Пророк

Софія Малильо

З нужди померла мати молодою,

і батько згас, розчавлений нуждою,

лишились діти з лихом сам на сам.

Брати на панщину-кріпаччину ходили,

по людях сестри в наймичках служили,

Тарас прислужував дякові й школярам.

Як міг, пручався із тенет недолі.

В тринадцять пас чужих ягнят у полі

і думав досхочу про свій талан:

ні матері, ні батька, ні родини…

Та знав: життя і долю сиротини

вирішує чужинський гордий пан.

Тараса пан той владен був продати,

на пса з сусідом-паном обміняти

чи за що-будь віддати в москалі.

Ішли роки, і з волі таки ж пана

край рідний мов розтанув за туманом, –

відкрились обрії чужинної землі.

На тій землі, у місті над Невою,

змагаючись і далі із нуждою,

Тарас душею, розумом мужнів.

Краса і велич світу чарувала,

у серці мова рідна заспівала,

і долею його ставав той спів.

«Реве та стогне Дніпр широкий», –

і був уже Тарас не одинокий,

і був уже Поет, – не сирота!

Із ним було могутнє рідне слово,

в нім предків дух озвавсь невипадково,

йому засяяла свята мета!

О, він не зрадив ту мету священну,

а взяв її в далеку путь стражденну

і подвиг свій пророцький доконав:

і мертвих, і живих, і ще будущих

він земляків своїх, у світі сущих,

у націю назавжди об’єднав!

І так йому боліли ниці чвари,

що їх розпалюють продажні яничари,

прислужники-раби чужих панів,

оті, що люблять всі слов’янські мови,

але на предківську кують окови,

і все – заради влади і чинів!

І відало його скорботне серце,

що не востаннє, так як і не вперше,

понищений народ не скине ще ярма.

Чужі й свої снагу його ламали,

заснули в нім свободи ідеали,

і Вашинґтона в нього ще нема.

Та бачилось йому у візії пророчій:

як сяйво дня прогонить пітьму ночі,

так після рабства прийде Волі час!

«Борітеся – поборете!» – він кликав.

То кликала любов його велика

до мертвих, і живих, і до майбутніх нас!

Пророче рідний наш! Літа минали,

а Україну й далі розпинали,

забув про неї, підневільну, світ,

з вини свого й чужого супостата

йшов темний брат на патріота-брата,

зневаживши Твій віщий заповіт.

Єднай, Тарасе, нас правдивим словом,

аби лунало над Дінцем і Львовом, –

єднатись нам – уже найвища мить!

Нехай наш край квітує, неподільний!

Хай невмирущий дух Твій вільний

на будні Волі нас благословить!

6/III-2006.