливими мулами, неспокійними верблюдами, міняйли і всяка обідрана голота, яку можна здибати у всьому світі й ніколи не вгадати, з чого вона живе й де тулиться на ніч.

Але яничарський одчак (старшина) і самі яничари отаборилися, за звичаєм, геть далі від міста: вони любили волю, а ще більше – непослух і нікому не дозволяли втручатися в їхнє життя, повне повсякденних нуртувань та жахливих несподіванок. Навіть султан-переможець не смів перечити войовничій, вередливій юрбі. Бо юрба та добре знала, що султан без неї навіть і з регулярним військом нічого не зробить: коли одчак не схоче дати якоїсь підмоги, султан не буде здібний розпочати похід. Кожний яничар роздобував для свого кишлаку і харч, і гроші, таке діло доручали «башибузуку». Коли треба грошей – «башибузук» сідав на «ак-майдані», клав біля себе шапку, а в руки брав гострого ятагана. Свого «джуру» зараз же посилав до якогось «дуки», що в таких припадках завжди ховався в покоях.

– Мій пан, – казав джура, – кличе пана дуку до себе…

– Де ж твій пан? – питав понуро багатій.

– На «ак-майдані»… а я тут.

– Чого хочеш? – питав дука вже на майдані.

– Мусиш насипати повну шапку золотих дукачів правовірному мусульманину, що боронить султана і край від ворога в ім’я Аллаха…

Багач мовчки сипав дукачі, бо відчепитись не легко: можна накласти головою, ніхто не заступиться: яничарів боялися всі. Але були й такі, що не хотіли давати або торгувалися. Ятаган швидко втихомирював скнару.

– Йди, мій джуро, до іншого, добрішого… І джура приводив іншого…

– Сип червінці до шапки, щоб була повна. Не насиплеш – буде таке, як ось цьому, – показував яничар скривавленим ятаганом на порубаного трупа.

Ніхто не насмілювався перечити… Були випадки, коли сам великий візир намагався приборкати цю жахливу юрбу розбишак. Тоді всі як один хапали зброю й мчали до палаців… за мить вже розпаношена банда палила, різала, рубала, ґвалтувала… Яничари ж часто-густо і наставляли нових султанів, саме тих, яким хотілось якнайшвидше зіпхнути з трону батька чи брата.